Українські традиції - Ковалевський О. В. - Страница 2

Спливали віки. По довгих часах спустошення, що його принесли на Русь монголо-татари, вогнем і мечем намагаючись утвердити тут рабство, яке потім так само нав'язували Україні Литва, Польща, Росія, в тому числі – і може, найбільшою мірою (згадаймо мільйони, що загинули під час голодомору в 1930-ті роки) Росія більшовицька, – на теренах українства запалахкотів бунтівливий, саможертовний, високо-сакральний, справді лицарський вогонь козаччини, що згодом дав світові і Козацьку республіку, і першу демократичну конституцію.

В облозі сил, що сповідували внутрішній, глибоко зачаєний і невикорінний тоталітаризм, імперську зверхність, Україна не виявила здатності до державницької консолідованості, не сприйняла тих духовно-моральних, культурних та історично-трансцендентних цінностей, які їй у черговий раз нав'язувала цивілізація, – і впала в нову безодню порабування, руйнації, знищення. На кістках і ідеалах святого визвольного козацького руху постала нова, не менш тривала, ніж монголо-татарська, Руїна…

Але парадоксальним чином, вочевидь, саме вона спричинилася до непоступливо-амбітної, іноді аж яро-наступальної самоідентифікації нації.

Саме з цієї непокірної гілки українства народилися Сковорода і Шевченко – два титани нашого духу. А скількох світочів дала Україна своєму стражденному народові в особах їхніх наступників – (та й попередників, таких як Петро Могила й Данило Туптало) від Івана Франка, Лесі Українки, Євгена Плужника, Володимира Винниченка до Василя Симоненка і Ліни Костенко…

Бунт Сковороди мав високий «вертикальний» рівень; відомо, що на могилі мандрівного філософа і поета стоїть не хрест, а камінь – втім, із цілком християнським написом: «Світ ловив мене, та не спіймав». І тут є певне віддзеркалення загалом українського світобачення, душевного устрою, які носив у собі Сковорода і не прагнув комусь покласти їх під ноги заради будь-яких вигод чи в нападі релігійного самобичування і самопониження.

Сковорода прагнув «самостійницького», «унезалежненого» набуття Святого Духа, піддаючи таким чином випробі загальнолюдську складову свого «позаматеріального єства» і складову українську. І та, й друга в особі Сковороди цей іспит витримали. Сковорода став правдивим пророком України.

Таким же провідником нації був і Великий Кобзар. Він відобразив у своїй творчості, окрім глибинних християнсько-філософських та національно-буттєвих пластів самосвідомості народу, іще й пронизливе, історично-наскрізне його жадання соціальної справедливості, соціальної гармонії. І Сковорода, і Шевченко, а за ними і вся українська література, виводять на перший план саме «просту людину». «Елітного» світовідчування Україна взагалі, здається, не знала, у ній завжди «випирало» назовні розуміння світу козачо-демократичне, народницьке. Вона завжди стояла і стоїть в обороні своєї внутрішньої духовної структури, свого характеру – немалою мірою це виявляється у давніх і прадавніх звичаях та обрядах, які, нищені-перенищені царями і псарями, дійшли до наших днів, підуть, звісно ж, і далі, в неосяжне майбутнє. В цих звичаях та обрядах – багатюща культура українського народу, цілі зрізи його духовного життя, його тисячолітніх ідеалів. І весілля, і народини, і мерлини, і безліч дрібніших подій, якими сповнюється існування людини на землі, мають в українців урочистий і водночас тепло-домашній вигляд, перегукуються з устремліннями «Дажбожих внуків» до заквітчаних занебесних луків Ясуні. Ці дві надзвичайно потужні духоутворюючі складові – природна і суспільна, набуваючи в історичному плині часу певних видозмін, назагал залишаються й подосі стрижневими, такими, що не підлягають переглядові. Звідси – і національно своєрідне переломлення християнських засад в українстві – все тут дуже привітне, радісне, рідне, близьке, таке ж, як і в спілкуванні українця з природою або й навіть у його щиросердно-довірливому покладанні (інколи аж сліпому) на своїх суспільних проводарів, які мають влаштовувати життя своєї людності належним чином…

Критикуючи подібну наївність, чимало поважних інтерпретаторів української ментальності (такі твори частково теж подаються у нашій книзі) ладні бачити тут значні загрози для України в мінливому сучасному світі. І вони, мабуть, мають рацію. Нове, що постає з конгломерату різнорідних національних походжень, але переплавлюване на єдність – хай, може, й тимчасову – в тиглі історико-глобалізаційних актуальностей невідворотно відсторонює, заперечує, а то й знищує старе.

Україна з її прадавніми коренями проходить сьогодні шлях неабиякої трансформації. І все ж їй слід, залишаючись відкритою до найновіших вимог часу, про ті корені не забувати. Чимало чого зовні неспростовного і ніби ворожо-неперебутного вона у своїй довгій історії уже пережила. І при тому завжди виносила із таких «переплавок», показувала людству справді золотий зливок своєї душі.

Чого ж вчить нас Україна, її прихований від марно-цікавих поглядів есхатологічний сенс, її доля? Багатотисячолітнє життя духу і культури України вчать нас тому, що не мир, а меч принесено нам, що «той Мені брат, і сестра, і мати», хто сповідує «вчення Моє», а вчення це – соціальна і природна гармонія, відсутність наднаціональної зверхності, служіння істині, в якій той, хто нині, поза істиною знаходячись, хоч і є пониженим, повищеним буде і землю наслідує, і сином Божим наречеться…

Зрештою, якби було інак, то і наша, й інші нації, не закостенілі, не зашкарублі в проживанні всесвітньої історії «назад», у непрохідні хащі «прогресу», давно б відклали убік і свою душу, і свою пісню, і свій псалом, і свою думу, і своє розуміння буття. А в ньому, в цьому розумінні, войовничі постулати «Велесової книги» давно змінилися в українців правдиво християнськими і не облудними, тим більше не неопоганськими, себто лише зовні призодягненими в шати «любові до ближнього», в реальності ж – далекі від того, щоб дійсно прагнути і могти врятувати людину.

В України є своя місія, і вона її виконує – терпеливо і з непідробною любов'ю. З надією. З вірою. Тож нехай таланить їй на її вузькому, тернистому шляху, хай вона ніколи не буде подолана, а разом із своїми спільниками у цьому світі, а їх чимало, – переможе. Бо то буде перемога Добра, перемога Бога в суперечливому, краяному його антиподом і зліплюваному кривавою глиною сьогоднішому і вчорашньому бутті. То буде і наша Ясунь, і наш Едем, і наша Земля Обітованна.

До цього стремить український дух, цього прагне вся українська вічно значима і вічно жива – скрізь, тут і в занебессі, – духовно-культурна спадщина. Припадаймо до неї, навчаймось у неї, шукаймо у ній усе більшого і більшого, того що вона, розгортаючись у днях і століттях, закодовано і приявно несе в собі через матеріальний, видимий, і трансцендентні – світи.

Олексій КОВАЛЕВСЬКИЙ,

поет, лауреат премії ім. В. Сосюри

Частина перша

«Впало з неба на скіфську землю золоте знаряддя…»

«Скіфія» – одна з дев'яти книг всесвітньо відомої «Історії» Геродота (V ст. до н. е.) – найцінніше джерело з історії, етнографії та географії Північного Причорномор'я, прабатьківщини українців.

«Влес-книга» – найдавніша пам'ятка духовності, культури, історії та звичаїв протоукраїнців. Знайдена на глиняних дощечках під час громадянської війни в Україні та на початку 1920-х років вивезена за кордон, вона лише останнім десятиріччям активно й плідно розшифровується, перекладається сучасною українською мовою, вводиться до навчальних програм середньої та вищої школи.

Геродот

Скіфія

1. Після захоплення Вавилона[1] вирушив Дарій[2] походом на скіфів[3]. Азія процвітала вже тоді багатством і мала численне населення, отже Дарій задумав помститися скіфам за те, що вони раніше напали були на Мідію[4], побили військо, що виступило проти них, і так почали кривдити. Скіфи панували в горішній Азії двадцять вісім літ. Вони в погоні за кімерійцями впали до Азії й поклали край могутності мідійців, бо перед приходом скіфів до Азії вони (мідійці) тут панували. Отже, скіфи пробули в Мідії двадцять вісім літ. Як минув цей час, вони повернулися до свого краю, але тут чекали їх труднощі не менші, ніж у мідійській війні. Вони побачили перед собою велике військо – скіфські жінки в час довгої відсутності чоловіків сходилися з невольниками.