Остання крапля - Цикіна Галина - Страница 14

— Моя дружина мені не наглядач. Це по-перше, — трохи різкувато мовив чоловік, — по-друге, вона сама вештається бозна-де. Каже, що на роботі затрималась, але я їй не вірю. І по-третє, я ж нічого такого не пропоную, просто подумав, що тобі потрібна підтримка після стресу.

«Підтримка мені справді не завадить, але ж…»

— А дітей ти не боїшся так пізно самих лишати?

— Дві молодші вже сплять, а старша сидітиме за компом, поки не посиніє.

Вероніка переминалася з ноги на ногу. Вона щодуху намагалася перебороти себе й не впустити цього чоловіка в дім. Її роздуми перебив голосний шум, що розкотисто, наче грім, долинув із будинку.

Жінка покинула свого гостя на порозі, радіючи, що не доведеться давати відповіді, і поспішила всередину. Вона навіть відчувала, звідки пролунали ці звуки.

На кухні Вероніка виявила багряну калюжу й такого ж кольору бризки, що забарвили всі меблі. А зверху по цій калюжі, наче зірки по небі, розсипалися шматки картоплі, капусти та буряка.

«Як він дістався до каструлі з борщем, вона хіба стояла не в холодильнику?» — жінці лишалося тільки дивуватися.

Увагу Вероніки привернуло тихеньке скиглення і бряжчання. Вона заглянула під стіл і побачила емальовану каструлю, що, наче чарівна, підсувалася до неї.

— Ах! — видихнула Вероніка.

Вона підняла посудину. Звідти, весь у борщі, винувато поглядав Носик.

— Схоже, твій шавчик вирішив повечеряти, — почула жінка за спиною голос Тараса.

«Я ж не дозволяла йому заходити», — подумала вона, але не обурено, а, скоріше, із розумінням жіночої хитрості: знайшла спосіб, як обманути совість.

«Я його не запрошувала, я його не впускала, це все випадковість».

— Як він тільки дістався до каструлі, він же не кіт? — засміявся чоловік.

— Ти не повіриш, але я думала про те саме, — Вероніка вловила у своєму голосі забагато ентузіазму.

«Припини, — наказала вона собі, — поводишся як тринадцятирічна школярка».

— Ну, то де в тебе ганчірка? — засукав рукава Тарас.

Після недовгих умовлянь Вероніка таки дозволила чоловікові допомогти їй із прибиранням. А потім вона й сама не вловила той перехід від миття підлоги до розпивання вина із сиром.

Зараз, умиваючись і чистячи зуби, жінка шкодувала, що вчора дотягла аж до такого. Совість Вероніки була ще тим копом, її не обманути. Розпивання спиртних напоїв уночі, в компанії одруженого чоловіка було порушенням її моральних правил. За що зараз жінка відбувала покарання у клітці з провини і знічення.

Вероніка сплюнула зубну пасту, прополоскала рот і поставила щітку у підставку. Подивилася на відображення у дзеркалі. Попри все каяття вона знала, що вчорашній вечір із Тарасом пройшов недарма.

Коли вони завели розмову про дітей, чоловік згадав історію, як його середня донька минулого літа гралася на вулиці й випадково закинула м’яч за паркан Антона Долі. Дівчинка полізла по іграшку, а ввечері Антон прийшов сваритися.

— А як він дізнався? — здивувалася Вероніка.

— Камери… уявляєш?! У нього біля гаража й по всьому дворі натикані камери, — поділився враженнями Тарас. — Дитяча спортивна команда, яку він тренував, здобула перемогу десь на міжнародному рівні, він отримав за це непоганий гонорар і все вбухав у камери.

— От ідіот! — засміялася Вероніка.

Однак сьогодні зранку, прокручуючи в пам’яті цю розмову, вона зрозуміла, що камери Антона повинні своїм оком зачіпати і двір Андрія. Жінка прожогом кинулася шукати мобільний.

Розділ 17

Знайшовши контакти Мирослава Шевченка й повідомивши прокурора про камери, Вероніка трішки заспокоїлася. З’явився навіть новорічний настрій. Жінка прикрасила ялинку й заходилася нарізати салат. Песик скавчав і стрибав навколо хазяйки, неначе заведена іграшка.

— Носику, не заважай, — лагідно пробурчала Вероніка, — бо в нас і так, окрім цього салату та картопляного пюре, нічого на новорічному столі не буде.

Але цуценяті було начхати на новорічну ніч і всі інші клопоти. Натомість песика цікавили пальці на нозі хазяйки, які він заходився жваво жувати. Коли Носик необережно зачепив зубами мізинець Вероніки, вона зойкнула й кинула йому шматочок ковбаси.

Після приготування страв Вероніка не стрималась і таки ще раз зателефонувала Мирославові. Вона планувала провідати Таню і запросити її на ті дві нещасні страви, що готує на Новий рік. Тому прагнула піти до подруги із хорошими новинами.

Але розмова з прокурором надзвичайно її розчарувала. Виявилося, що для того, аби дістати тимчасовий доступ до приватної власності (якою є відео з камер Антона Долі), необхідний дозвіл слідчого судді. А оскільки зараз останній день старого року, та ще й субота, усі судді вже давно не в зоні доступу. Тому найближчий час, коли можна буде подивитися відео, це третє січня нового року.

Єдине, на що можна було сподіватися, це що Антон дасть відео добровільно.

— І?! — затамувала подих жінка.

— Я особисто звертався до нього із цим проханням, — видихнув Шевченко, — мені було відмовлено.

«Ну звісно», — подумала Вероніка.

— А тобі, Мирославе, не здається, що у відмові є причини?

— Вероніко Андріївно, якщо ви маєте якісь конкретні докази, пред’являйте, але в іншому випадку ми не зможемо звинуватити Антона у вбивстві його матері.

На тому вони й попрощалися. Настрій Вероніки вивітрився після цього телефонного дзвінка. Жінка походжала туди-сюди, роздумуючи, що робити далі. Якщо Антон — справді вбивця і щойно дізнався від Мирослава про камери, то він зітре звідти відеокомпромат. Три дні — забагато!!!

Як же свербіли руки дістати докази злочину зараз!

У Вероніки зникли останні сумніви, що вбивця — Антон, коли той відмовив Мирославові в наданні відео. У них із бабою Тонею були постійні конфлікти, і от її не стало. Тетяна казала, що він хотів спалити тіло матері, і воно згоріло. Жити із цим чоловіком по сусідству неймовірно небезпечно.

Роздуми Вероніки перервав дзвінок у двері. Жінка від несподіванки зачепила ногою стілець і ледь не впала. Носик загавкав і роздратовано кинувся до дверей.

— Тепер він гавкає, — пробурчала Вероніка, потираючи забиті пальці, — хіба собаки не повинні чути незнайомця ще до того, як відчинилася хвіртка?

Знову пролунав гучний наполегливий дзвінок. Вероніка раптом згадала, що ще досі не переказала гроші сусідові за побиті ворота. Навіть вирішила вдати, що вдома нікого немає, але світло з кухні й телевізор, що працював для фону, видавали її присутність. Жінка неохоче відчинила двері.

— Ну привіт! Давно хотіла тебе відвідати, але якось вважала це нижче своєї гідності, — промовила гостя.

На порозі стояла довгонога світловолоса жінка з короткою сучасною стрижкою. Риси її обличчя були загостреними й жорсткими, тому не так приваблювали, як краса Вероніки. Але жінка мусила визнати, що гостя була більш доглянутою і мала молодший вигляд, хоч вони й одного віку. Звісно, Вероніка її знала. І ці відвідини змусили її нутрощі стиснутись у клубок.

— Оксано, що ти тут робиш? — запитала жінка, намагаючись не видати голосом свого хвилювання.

— По сіль прийшла.

Вероніка відразу вловила колючі іронічні нотки у відповіді Тарасової дружини. Жінка здогадувалася, чому прийшла Оксана. Організм автоматично наїжачився, очікуючи психологічних випадів у свій бік.

— Як минула ніч? — Кучерова трохи схилила голову вбік, ніби розглядала жалюгідне й недорозвинене створіння.

— Ясно. Ти дізналася, що вчора Тарас був тут, і прийшла влаштовувати скандал на фоні ревнощів. Абсолютно даремно. Нічого в нас не було. Ми просто…

— Я знаю, що у вас нічого не було. — Холодний, наче сталь, спокій гості вибив Вероніку з колії.

— Тоді чому…?

— Просто хотіла тобі сказати, що ти чергова іграшка в його руках.

«Почалося. Як банально: ревнива дружина приходить з’ясовувати стосунки», — спробувала опанувати себе Вероніка.

— Он воно що. Ну, дякую за турботу, — саркастично мовила вона. — Але я ще раз повторюю: у нас нічого не було й бути не може.