Стократ - Дяченко Сергій Сергійович - Страница 7

Він ішов через неходжений ліс — туди, де, за вдовиними словами, вона знайшла дитину.

— Там було щось? Записка, пелюшка?

— Там… було.

— Що?

— Подивися сам.

— Ти це там і залишила?!

— Подивися сам…

Голодна дівчинка плакала, не даючи жінці спати, не даючи Стократові спокійно думати. Удова пообіцяла знайти годувальницю в найближчому селі. Але тільки коли Стократ повернеться.

Світ, думав Стократ, згадуючи голі п’яти, що стирчать з-під ковдри. Хто назвав тебе — Світ?

І що зміниться, якщо назвати тебе інакше? Роз, наприклад. Чи Пампушка. Чи…

Він зупинився.

Ось те місце, про яке говорила вдова. Глибокий мох, і на ньому чи то пух, чи то вата. Жінка казала: я знайшла її в тонкій ганчірці, яка потім розповзлася по нитці. І ще там був пух. Звідки? Не знаю. Наче розпатрали дорогу перину і найтоншим пухом укрили землю й мохи. Краще б гаманець залишили з кількома монетами, безсердечні негідники.

Стократ оглянувся. Дивно, що перша на дитину наткнулася вдова, а не вовчиця. Чи вовки тут були? Трохи далі, на схилі, можна помітити на піску сліди вовчих лап…

Він принюхався. У лісі пахло горілим. Не дуже свіжий запах, але й не дуже старий.

Багаття? Ні. Їдкий, нехороший присмак дивного диму. Звідки?

Скоро він зрозумів.

П’ять молодих сосен лежали зірочкою — верхівками в різні боки. Біля вивернутого коріння чорніла сажею яма; на дні громадилося щось схоже на залізну пічку з відламаною трубою, з вирваною заслінкою. Зсередини грубка була наповнена білим, ледь підгорілим пухом.

Він не хотів підходити близько. Потім усе-таки підійшов, перелазячи через коріння. У глибині залізної пічки ховався сувій, схожий на прадавню карту.

Стократ, затамувавши дух, запхав руку туди, всередину. Витяг сувій і розгорнув його на коліні.

Це зовсім не була карта, хоча обриси тканини повторювали абрис Населеного Світу. Це був малюнок, точніше, низка малюнків і знаків.

Послання.

У своїх мандрах він навчився не тільки читати по губах, не тільки розуміти чужі мови. Він легко міг зібрати з осколків розбиту вазу, глечик чи статую, він розпізнавав сенс у всьому, де бачив найменший зв’язок. Тільки він, напевно, з усіх живих і міг прочитати цього листа.

Подарунок, говорили знаки, схожі на крихітні дитячі малюнки. Світ. Життя. Подих. Пам’ятайте — ваш світ смертний, але…

Стократ не зумів дочитати: сувій розпався порохом у нього на колінах, і відновити послання з пороху не зумів би найметкіший розум. Стократ довго сидів на поваленій сосні, непорушно, замружившись: йому здалося, що він щойно втратив щось дуже важливе.

Світла у верхньому віконці не було.

Щойно побачивши будинок здалеку, Стократ зрозумів, що справи кепські, й побіг.

Хвіртка стояла навстіж. Стократ вихопив меча.

…Навіть не розбійник, навіть не браконьєр. Прищавий юначок, грабіжник-початківець гарячково скидав у мішок усе, що бачив, — посуд, вишиті скатертини, статуетки, вміст скриньок. Він пішов на справу вперше — дуже потрібні були гроші…

Стократ зупинився у дверях. Він ніяк не міг повірити.

Через мить парубійко помітив його й позадкував, випускаючи мішок.

— Ти… бери, добре? Ти чого? Забирай половину… забирай усе, добре?

За поясом у нього стирчав кинджал, погано відтертий від свіжої крові. Стократ мовчав.

— Забирай! — хлопець відступав до вікна. — А що?

— Де вона? — запитав Стократ.

— Вона на мене напала! Вона напала, у неї ніж…

Хлопець замовк назавжди. З горла його не вирвався навіть хрип; він упав на свій мішок, заливаючи кров’ю монети, дрібнички й мідну фігурку журавля з позолоченим дзьобом.

Стократ стяг зубами рукавички. Витер лезо об куртку вбитого. Сховав у піхви не дивлячись.

Пішов нагору, понад усе бажаючи не підніматися туди ніколи. Повернутися й піти, і все забути.

Мертва вдова лежала коло ліжка.

Жива дівчинка, закутана в ковдру, спала в запічку труби від печі. Вона не прокинулася, коли прийшов убивця. Вона не розплющила очей, коли повернувся Стократ.

Він узяв її на руки й довго тримав, слухаючи, як вона дихає. І як б’ється її серце.

Він тримав на руках свій Світ, схований у людську оболонку. Уразливий, теплий, смертний світ.

І гадки не мав, що тепер робити.

— Годувальниця? Так от, у селі коло замку неодмінно хтось годує, там бастардів володаря народжується щороку по десятку! Ну добре, не по десятку, але годувальницю знайдете. А що за дитина? Підкинута? Ти ба…

Вартовий при брамі був балакучий і незагрозливий на вигляд, хоч Стократ одразу оцінив і його меч, і манеру триматися. Такий за мить з базіки перетвориться на воїна; Стократові стало легше на душі.

Світ такий небезпечний. Світ такий тендітний. Світ.

Попід лунким склепінням він зайшов у браму, повернув праворуч, корячись чуттю, і через кілька хвилин стукав у двері міцного будиночка під унутрішньою стіною. Йому відчинила жінка в білій просторій сорочці, з дитиною на руках.

Почувши запах молока, дівчинка прокинулась і розкричалася.

— Яке охляле, — невдоволено сказала жінка, беручи дитя на руки. — Де взяв, старий?

Стократ здивувався.

— У лісі, — відповів не замислюючись. — Я не такий старий, молодичко.

— Бачу, — вона примостила свою дитину на ліжку й узялася розповивати дівчинку. — А сивий, як лунь… Що, в лісі діти на гілках ростуть?

Нарешті розгорнулася ковдра.

— Шкіра ж яка біла, наче молоко, — задоволено сказала жінка. — Твоя?

— Ні.

— Бачу, що ні, ти смаглявий… А гарне яке дівчаточко, красуня виросте… Чого стоїш?

— У мене є гроші, — сказав Стократ. — Я можу залишити відразу… за кілька років.

Жінка прищулилася:

— Це добре… А володареві що скажемо? Звідки приплід?

Стократ знизав плечима.

— Добре, — жінка засміялась. — У мене цей п’ятий, а де п’ятеро, там і шоста, не пропадемо…

Вона раптом весело підморгнула:

— Гранові скажу — теж його! Він їх не рахує, поки щедрий…

— Дякую, — сказав Стократ.

— Як її звати? — жінка приклала дитину до грудей, і дівчинка заходилася ссати, наче сто років не їла.

— Світ.

— Гм. Світлана? Світодара?

— Просто Світ, — сказав Стократ.

Виходячи, він затримався надворі коло входу до будинку. Озирнувшись, витяг меча, встромив у землю поміж корінням хирлявої берези.

— Стій тут, поки не підеш на дрова. І щороку в день смерті вдови — плач, убивце!

Клинок очистився й погас. Береза хитнула вітами, наче хотіла щось сказати. Стократ сховав зброю й подався до брами.

Учора він набрав у лісі білостайки і снігошвачки, і ще різних трав, про які знав, що вони вибілюють шкіру. Купав дівчинку у відварі, бурмочучи закляття.

Вона стала біла, мов земля, вкрита хмарами. Але Стократ знав, що хмари коли-небудь розійдуться, і те, що відомо йому, стане відомо багатьом.

І він знав точно, що в цю мить буде поруч і навіть близько не підпустить володаря Грана. Що ніхто не посміє доторкнутися до Світ, що не буде ні пожеж у Лісовому Краю, ні війни на Лисому Узгір’ї, ні дівочої кімнати, перетвореної на тюремну камеру.

«Я заберу її із замку через кілька років, — думав Стократ. — Нехай тільки підросте. Не ганяти ж мені по світу з грудною дитиною.

За ці роки я щось придумаю, — міркував Стократ. — Зрештою, людське життя теж скінченне. Чому ми так дивуємося, довідавшись, що скінченний світ?

До кінця світу ще багато часу, — думав Стократ. — Поки ще вона подорослішає. Поки ще постаріє. Я подбаю, щоб до останнього свого дня вона була в безпеці, і щоб ніколи нічого не боялася, і щоб її любили…»

Він ішов, уперше відчуваючи полегшення, і не замислювався про те, що доля не відкривається нікому.

Навіть тим, хто вершить долю Світу.

II

— Де ця дівчинка тепер, що з нею сталось?!

Потріскував вогонь. Усередині світлого кола було спокійно й тепло, а за ним, за межею світла й тіні, стояв смертельно небезпечний ліс, і це був образ світу, зрозумілий усім людям, але чужий для Стократа. У нього не було теплого дому, він ніколи не почувався в безпеці й ніколи не боявся темряви.