Завжди поруч - Гранд Михаил - Страница 12

Вінсент, уже в костюмі, переглядав вранішню газету. Підбираючи одяг, він незмінно дотримувався класичних смаків. На обличчі Ізабелли бриніла безтурботна посмішка, і Флоріан подумав: нехай краще мама посміхається, аніж дивитиметься на нього якось по-іншому. Можливо, з жалем, похмуро звівши брови.

Вони не запитували, як син провів останній день перед від'їздом – цілком впевнені, що й самі це знають. Не бажали допитуватися й тим самим бентежити його. А у Флоріана не вистачило ні духу, ні часу розповісти, що ж насправді трапилося.

Юнак вважав, що вчора правильно вчинив, коли пішов з кав'ярні. Мабуть, так треба зробити й зараз. Інакше ще трохи, і цікавість візьме гору; батьки вирішать дещо його розпитати, а за цим – наче снігова лавина, наваляться десятки інших, неприємних питань. І вони не відпустять його, доки не почують відповіді, які хлопець ще не готовий був дати. Навіть самому собі.

Флоріан переступив поріг вітальні, збираючись присісти на доріжку й швиденько з усіма попрощатися. Йосип, на відміну від матері, вважав квапливі збори старшого брата не такими вже й кумедними. Він стежив за ним неспокійним поглядом та мляво колупався в тарілці з вівсянкою. Вінсент зазирнув синові в очі.

– Флоріане, ти сьогодні щось мовчазний. Все гаразд?

– Дякую, я в нормі.

– Посидь з нами на доріжку, – запропонувала мати.

– Добре, але маю скоро їхати.

– Скоро – не зараз.

Юнак звично обвів поглядом приміщення. Меблі у квартирі значно більше пасували б до антикварної крамниці, ніж до сімейного вогнища. Старовинні шафи, комоди, скрині й стільці зі схованками…

На низенькому круглому столику мати розставила в якомусь їй одній відомому порядку порцелянові фігурки домашніх тварин та дітей. Приперта до стіни височіла скляна етажерка заввишки з жирафу, у надрах якої виблискували чайний сервіз та декоративні яйця в золотих підставках. Кашмірський килим з візерунком хешті вражав погляд насиченістю фарб і блищанням ниток.

Хлопець вкотре подумав: навіщо вони все життя проводять у цій обителі застиглої краси? Їхня оселя більше нагадувала музей, аніж місце, де просто комфортно жити. Його сім'я мала й іншу житлову нерухомість, але мешкали вони переважно тут. Ця квартира з дитинства асоціювалася у Флоріана з суворою музейною табличкою «Руками не торкатися!».

Однак за довгі роки він звик до цього чудернацького інтер’єру. Усе стало рідним. І йому було приємно просто проводити тут час. Він ще не поїхав, а ностальгія, схоже, вже пустила перші паростки…

Раптом покоївка запросила до вітальні якусь незнайому жінку, одягнену в широку довгу спідницю і піджак. Висвітлене волосся зібране в пучок, очі приховані за товстими скельцями рогових окулярів… Вона оглянула все навколо хазяйським поглядом, навіть не привітавшись. І відразу звернулася до Флоріана:

– Це вас мені треба буде навчати?

Юнак здивовано поглянув на незнайомку, потім подивився на батьків. Про що мова?

– Це викладач музики, – перепрошуючи, пояснив Вінсент. – Вона вчитиме Йосипа грі на роялі.

Флоріан перевів погляд на кабінетний рояль, від звуків якого він прокинувся вранці. Чорний, відполірований, давній, як і все в цьому будинку, крім, власне, його мешканців. На ньому блищав золотом канделябр зі свічками.

– Ну що ж, я радий за тебе! Нехай щастить у навчанні, Йосипе, – сказав хлопець і підморгнув молодшому братові.

– То ти вже маєш їхати? – запитала Ізабелла.

– Я одягнуся за кілька хвилин. Довезу тебе, – запропонував батько.

– Ні, не варто! – відповів хлопець. – Поснідай спокійно, а я вже піду, доки не спізнився.

– Але ти не спізнюєшся. І я не помітила, щоб ти зранку щось їв, – дорікнула йому мати. – Зараз принесу сніданок.

– Я самостійно вивчив одну мелодію. Будь ласка, послухай! – попросив собі і Йосип.

– Гаразд, тільки недовго, – погодився Флоріан.

– Знайди собі місце й сідай, – звеліла вчителька музики.

Вона вимовила це так, наче знаходилася у себе в класі, оточена нетямущими учнями. Схоже, ця жінка занадто часто ставилася зверхньо до оточуючих. Інша манера розмови вже давно стала для неї незвичною.

Флоріан сів поруч з батьком, і ніжки софи під оксамитовим простирадлом, що демонструвало пасторальні сценки, ледь чутно заскрипіли.

Йосип розташувався на круглому стільці перед роялем і став грати Вагнера. Учителька відразу почала задавати йому темп змахами руки. Зненацька рука педагога здригнулася, і Йосип відразу збився. Мелодія перетворилася на какофонію.

– Пальці мають рухатися, наче хвилі, Йосипе! Грай більш плавно! – скомандувала вчителька.

Хлопчик спробував підлаштуватися під нові вказівки, але це остаточно зіпсувало гармонію музики.

– Не можу, – нарешті жалісливо промовив він, припинив грати і зіщулився на стільчику.

– Це чітка, бравурна мелодія, а так у нього пальці заплітаються, – прокоментував Вінсент.

– Не сперечайтеся зі мною! – обурилася вчителька. – Якщо я кажу «плавно», то учень має лише запитувати, наскільки плавно.

Йосип нишком подивився на маму, намагаючись зрозуміти, що йому робити, але жінка лише покачала головою. І зазначила:

– Знаєте, без вас у нього краще виходило…

– Цього не може бути! – ображено вигукнула вчителька.

Вінсент ствердним кивком підтримав дружину.

– Мені здається, вам не слід нам заважати. Це мій урок – і я проведу його, як запланувала, – процідила жінка.

– Вибачите, – вимовив Вінсент, – але на сьогодні досить. Ми подумаємо щодо вашої кандидатури…

Флоріан попрощався з батьками і братом. Сказав, що буде сумувати за ними, зателефонує їм уже з великого міста в чужій країні, і вийшов з дому…

За ніч встигли розквітнути кущі троянд. Ніжні квіти огорнули все навколо запаморочливим ароматом. Пелюстки виблискували крапельками роси, над ними кружляли різнобарвні метелики. У блакитному небі яскраво сяяло сонце, проте на вулиці відчувалася вранішня прохолода. Після вчорашнього дощу земля ще не встигла прогрітися.

Флоріан, посміхаючись, витяг з кишені ключі від автомобіля, припаркованого неподалік, вимкнув сигналізацію, поклав валізу з речами до багажника і сів за кермо. Білий ведмідь Вірджил влаштувався на пасажирському сидінні. Мотор слухняно заревів, і юнак нарешті вирушив.

Шістнадцять кілометрів, що відділяли його від центру міста, хлопець подолав за сім хвилин. Вранці у неділю дорога була порожня, це давало змогу їхати швидко. Він промчав біля іподрому і наближався до великого пагорба, увінчаного хрестом заввишки метрів у двадцять.

Зменшити швидкість довелося, вже під’їжджаючи до нього, – там неспішно рухалася довга колона вантажівок. Незважаючи на те, що на вулиці стояло літо, ця ділянка здавалася по-осінньому холодною, наче за вікном був листопад. Флоріан навіть затремтів. Звідкись виринула думка, що це хрест Дуфінгальда Бремора, що, звісно, цілковита нісенітниця, адже Дуфінгальд Бремор був серійним маніяком-убивцею. Втім, Флоріан ніколи не дивувався своїм асоціаціям, часом досить химерним.

Дороги були порожні, але термінал авіакомпанії виявився вщент забитий натовпом. Флоріан тримав у руці квиток другого класу, а це свідчило, що серед перших пасажирів йому до літака не потрапити.

Черга мало-помалу просувалася. Фоном до гамору натовпу – розмов, тупання ніг, шурхотіння газет – грала ненав’язлива мелодія, що мала заспокоювати пасажирів і відволікати від метушні й суєти. І, можливо, кишенькових злодіїв. Вона не припинялася навіть під час голосних оголошень, що час від часу лунали у залі реєстрації.

Флоріан уже здав багаж і очікував на свою чергу перед стійкою реєстрації. Зненацька він відчув позаду якийсь рух – і, озирнувшись, побачив групу поліцейських. Одягнені в бронежилети і з автоматами в руках, вони швидко наближалися, розштовхуючи чергу.

Хлопець роздивився навкруги – і побачив ще одну групу автоматників. Опущені візирі шоломів свідчили про серйозність ситуації. Офіцер, що замикав колону, різко жестикулював, гучно викрикуючи команди в рацію. Юнакові відразу здалося, що той вказав автоматникам саме на нього.