Стократ - Дяченко Сергій Сергійович - Страница 9

Його кінь стояв на прив’язі, втопивши морду в рептух з кормом. Ріпка збирався, продавши товар, одразу йти на гостинний двір, і там уже дати відпочити й собі, й коневі. А тепер усе йшло шкереберть, бо грошей не було. Ще одна тарілка юшки — і все.

Що б таке продати без остраху?

Він одчепив од сідла мішок. Сів на камінь, обережно розв’язав горловину, щоб погляд випадкового перехожого не впав на вміст. Зверху лежав капшук з дорожнім дріб’язком: жоден не годився для продажу. На дні, загорнені в стару тканину, зберігалися статуетки небачених чужих богів — великоголових, безоких, безкрилих. Й інших — тонкошиїх, окатих, схожих одночасно на дівчат і на птахів. Ріпка брав тільки ті, що добре збереглися, а кажуть, любителі-знавці щедро платять і за уламки…

Тільки де ти знайдеш тих знавців?

Він знову зав’язав мішок. Погладив коня, той глипнув докірливо. Дальня дорога, небезпека, нічні перегони. І навіщо?

— Почекаємо ще, — сказав він чи то коневі, чи самому собі. — Може, ще з’явиться.

Стогнало залізо в кузні. Там, на розі коло шаплика з водою, звичайно стовбичив Пройда; тепер там стояли пірамідою чужі ящики з крейдяними позначками «Порожньо». Знічев’я Ріпка став дивитися, як працює коваль, як колупається в носі його ледачий помічник…

— Хлопче, забери коня.

Ріпка обернувся. Червонощокий носій, з барилом на кожному плечі, дивився на нього знизу вгору:

— Тут прив’язь на час. Ти скільки тут уже стовбичиш? Забери коня, пройти не можна!

З досвіду Ріпка знав, що не можна поступатися людям, які говорять таким тоном. Приймуть за боязкого, а якщо не пощастить — відчують твій істинний таємний страх, і тоді жди біди.

Він відвернувся, сперечатися не став. Але й не зрушив з місця.

— Тобі кажуть чи ні? Забери коня!

Носій роздратувався. Ніяка лайка не могла образити його дужче, ніж повна байдужість.

— Оглух чи що?!

Ріпка вперто повернувся до нього спиною.

— Ну, стривай, — носій одне за одним опустив на землю барила. — Я на тебе раду знайду…

Він зник — утік шукати ради. Ріпка коротко зітхнув і став відв’язувати коня: справді пора забиратися звідси, видно, нещасливий сьогодні день…

Юрба захвилювалася.

Троє вершників їхало через ринковий майдан пліч-о-пліч — при повному обладунку, з притороченими до сідел шоломами. Люди розступалися перед ними не злякано, а радше шанобливо. Багато хто кланявся.

Посередині їхав немолодий, худорлявий чоловік у тонких окулярах, схожий більше на вченого, ніж на воїна. Саме він, це було ясно без слів, командував патрулем. Праворуч тримався плечистий, похмурий, з важким поглядом. Ліворуч — дуже молодий, майже хлопчисько, світловолосий, усміхнений — наче навмисне, щоб відтінити похмурість товариша.

Коваль на якийсь час припинив роботу. Вийшов наперед, витираючи руки об фартух:

— Заступники, щось треба поправити? Загострити?

— Спасибі, дядьку, — низьким басом відгукнувся молодий. — Трохи пізніше.

Коваль низько вклонився.

— Юшка, каша! — весело загукала куховарка. — Заступники, гаряченьке!

— Ма, а хто це? — спитала дівчинка з кошиком у своєї матері з торбою на плечах.

— Це ж наші заступники, — жінка легко стукнула її по потилиці. — Велика міська варта. Я ж тобі розказувала. Забула, чи що?

— Ці?!

Вершники вже проїхали далі, коли прямо перед ними виринув, наче нізвідки, недавній носій.

— Заступники, захистіть! Чужинці кривдять, землю захоплюють, як у себе дома! Коня він виставив… Пику одвертає… Я Клоччя, покійного стражника Літая син, батько в бою загинув за нас, а вони тут свої порядки…

Носій, здавалося, тицяв пальцем Ріпці прямо в око, хоч між ними було кількадесят кроків. Ріпка завмер.

Воїн, що їхав посередині, повернув голову. Його очі за скельцями окулярів здавалися дуже старими.

— Що таке?

— Та от, кажу йому, щоб забрав коня… А він мені межи очі плює!

Ріпка задихнувся од такої брехні.

— Плювати на мене хотів, — поправився носій, — задом одвертається… А це тимчасова прив’язь! Тут люди ходять!

Чоловік в окулярах подивився прямо на Ріпку. Той відчув, як у животі змерзається в грудку з’їдена каша.

— Забери коня, — сказав вершник не підвищуючи голосу.

І, не удостоївши більше ані поглядом, продовжив свій шлях.

Половину ночі й майже цілий день Злий спав, і вві сні його рука тримала меч. Тепер зап’ястя й лікоть боліли, як після тривалих вправ.

Йому снився літаючий будинок, і люди в будинку, і свічка на столі. У величезному дзеркалі відбивалися зірки, й тут-таки, в дзеркалі, світилася величезна куля, затягнута хмарами, висячи в чорній порожнечі. Уві сні Злий без подиву дивився на цю кулю й бачив на ній землю й воду, річки й гори, так, ніби карту світу нап’яли на величезну ріпу без хвостика. Наблизивши лице до дзеркала, Злий поглядом ніби притяг до себе зображення й побачив Гульчин ліс, величезний чорний простір, озеро — темну монетку, струмок, галявину, а на краю галявини себе — й прокинувся.

Сонце давно проминуло зеніт. У лісі було світло й сухо. Злий кілька хвилин вдивлявся в листя над головою, але не побачив ні букв, ні особливого сенсу.

Розминаючи ноги, він вийшов на середину галявини. Подивився вгору. Ця проста дія багато років здавалася йому немислимою: в притулку він почав боятися відкритого неба. Він рідко виходив з-під даху, а опинившись надворі, натягував на очі крислатого капелюха так низько, що бачив тільки клаптик землі під ногами. Він був незграбний у цьому капелюсі й вигляд мав кумедний, однак ніхто не сміявся, бо Злий був скорий на розправу. І якщо якесь маля говорило раптом, забувшись, у його присутності: «Дивіться, скільки зірочок на небі!» — навколо миттю виникав порожній простір: згадування про зірки та хмари могло відгукнутися в сутінковій душі Злого негайною жагою насильства.

Тепер він бачив сни про зірки. Ба більше — він стояв без шапки й дивився, задерши голову. Небо здавалося каламутним, підсліпуватим, і вітер приносив слабкий запах диму. Надивившись досхочу й принюхавшись, Злий повернувся до місця нічлігу.

Клинок був завдовжки як рука Злого, якщо міряти від самого плеча. І ще руків’я; Злий розглядав його багато разів, довгі години вивчав карбований візерунок, намагаючись прочитати всі ці завитки та складні знаки, але поки що успіху не досяг. Не всяке послання вкладено в слова; розуміють без слів птахи й звірі, та й зірки теж живуть у злагоді — мовчки… Чи тому й не живуть у злагоді?

Злий усміхнувся. Вийшов на середину галявини, підняв меча, дивлячись перед собою, уявляючи супротивника. Хто він буде? Розбійник у шкіряному панцирі, душогуб у чорному плащі, примара, болотне чудовисько?

— Меч, га, меч, — сказав Злий уголос. — Я нітрохи не боюся. Навіть неба. Навіть повсталих мерців. Навіть якщо їх буде тисяча.

Меч хитнувся в руці. А може, Злий сам хитнув клинком. Різниці не було; Злий різко видихнув, присів — і уявні супротивники заскакали навколо нього, мов скажені.

Він уникав ударів, пірнаючи під клинки, і ухиляючись, і стрибаючи. Він рідко парирував, розуміючи, що сили в тонких руках поки що мало, і важкий супротивник легко проб’є його блок. Він чекав, поки суперник відкриється, і встромляв меч у незахищену пахву, у щілину між грудними пластинами, в отвір шолома. Він колов, заощаджуючи сили, і рубав по колінах, і невдовзі повоював їх усіх — розбійників, душогубів, убивць і мерців. І зупинився, важко дихаючи, на галявині, заваленій уявними трупами, де стікала терпким соком розтоптана на кашу трава.

І тільки тоді, з полегшенням зітхнувши, він згорнув і уклав у заплічну торбу свого сирітського дірявого плаща, закутав меча, приладнав його за спиною та й рушив у дорогу.

— Ідеться про миттєвий рейд, висадку, наземну операцію і, якщо пощастить, повернення.

— Мало шансів.

— Капітане, у цієї витівки з самого початку малі шанси на успіх. На Мерехтливій не працюють біосканери, його слід неможливо буде знайти.