Остання крапля - Цикіна Галина - Страница 40

Вероніка зібралася із силами й стала на ноги, але запізно. Софія знову взяла до рук зброю. На її щоці проступили дрібні краплі крові. Дівчина незграбно витерла кров тильним боком руки.

— Як ви вибралися? — хижо запитала вона у Вероніки.

— Навіщо ти замикала двері, якщо шибка у вікні розбита?

— А…

— Той залитий кров’ю капкан під вікном за три кілометри видно, — Вероніка приклала руку до ребра, намагаючись спинити кров.

— Ти поранена?! — Андрій зробив спробу підвестися, але Софія відразу прицілилася в нього.

— Будь там, де ти є! — крикнула вона чоловікові.

Вероніка поглянула на Андрія: він дрібно тремтів, губи посиніли, волосся покрилося невеличкими бурульками.

— Якого біса ти тут робиш? — тихо звернулася вона до чоловіка.

— Тебе прийшов рятувати, — розвів руками Андрій.

— Я тобі скажу, у тебе чудово виходить, — іронічно мовила Вероніка.

Андрій розсерджено пхикнув.

— Досить! — скрикнула Софія. — Вас обох тут не повинно бути. Чому ви приперлися сюди?!

— Може, ми прийшли сюди, щоб ти спинилася, — Вероніка зробила крок назустріч.

— Ви хочете просто Танечку свою дорогоцінну порятувати, — схлипнула Соня.

— Звичайно, але ти можеш мені допомогти. Зробити правильний вибір. Сказати, де вона, і врешті зупинити власні муки.

Софія на мить замислилася. Вероніка зробила ще крок назустріч дівчині.

— Правильний вибір, так? — мовила дівчина, в її очах з’явився блиск. Вероніці здалося, ніби Софія знову стоїть напроти полум’я. — Та що ви можете знати про правильний вибір?

Вона навела дуло пістолета у груди Андрія.

— Я чула, він закоханий у вас.

— Що за нісенітниці? — вигукнув чоловік. Складалося враження, що ці слова злякали його більше, аніж загроза передчасної смерті.

— Заткнися! — фиркнула на нього Софія. — Сьогодні чоловікам слова не давали. Так от, — вона повернула голову до Вероніки. — Він у вас закоханий, а ви?

Вероніка відчула, як затремтіли руки, а в голові застрибали кольорові малюночки.

— Відповідайте! — заволала Софія.

— Так! — Вероніка відповіла, але не Софії, а Андрієві. Чоловік стиснув руки. Зараз Вероніці здалося, що в них одне дихання на двох.

— От і прекрасно! — втрутилася Софія. — У вас є вибір, Вероніко.

— Про що ти?

— Тут залишилася тільки одна куля, — вона кивнула на пістолет. — Я скажу вам, де Таня, і застрелю Андрія. Або вас з Андрієм відпущу, але Таня помре. То як вам таке?

Вероніка перевела погляд на Андрія, потім на Софію.

— Що ти?.. — хотіла запитати вона, але не змогла. В очах Софії відсвічувалася сигналізація Андрієвого позашляховика, від чого здавалося, що білки дівчини горять, мов жарини.

— Життя таке. Мене Антон весь час ставив перед вибором: освіта чи він, робота чи він, амбіції чи він. І я завжди робила неправильний вибір.

— А може, слід було таки опанувати себе й піти власним шляхом, а не залишатися жити з тим, хто змушує обирати між життям та існуванням? — сумно запитала Вероніка.

— Досить цих нотацій! — скрикнула Софія. — У вас десять секунд. Хтось помре — це точно, і вам, Вероніко, обирати хто.

Вероніка сильніше притисла руку до рани, відчуваючи, як кров капає крізь пальці.

«Треба подумати. Треба щось зробити», — силилася жінка, але не могла. Серце стислося каменюкою, перед очима знову застрибали кольорові зображення: вищання сигналізації позашляховика — червоний; голосне дихання Андрія — сріблястий; стугоніння крові у венах — бордовий; тиха пісенька — світло-зелений; постукування гілки об шибку будинку — коричневий. Ці звуки атакували з такою силою, що Вероніка ледве стояла на ногах. Вона струснула головою. Раз. Удруге. Не допомагало.

— Вероніко, — голос Андрія ніби вивів її із трансу. Вона здивовано глянула на чоловіка і згадала, як колись їй так само допоміг голос Тетяни.

— Дозволь цього разу вирішу я, — промовив Андрій. Вероніка бачила, як чоловік повільно здіймається на ноги.

«Він хоче пожертвувати собою! Але тепер я можу врятувати їх обох!» — зрозуміла Вероніка й кинулася навперейми чоловікові.

Софія здивовано спостерігала, як і Андрій, і Вероніка одночасно ринулися в її бік. Вона встигла перевести приціл із чоловіка на жінку й навпаки, відчула, що вони скористалися її ваганням і вже от-от вирвуть пістолет із руки, і натиснула на гачок.

Розділ 54

Вероніці здалося, що вона оглухла від пострілу, який прогримів зовсім поруч. Побачила, як очі Софії хижо розширилися. Дівчина задоволено усміхалася.

Вероніка почула тяжке дихання Андрія. У жінки від страху завмерло серце.

Соня хотіла щось сказати, але раптом здивовано поглянула на пістолет та пальці Вероніки й Андрія, які в мить пострілу одночасно розвернули зброю в бік її грудей.

Дівчина заточилася і впала. Закашляла, захлинаючись кров’ю. Вероніка відкинула вбік пістолет і схилилася над Софією. Жінка дрібно затремтіла, побачивши рану дівчини.

— Виклич швидку, — панічно звернулася вона до Андрія, але чоловік лише відвів очі. Вероніка поглянула на нього і зрозуміла, що він не має засобів зв’язку.

— Соню, — схилилася над дівчиною, намагаючись спинити руками кров, що червоною плямою розросталася на Софіїному пальті.

— Прикольно ви цей фінт останній провернули, — задихаючись, мовила дівчина. — Просто… просто п’ять балів.

Вероніка не стримувала сліз, що котилися щоками.

— Але вам Таню не знайти, — Софія похлинулася кров’ю, закашляла. — Тепер я нарешті виконала свою місію, і я вільна. Уся їхня сімейка поплатиться… — Дівчина посміхнулася, перевела погляд на зоряне небо й завмерла.

— Ох, Соню, — заплакала Вероніка, закриваючи очі дівчини.

Андрій поклав руку жінці на плече.

— У нас не було вибору, — тихо промовив він.

Вероніка здійнялася на ноги.

— Я знаю, — відповіла вона.

— Тобі слід перев’язати рану.

— Пізніше, спершу слід урятувати Таню.

— Але як?…

— Я чула її. Вона ще жива й мугикає пісеньку. Моя синестезія нарешті допомогла.

— Круто!

— Це все завдяки тобі. — Вероніка вдячно поглянула на Андрія. — Я рада, що ти прийшов мене рятувати.

Таня облила светр і волосся гасом.

Вона все думала, чи пам’ятає, яке відчуття має опік. І, наче в мареві, не могла згадати.

Жінка потяглася до сірників.

«А, точно! — ожила її пам’ять. — Пашка Заворотнюк колись підпалив мій рюкзак, але я тоді тільки трохи обпекла спину».

Жінка згадала, як вона, 16-річна школярка, нічого не підозрюючи, надягає на спину свій ранець, чує дивний спиртовий запах, а тоді швидко спалахує вогонь. Маленька Таня відчувала, як полум’я з портфеля перекидається на плечі. Пашку Заворотнюка як вітром здуло. Таня намагалася скинути із себе рюкзак, проте не могла, бо він був застібнутий ще на лямці спереду.

Дівчина кликала на допомогу, але ніхто не приходив.

Тепер Тетяна запалила сірник, і в його полум’ї побачила себе тоді: маленька самотня дівчинка, яка не може впоратися з небезпекою.

«Таню!» — почула вона голос із минулого. А тоді згадала, як невідомо звідки з’явилася Вероніка. Вона миттю обірвала з подруги палаючий рюкзак і загасила його ногами, а пізніше відгамселила Пашку Заворотнюка. Хоч Таня і просила цього не робити: їй і так було шкода хлопця, бо йому добряче перепало від учителів і батьків за підпал доньки голови райкому партії.

Таня повернулася зі спогадів і побачила, що вогонь на сірнику вже подолав половину свого шляху. От-от він догорить. Жінка піднесла полум’я ближче до светра — і на мить завмерла.

«Але я вже не маленька дівчинка! — раптом подумала жінка. — Якщо зараз помру, Лідія Степанівна засмутиться, а як же мій 10-Б, їх треба довести до випускного, та й Вероніка, як вона впорається в тому любовному трикутнику? Їй потрібна моя підтримка, бо ця вертихвістка ще накоїть дурниць».