Остання крапля - Цикіна Галина - Страница 23

Вероніка вийшла з авто й мовчки спостерігала, як вітер колише примерзлий очерет. Жінка намагалася не заважати думкам добігти фінішу.

Розділ 28

У той час коли Вероніка скуплялася, Олеся теж здійснювала марш-кидок місцевими магазинами. Дівчина дуже любила шопінг, хоч і справедливо вважала, що в смт Богданівка мало пристойних крамниць. Але цього разу вже не вертіла носом, оскільки Соня попросила повести її по магазинах. Це було навдивовижу Олесі. Вона тисячу разів намагалася витягти сусідку кудись, а тепер Софія сама про це попрохала. Тож, довго не роздумуючи, Олеся погодилася, хоч зараз уже й шкодувала про це.

Відвідавши купу магазинів, вони вибрали для Софії одну-єдину кофтину й тоненький шарф. На решту Соня відповідала, що воно або непристойне, або дороге, або непристойно дороге.

Олеся ніколи не думала, що може втомитися від шопінгу, але сьогодні вона раділа перепочинку в місцевій піцерії.

— Не можу повірити, що ти відмовилася від тієї класної червоної спідниці, — промовила Олеся.

— Так радій, ти ж її купила, — відпила апельсинового соку Софія.

— Так, хіба можна було її там залишати? — ніжно погладила пакети з покупками Олеся.

— Ти смішна.

— Це я смішна? Ти відмовилася від речі, яка тобі пасувала, бо вона червоного кольору.

— Не тому, що вона червоного кольору, а тому, що вона занадто яскрава, — відповіла Софія. Вона вдячно й трохи винувато кивнула офіціантові, що приніс їм піцу, і заходилася відлущувати собі шматочок. Розжувавши піцу, дівчина прицмокнула й потяглася по ще один шматочок.

Олеся здивовано спостерігала, як Софія поглинає їжу.

— Що? — знітилася Соня. — Я замастилася?

— Та ні, — усміхнулась у відповідь Олеся, — просто бачу, що ти нагуляла реальний апетит.

— А, це? Просто ніколи не куштувала піци отак, у піцерії. Удома, звісно, готувала, але то виходило щось не те, а тут… м-м-м… смакота.

— Та камон! — Олеся знову усміхнулася, але думками була далеко.

Вона згадала, як заскочила у примірочну, принісши Софії чергову кофтинку. Її сусідка ще не встигла вдягнутись і неймовірно перелякалася появі в кабінці сторонньої людини. Перше, що вона зробила, — це схрестила руки на грудях. Олеся вирішила, що Соня ховає свій неоковирний бюстгальтер (бо якого біса нормальній людині так жахатися, коли подруга заходить у примірочну!), але потім до неї дійшло, що Софія хотіла прикрити плечі.

Спершу Олесі було байдуже, але цікавість таки взяла гору. Наступного разу дівчина заскочила до примірочної з конкретним наміром і помітила на плечах приятельки численні шрами й порізи. Деякі вже загоїлися, інші були зовсім свіжі. Дівчина переконувала себе, що то їй здалося, але марно. Від згадки про Сонині плечі досі було холодно на душі.

— Послухай, — наважилася запитати вона, — це не моя справа, але я таки запитаю.

— Гм… — кивнула Соня, пережовуючи піцу.

— Антон… він тебе ображає?

— Тобто? — Соня проковтнула піцу, насторожилася, в очах майнув страх.

— Я просто бачила порізи…

— А, це? — Софія механічно потягнулася рукою до плеча. — Це я сама… впала нещодавно й порізалася.

— Реально? Гм… Я, звісно, не лікар, але не схоже, що то ти випадково порізалася…

— Я не хочу про це говорити, — Софія опустила голову так низько, наче хотіла торкнутися носом грудей.

— Ну окей, не хочеш зі мною поговорити, поговори з батьками, якимись родичами чи до психолога сходи, врешті-решт…

— Мені не потрібен ніякий психолог, — стрепенулася Соня.

Олеся насторожилася від різкого тону подруги, але за мить на Софіїному обличчі знову з’явилася м’яка усмішка.

— Ти не будеш? — кивнула вона на останній шматочок піци, наче нічого не сталося.

— Ні.

— Добре, тоді я з’їм.

Олеся дивилася на подругу й сердилася через своє безсилля. Вона раптом зрозуміла, що її бажання допомогти Софії геть зникло, бо приятелька абсолютно не вважала, що з її життям щось не так.

А ще Олесі раптом прийшла думка, що найтяжча безвихідь та, яка має коріння в нас самих.

Тетяна сиділа на лавці біля будинку Вероніки. Тримаючи в руці термочашку з гарячим чаєм, вона задумливо спостерігала, як вітер жене небом тяжкі сірі хмари, потроху витрушуючи з них сніжинки.

— Привіт, Тетянко, — опираючись об паличку, підійшла Лідія Степанівна й тицьнула жінці в руки бокс.

— Лідіє Степанівно, ми ж уже домовлялися, що ви нам не носитимете їжі.

— Знаєш, як то кажуть, у семи хазяйок хата не метена, — старенька обережно присіла на лавку, — так і у вас двох, видно, ніхто їсти не варить. Усе надієтесь одна на одну.

Таня усміхнулася. Сперечатися з бабусею про харчування — так само марно, як намагатися зв’язати водоспад мотузкою.

Вони ще якийсь час поспостерігали за зимовим небом та погомоніли про погоду, коли до двору підійшла Оксана Кучерова.

— Здрастуйте! — мовила жінка.

— І тобі доброго здоров’ячка, Оксано! — відповіла Лідія Степанівна. — Яким вітром сюди задуло?

— Та от, Тараса вдома немає.

— І чому ти сюди прийшла? — запитала Таня. Вона насторожилася, бо вже здогадувалася, якою буде відповідь.

— Атож, — підтримала Лідія Степанівна, — ми його під лавкою, думаєш, ховаємо?

— Ви під лавкою — ні, — зміряла бабусю презирливим поглядом Кучерова, — а от Вероніка під своєю ковдрою може.

Таня зіщулилася. Вона не збиралася вислуховувати пліток про єдину подругу, але баба Ліда зреагувала швидше:

— Ти не плети плетеників, Оксано, а краще йди собі додому з Богом.

— Щось я чую неприязні нотки у вашому голосі, Лідіє Степанівно. Чи то, може, мені здається?

— Нічого тобі не здається. Не тримала б чоловіка на короткому повідку, мов пса, тоді б він і не тікав за першої нагоди.

Тетяна засміялася, підтримуючи слова Лідії Степанівни.

Оксана злісно клацнула підборами й пішла геть.

— Ну й дали ви їй жару, Лідіє Степанівно, — продовжила сміятися Таня.

— Та таки дала, хай не задається, — усміхнулась у відповідь старенька.

— Ага, здавалося, з неї зараз уся отрута бризне.

Таня трохи стишила сміх, бо помітила, що Оксана повертається.

«Видно, мало їй», — весело подумала жінка.

— А знаєте, ви так дружите вдвох, що мені аж дивно, — як ні в чому не бувало проспівала Кучерова.

— Хто вдвох? Ми з Веронікою? — перепитала Тетяна. Її настрій не зник.

— Та ні. Мабуть, ми з тобою вдвох, — виправила Лідія Степанівна.

— Чи ми з вами й Веронікою?

— Так то вже, виходить, утрьох, — засміялася баба Ліда.

— Якось ти нечітко висловилася, — глумливо звернулася до Оксани Таня.

Щоки Кучерової пашіли, руки стислися в кулаки, але вона таки втримала свій залізний тон.

— Так от, — продовжила вона, — ви стільки часу проводите разом, не думала, що ви зможете пробачити бабі Тоні та її… гм… потомству за всі гріхи, Лідіє Степанівно.

Усмішка старенької зникла, вона презирливо зіщулила очі.

— Чого ти добиваєшся, Оксано? — запитала баба Ліда.

— Справедливості.

— Якої в біса…

— Думаю, дуже несправедливо, що Таня ні сном ні духом про те, що ви з покійною Антоніною Йосипівною — давні вороги.

— Для мене це не має ніякого значення, — відповіла Таня, хоча відчувала, що всередині все тремтить. — Тобі вже сказали: іди геть. Поки ціла.

— О, полізеш битися? Ну то я піду, піду, — розвернулася Оксана. — Хоча, думаю, тобі цікаво буде дізнатися, що Лідія Степанівна в молодості втратила дитину, і все через твою матір.

Таня затамувала подих і перевела погляд на бабу Ліду. Старенька була біла мов крейда.

— Так-так, — Оксана повернулась і присіла біля них на краєчку лавки. — Страшна була історія. Але, як відомо, Лідія Степанівна теж не лишилася в боржниках.

— Циц, змія ти підколодна, — не витримала старенька.

— Вибачте, — натягла маску ніяковості Кучерова, — я просто не знала, що ви не розповідали Тані про те, що доклали немалих зусиль, аби її батьки розлучилися.