Остання крапля - Цикіна Галина - Страница 19

То була стара чорно-біла фотографія, закута в рамку зі світлого дерева. Лідія Степанівна відразу впізнала молоду Антоніну Долю. Навіть на фото Антоніна мала суворе обличчя: не було й натяку на усмішку, погляд упевнений і зверхній. Одягнена в класичний костюм партійних працівниць Радянського Союзу. Усе — як мало бути в голови райкому партії. За руку Антоніна тримала маленьку Таню. Дівчинці було роки три-чотири. Неслухняне волосся, хоч і сплетене в тугі коси, усе одно стирчало навсібіч.

Лідія Степанівна завмерла, вглядаючись у фото. Вона згадала день, коли був зроблений цей кадр.

Після того як молода Ліда відбилася від звинувачень у психічному розладі, минуло два місяці. Спершу дівчина була розгублена й налякана, відчувала, що за нею стежать. Із роботи в міській школі її попросили, мотивуючи звільнення тим, що неблагонадійна громадянка не може навчати дітей.

Ліда довго тикалася-микалася, шукаючи роботу, але їй скрізь відмовляли. Єдине, що дівчина змогла знайти, це посада няні в дитсадку якогось райцентру, та й то завдяки тому, що завідувачка того навчального закладу для дошкільнят була хорошою знайомою Лідиних батьків.

Урешті дівчина вирішила вхопитися за цю соломинку та переїхала до Богданівки. Трохи пізніше роздобула кілька збірників із захисту прав людини й громадянина. Ліда знову з головою занурилась у навчання. Вона прагнула будь-що допомагати незаконно засудженим дисидентам вибратися з пекла, через яке їх пропускала радянська влада. А між навчанням і роботою чекала приїзду Марка.

Хлопець хотів приїхати в СРСР, ще коли почув, що Ліду звинуватили в «неблагонадійності», але не зміг, бо його не пропустили через кордон. Та нещодавно Ліда отримала ще одного листа. Марк писав, що спробує проникнути сюди підпільно.

Ліда дуже хвилювалася за нього. З одного боку, вона знала, що зробить із юнаком радянська влада, якщо спіймає, а з другого — не могла дочекатися його приїзду. Прагнула йому особисто повідомити новину. Вона вагітна! Через шість місяців стане мамою, а Марк… Марк стане татусем. Про те, як ростити малюка в залізних лещатах Радянського Союзу і як перебороти ситуацію, коли батько живе в одній країні, а мати в іншій, Ліда намагалася не думати. Вона вирішила розповісти Маркові про свою вагітність, а тоді вже разом вирішувати, що робити далі.

Коли до приїзду коханого лишалося кілька днів, Ліда раптом відчула різкий біль унизу живота. Викликала швидку. Її доставили до районного пологового будинку. А далі все відбувалося дуже швидко.

Дівчина отямилася на лікарняному ліжку й побачила перед собою байдуже обличчя медсестри. Жінка холодно повідомила, що Ліда більше не вагітна.

На крик і сльози дівчини та ж медсестра відповіла, що нічого страшного тут нема, мовляв, молода, ще народиш.

Усі ті кілька днів, що Ліда провела в лікарні, її мучило питання: чому? «Я не пила, не курила, тяжкого не підіймала, я здорова, то чому?» Коли дівчина тремтячим голосом таки озвучила свої запитання лікарю, той тяжко видихнув і співчутливо поглянув на Ліду.

— Я переглядав вашу картку, — врешті мовив він, — нещодавно ви були в… гм… не дуже приємному місці. Вам там вводили якийсь препарат?

— Так, — Ліду наче причавило колодою. Вона навіть перестала тремтіти. — Але ж то було давно, майже два місяці тому…

— Препарат міг негативно вплинути на розвиток плоду, що спровокувало його подальшу загибель.

— Але ж я… — не вгавала Ліда, — я ж казала їм, що вагітна, що мені не можна… а вони сказали… — дівчина заридала, сльози затопили всі невимовлені слова.

Ліда поверталася з лікарні пішки. Ішла вона тротуаром, узбіччям чи серединою дороги — не пам’ятала. Зі страшного забуття час від часу виводили голосні сигнали автомобілів.

Урешті дівчина дійшла до центрального парку селища. Безсило опустилася на лавку й закрила обличчя руками.

Був саме вихідний. У парку відпочивало чимало людей. Навколо пам’ятника Леніну, що бовванів у центрі, бігали й пищали діти, неподалік гомоніли і фотографувалися дорослі.

Ліда звела заплакані очі на ту статую, один із найвідоміших символів кровожерливої радянської держави. Дівчині хотілося кричати й дерти пам’ятник камінець за камінцем, аж поки не зітре його в порох.

Та раптом Лідин погляд зупинився на жінці з дитиною, що позувала для фотографа. То була Антоніна Йосипівна Доля, голова райкому партії, «правильна» радянська громадянка, її сусідка по вулиці, а ще та, хто навів НКВС на Ліду.

Про те, що Антоніна Доля проклала собі шлях до посади голови райкому партії, закладаючи «неблагонадійних», Ліда здогадувалась і раніше. Але кілька тижнів тому один знайомий таки розповів дівчині, через кого за нею почали слідкувати. Тоді Ліда відмахнулася від цієї інформації, бо чого ще можна було очікувати від голови райкому партії. Але зараз… зараз вона нічого не забуде.

Дівчина стиснула кулаки, коли Антоніна з донькою, сфотографувавшись, пройшли повз. Ні, Ліда більше не плакатиме, натомість зробить усе, щоб Антоніна Доля сповна дістала те, що заслужила.

Баба Ліда здригнулася і виринула зі спогадів, коли Тетяна зайшла до кімнати. Старенька непомітно поставила фото назад на комод.

— Ти поїла? — запитала Лідія Степанівна.

— Ага, дякую. Я б хотіла прилягти.

— Звісно, дитинко. Тобі треба спробувати заснути.

Старенька турботливо вкрила Таню ковдрою, а потім учергове неприязно поглянула на Антоніну, що дивилася на них зверхнім поглядом із фото. Вона таки змусила Антоніну пошкодувати, хоч це й вартувало їй Маркового кохання.

Розділ 24

Таня вдала, що заснула, аби Лідія Степанівна пішла додому. Коли за старенькою нарешті зачинилися двері, вона розплющила очі і так пролежала решту дня, роздумуючи про своє життя.

Тетяна завжди вважала себе оптимісткою. Вона не засмучувалася, коли не вступила до університету за бажаною спеціальністю, натомість вибрала навчання на факультеті, де були вільні місця. Не засмучувалася, коли її покинув наречений, не витримавши докорів майбутньої тещі. Не засмучувалася, що впродовж двадцяти років усі зароблені кошти вона віддавала матері і з нею ж узгоджувала свої покупки.

Такий пасивний, навіть отруйний оптимізм допомагав жінці не з’їхати з глузду в тій клітці, що мати збудувала навколо неї. Але тепер від нього не було ніякої користі. Після смерті Антоніни Йосипівни весь Танин світ посипався, наче друзки розбитого скла. Таня ходила кімнатами величезного будинку, бачачи в кожній речі материну руку, і не знала, що їй далі робити. Мати завжди була поруч, усі сорок три роки. Вона навчила готувати і прибирати, читати й писати, навчила всього, але не головного — як жити самостійно.

Увечері прийшла Вероніка, але ці відвідини Таня теж скоротила до мінімуму. Поспішила випровадити подругу геть, аби знову впасти у стан свідомого напівзабуття.

На стелі пульсували тіні від екрана телевізора, вони то спліталися в химерне прядиво, то геть зникали, злякані появою яскравих кольорів на екрані. Таня довго спостерігала за ними, повільно заплющуючи й розплющуючи очі. Коли наступного разу жінка поглянула на циферблат годинника, було вже за північ. Від споглядання стелі Тетяну відволікли головний біль та ниття м’язів усього тіла, що благали хоч кілька годин цілющого сну. Спершу жінка на це не зважала, але біль наростав і вже стугонів у голові. Тож вона змушена була підвестися.

Таня вирішила не ковтати пігулок, а натомість заварити собі ромашкового чаю. Це вперше за останній тиждень вона пішла на кухню, аби щось для себе приготувати.

Кухня, освічена сяйвом місячної ночі, здавалася геть інакшою. Таня ще довго вагалася, стоячи на порозі й оглядаючи обриси плити, яку вони з матір’ю замовили кілька років тому. Це перша їхня покупка, здійснена через інтернет. Таня згадала, як довго мати опиралась і боролася проти такої форми шопінгу, боячись, що вони замовлять кота в мішку. А потім, коли таки погодилась і отримала покупку, ще два дні мучила інтернет-магазин дзвінками та запитаннями.