Остання крапля - Цикіна Галина - Страница 11

— Прийми мої співчуття, — тихо промовила вона.

Тетяна підняла голову, і з її погляду Вероніка відразу зрозуміла, що подруга анітрохи не вірить у щирість Софіїних слів.

— Ходімо, Соню, — Вероніка взяла дівчину під руку, бо боялася, що Тетяна зараз кинеться на неї, — я думаю, Таня цінує твої слова співчуття, — збрехала вона.

Жінці було шкода Софію. Вероніці здавалося, що доброта, терплячість і наївність дівчини зіграли з нею злий жарт.

Коли Вероніка провела Софію, чоловіки вже підняли труну й почали виносити її з дому. Несподівано до хати повернувся Антон.

— Я теж понесу, — промовив він спокійно, хоча всі, хто знав чоловіка, бачили, що у нього схвильований вигляд.

Один із чоловіків відступив: ніхто б не наважився відмовити синові в бажанні віднести тіло матері на катафалк.

Проводжати бабу Тоню в останню путь уже зібралося більше народу. Вероніка погано знала цих людей. Та зрештою їй було начхати, жінка непокоїлася за подругу. Але Таня перебувала в найбільш спокійному для такої ситуації стані. Усе завдяки Лідії Степанівні, що діяла на жінку, наче чарівні пігулки.

Відразу після катафалка, що повільно їхав вулицею, ішла Тетяна з бабою Лідою, трохи далі прямували Антон із Софією, потім ще купа не знайомих Вероніці людей. Сама вона йшла майже в самому кінці поминальної процесії, бо несла тяжкі пакунки з поминальним печивом та цукерками.

— Допомога потрібна? — до жінки підійшов Тарас.

— Я б не відмовилася, — усміхнулася Вероніка й віддала чоловікові половину своїх пакунків.

— Поглянь, скільки людей.

— Не думала, що Антоніна Йосипівна була така популярна.

— Я сумніваюся…

— А що ж тоді?

— Чекають на бенкет.

— А ти?

— А я що? Я вдома поїв.

Вероніка відповіла тихим сміхом на жарт чоловіка. Кілька людей озирнулися на них.

«Ох, завтра буде їм про що поговорити», — промайнуло в жінки в голові, але вона не хотіла зосереджуватися на цій думці. Вероніка прагнула продовжити приємну розмову, нехай навіть на поминках.

Розділ 13

Денис Ластівенко заніс у магазин два паки з газованою водою. Поставив товар під прилавок і поглянув на дружину, що саме віддавала решту покупцеві.

Її фігура, звісно, змінилася за ці кілька десятиліть, що вони разом. Надія набрала з десяток кілограмів, але Денис уважав, що це зовсім не зіпсувало її краси. Йому подобалися ці пухкенькі щоки й по-дитячому милі губки «бантиком». Та і як він міг докоряти дружині у зайвій вазі, коли й сам не дуже переймався дієтами й правильним харчуванням?

— Що? — сором’язливо запитала в нього Надія, коли покупець нарешті пішов.

— Та нічьо, — опустив очі Денис, — просто ти гарна.

— Отакого комплімента я не ожидала, — заливисто засміялася жінка.

Чоловік стенув плечима і швидко сховався в комірчину. Він переставив кілька ящиків із крупами на полицю і перевірив, чи наявна інша продукція. Коли за кілька хвилин знову повернувся до магазину, його дружина задумливо дивилась у вікно. Від її дитячої привабливості не залишилось і сліду. Обличчя було злякане й аж якось постаріло від того страху.

Чоловік простежив її погляд і побачив у вікні похоронну церемонію. Саме проводжали в останню путь Антоніну Долю.

— Чого ти там стоїш? — У чоловіка все стислося всередині. — Чьо себе мучаєш?

— Думаєш, нам нада було сказать? — тихо запитала вона.

— Шо сказать і кому?

— Ти й сам знаєш. Сказать поліції про бабу Тоньку.

— Нам нічого казать, Надю. І, по-моєму, ми вже давно закрили тєму, — Денис відчув, як запалали його щоки, він рідко дозволяв собі говорити з коханою в такому тоні.

Надія замовкла й відійшла від вікна. Повернулася за прилавок і почала гортати журнал, куди записувала борги. Гортала вона його без особливого ентузіазму, весь час кидаючи погляд у вікно. Денис здогадувався, що дружина переживає зараз складні емоції, але уявлення не мав, що сказати і зробити, аби її заспокоїти. Чоловік знав, що не сильний у словах і порадах, тому ніколи не брався за те, чого не вмів.

— Вона була поганою людиною, — раптом промовила Надія. Жінка закрила журнал із такою силою, що ляскіт луною прокотився їхнім невеличким магазином.

Денис випростався. Він ненавидів свій характер за те, що в таких ситуаціях не міг вимовити й слова. Та все ж підійшов до дружини і взяв за руку.

— Вона була поганою людиною, — повторила жінка, тепер її очі іскрилися, як холодні крижинки, — і горіти їй за це синім полум’ям.

Коли похоронна процесія минала продуктовий магазин під назвою «Ластівка», Вероніка краєм ока помітила у вікні Надію Ластівенко. Жінка не звернула на власницю крамниці особливої уваги, бо Тарас знову її відволік. Чоловік розповідав одна за одною кумедні історії, тому в неї був зовсім не поминальний настрій.

Вероніка, на свій сором, згадала, де вона, лише тоді, коли процесія повернула на кладовище. Жінка наче схаменулася, віддала решту коробок Тарасу й поспішила до Тані.

Священник саме почав відспівувати померлу, коли Вероніка протиснулася до Тані і взяла її під руку. Краєм вуха вона почула розмову двох жінок похилого віку, що стояли неподалік.

— Поглянь, тут і Кучеров, — напівпошепки мовила одна.

— А дружина його де?

— Та біс її зна. Але мені здається, що вона йому не сильно потрібна.

Вероніка не бачила, але шкірою відчула їхні погляди на своїй спині. Усередині все похололо. Невже вона й справді мала вигляд, як його коханка, чи цим дурнуватим бабам аби придумати якусь історію?

«Ми просто розмовляли, у цьому немає нічого страшного, — спробувала заспокоїти себе жінка. — Ці дурепи навіть у слові “привіт” чують “агов, пішли кохатися”».

— А запах спирту чуєш? — перервала її думки чергова репліка однієї із жінок.

— Атож, видно, батюшка знов прикладається до чарчини.

— А мені здається, що то Таня випила для хоробрості…

Вероніка не витримала й кинула на жінок спопеляючий погляд. Пліткарки знітилися. Одна стала розглядати небо, а другу раптом дуже зацікавили власні нігті.

«Ідіотки злощасні», — подумала Вероніка.

Тим часом Іван Сидорчук, що після прийняття сану дістав ім’я отець Іоан, підійшов до Вероніки.

— Слід запалити свічку, — промовив він.

— Яку свічку?

— Ту, що в руках померлої.

Вероніка озирнулася. У складені руки баби Тоні й справді встромили свічку. Жінка пригадала, що коли тіло виносили з дому, цього предмета не було.

— Я зараз, — заметушилася Лідія Степанівна. — Вероніко, у тебе є сірники?

— Ні, — відповіла жінка, — хоча…

Вероніка почала порпатися в сумочці й дістала звідти запальничку. Вона забрала цю річ в одного зі старшокласників. Під час репетиції Нового року підліток додумався гратися вогнем за кулісами, біля старих карнавальних костюмів. Вероніка хотіла віддати запальничку батькам порушника, але не встигла через клопоти з похованням баби Тоні.

Лідія Степанівна подякувала й заходилася вовтузитися біля тіла. Старенька не дуже вміло користувалася запальничкою. Клацнула раз, але вогню не видобула, за другою спробою теж нічого.

Тим часом вітер повернувся і подув просто в бік відвідувачів. У цей момент Вероніка відчула запах спирту.

«Виходить, ці дві старі шкапи мали рацію. Хтось залився алкоголем перед похованням, — подумала вона. — Але це не може бути священник, бо коли він підійшов до мене, запаху перегару я не відчула».

Вона повернула голову до Тетяни. Подруга саме витирала сльози носовичком.

«І не Таня, я ж стою поруч, я б відчула алкоголь відразу… та й це не в Таниному дусі».

Вероніку раптом насторожив цей запах. Щось було не так, але жінка не могла збагнути, що саме. Вона ще раз оглянула учасників церемонії. Здогад блискавкою пронизав мозок, але, перш ніж він опинився на язиці, Вероніка почула чергове неголосне…

Клац…

Несподівано кладовище засліпило потужне синювате полум’я.