Українські традиції - Ковалевський О. В. - Страница 20

А сутьнемо буде, коли б варяги вели наші вої на Тоякр? Самі ми можемо водити. Тисяча літ билися од Риму і Годі, а сурі анти, які були з нами, уже не упоминаемо, бо Годь з'єдналася з Єгунами на нас, і галарейці (галарехівці) кинулися од полуночі, а єгуни од полудня, і тут плакала Руськолань боруська, усі ж бо єгуни підтримали Годь. Тут Русь було роздвигла свої сили і, єгунів поразивши, утворила Край Антів і Скуфь Києву, а сьогодні засікли серце наше. Ось корови од ранку до вечора ходять і ронять сльози осудові нашому життю. Ті ось німі у час той, а також знали, що час прийде, коли по засіччях ми ходитимемо на ворогів, чи то будуть греки, чи то єгунщани, їх би то хомутати і сторожити, аби не стояли нам вороги, яко мерзость перед очима нашими. Галарех бо заплатив за те, а маємо принудити Хорсунь заплатити за сльози дочок наших уточені і синів, одеренню взятих. Плата бо та не срібна ані золота, а тільки осікши голови їх, на щепоту строщимо.

7Г. І так будемо орди оті, що бреше псиця грецькая. Лис хитрощами одверне нас од трави нашої, і то маємо ясне те, як іще сонце шкодить тобі. Наша мета уцещешетися, а не забратися.

Тут бо за тисяча триста літ од Ісходу Карпатського Асколд злий прийшов на нас. Прощайся, народе мій, з Ладом і творячи люби (любощі) – іди до стягів наших і захищай тоті од ворогів на Русі.

Могутен Сварог наш, ані боги інші, а поза Сварогом не маєм нічого, крім смерти, а та то не страшна єсть, коли ж ми ще освідомлені: себо Сварог зове нас і йдемо до нього, тобото ідемо, як Матиреслава співає пісню ратню. А маємо стати прислухатись до неї, аби свої трави і скуфи наші грекам не давали, а тії нам камені, аби гризти їх, тобото зуби маючи тверді і гострі. Ті то нам кажуть, що ми є зверженці (ізверги) і рикаємо вночі страх на людей, які суть греки. Попитають нас народи, що ми є, а ми відповімо, що єсьми люди Неумиці краю, а правлять нами греки і варяги. То й що оповімо дітям нашим, які нам будуть казати плюванням в очі і право матимуть. Себо дружини соберемо до стягів наших і скажемо всякий (кожний): не маємо їжі при собі, будемо на полі брати, а іноді одберемо од греків – їмо, а не одберемо – ані їмо, бо Матиреслава співа над нами, а маємо стяги наші дати вітрам тріпати, а комоньства степами скакати та порох здіймати воєнний за нами і ворогам дати дихнути його.

Той то день перва січа єсь од нас і маємо двісті убитих за Русь. Вічна слава їм! І йдуть до нас люди, а не маємо болярів, щоб прийшли до нас

7Д. та справимо тризну славну по ворогах.

І налетимо соколами на Хорсунь та беремо їжу, і добра, і скотину, але не полонимо греків, ті бо то нас знають яко злих, а самі добрі на Русь, і тьма не буде з нами отих, які чуже беручи кажуть, що добро дають. А не будемо, як вони, один бо єсь вождь наш Ясунь і тому пошануємося на труд наш і побідимо ворогів до єдиного. Як соколове нападемо на них і вержемося до борні сильної, тобо Матиреслава співає у сверзі про подвиги ратні, а одійшовши од Сва, кинемось на ворогів і дамо знати їм руські мечі січнею ясною. Не казать, що не маємо казати, що не маємо спішити, бо спереду свої, а борзо ідемо, а хто борзо іде, борзо має славу, а хто потиху йде, то ворони на нього крячуть і кури сідають. Ми не худоба, ми ж бо є русичі станом. А того й інших научайте, аби ви знали, що право є з нами, а наві не боїмося, бо навь не має сили проти нас. Тому бо маємо молити богів про поміч в трудах ратних наших і змагатися. Тобото Матиресва б'є крилами о трудах ратніх і славі воям, які іспили води живої од Перунця в січі укрутній. А тая перниця летить до нас і тая ріг дає повний води життя вічного Гордині нашому, який меча вражого дістав і голову старечу втратив. Так смерті не маємо од Сва, тільки бо життя вічне, і вожді братні про братів трудяться.

7Е. а умре і до луків Сварогових іде, а там Перунця каже: «Той бо ніхто інший, тільки рус гордий; ані грек, ані варяг, тільки славен роду славного, і той іде по співах Матиревих і Матиресванчих до лук твоїх, Свароже великий». І каже йому Сварог: «Іди, сину мій, до теї краси вічної і там узриш твоїх діда, і бабу, і тітку в радощах і весіліях тебе зрячих. Плакали дуже до дня сього, а ти до їх прибув – возрадувалися о житті твоїм вічнім до кінця кінець» (ів). І вокраситься там невимовно, бо мої Ясуня мають іншу мету, ніж греки, і мають славу іншу. І також пригляньмося до Ірію нашого, а побачимо квіти красні, і дерева, і луки, і маємо в'яну в'янити од піль тих, житву трудити і яшень полоти, і пшоно просове збирати до закуть сварожих, то бо од богощенства іншого, бо земне було прахове, і болісне, і страдне. І хай будуть мирні дні його вічні, а ми станемо намість його і боронитемось зуре, а буде падемо зі славою, там ідемо, як і він. То бо Матиресва б'є крилами о боки свої з обох сторін, які вогненим сяють світом до нас і всяке перо інше: красне, червоне, синє, блакитне, жовте і срібне, золоте і біле, і ті бо світять, як сонце саруме, а навколо іде пасунь, таб то світить вісьмома красками, які завітом од богів стали наші. А Перунь, її видячи, гримить у сверзі ясній, та бо то наші істоти, а ці мають свої сили дати, щоб побачили ми також і одсікли старе життя наше од нового, як воно єсть січене в рубанім дереві в домі огнищан простім.

Матиреслава б'є крилами опали (дрова), а йдімо до стягів нашенських, а ті бо стяги Ясуня.

7Є. Там Перунь іде, голову золоту трясе, молитви посіває до сверзі синьої, а та твердіє од них. А Матиреслава співає о трудах своїх ратніх, а маємо стати послухати, а хоче брані зуривої за Русь нашу і прасвятотців наших. Матиреслава сяє до облаків, як сонце, і віщує нам побіди, а загибелі не боїмося, бо то є життя вічне, а тому маємо дибати свідомі, що земне проть (тлінь), що ніщо ми є на землі, як зги (порошинки) і то згинемо во тьмі, як не були існуючі ніколи на ній. Так слава наша потече до Матире-слави і пребуде в ній до кінця кінців земських, і інших житва то будуть свої. З чого тоді боятися смерти, як ми є потомки Дажба, нас родившого крізь кровну замунь, і то будемо кровенці (родичі, кревні), і скуфи, онтиби, руси, борусень і сурожці. Так ось ми стали деді (батьки) русів, а павші ідемо до себе, до сверзі Сварога синьої.

За старого часу рибоїди осталися, не хотіли йти до землі нашої, а казали, що маються добре, і так вигинули всі, а недоплоджувались з нами і вимерли, як неплодьва, ніщо од них не лишилось. А не відомо загально о тих, костобці суть вони. Вони ждали помочі од сверзі (неба), самі ж не стали трудитися, і також тут інше сталося: лірами поглинуті стали. Тут бо скажемо всяке єсть право, що ніде не осталося од обох тих: і так ліри стали поглинуті нами, і не маємо тоді ніяких. Також дулеби стали нами повернуті на борусь. Мало зісталось лірів, інакше званих ілмерці, а ті себо сидять біля озера, тут венди відійшли далі, а ілмерці осталися там, і так осталось мало і говорять всі поляші (по-польськи).

А було б'є то крилами Матиреслава і співає пісень до січі, а та птиця сонцем не єсть, а тая єсть од нього така стала бути

7Ж. і тую розуміти маємо: хай збирається рід руський до десятків, а десятки до сотень, і хай тії нападуть на ворогів, а піймуть – голови їх одтручать і там злих полишать, хай звірі хижаки їх ївши поздихають.

Течуть ріки великі на Русі, і многі води їх журчать, співають стародавнє. Про тії боляри, якії не боялися, до піль годських ішли і літа многії боролися о вольність руську. Ті то славні нічого не берегли, ані життя свого, – тако ріки о них берегинять. І б'є крилами Матиреслава, і мовить тая птиця о гординях борусенських, які од римлян упали коло Дунаю біля Трояня валу, а тії простою тризною лягли. І вітри буйні гасають над ними, плачуть восени, а взимі студеній гурлихають по них. І голублять дівоньки і ті це говорять, як погибли тії у славі, а не оставили землі своєї ворогам.

Ніби ж ми, синове, також потомки і не лишимо ми також землі нашої варягам ні грекам.

Тут зоря красна іде до нас, як жона благая, і молока дає нам у силу нашу і кріпость двужилу. Та бо зариня, сонце вістяща, і також прислухаймося вісниці комонській, скачущій до заходу сонця, аби управлений був його човен золотий до ночі, а буде віз волами смирними тягнутись по степу синьому, там бо ляже сонце спати вночі. Та тож коли б лише день приходити став до вечора, а другий скакун явиться перед вечором і також скаже сонцю, що вже бо віз і воли єсть там і ждуть його на молочній стежці, що зоря пролила, позвана матір'ю, аби поспішала.