Стократ - Дяченко Сергій Сергійович - Страница 4

— Консультував.

— Бачив цього мага?

— Ні. Коли я прийшов, його вже там не було. Але всі його пам’ятали. Усі наче змовилися його не згадувати і все одно згадували: от, мовляв, скоро він повернеться.

— Ясно… Ти їх навчав етикету, і тебе познайомили з дівчиною?

— Ні. Я сам… Тобто випадково. Їй носили їжу… і якось я підкупив кухарчука.

— Відважний кухарчук, — уголос подумав Стократ.

— Просто дурний. І жадібний.

— Згоден. Далі?

— Далі я побачив Світ. Як вона сидить одна в замкненій кімнаті. У неї там були книжки… Вона все прочитала по кілька разів. П’яльця, різне шитво…

— Просто в’язниця, — тихо сказала дівчина.

— Ясно. — Стократ погойдався вперед-назад. — І між вами виникла сердечна дружба.

— Та ні! Я не міг до неї потрапити! Просто приходив у той закуток двору, де вона могла бачити… З вікна…

— І кухарчук, сподіваюсь, не попався.

— Так. Тобто ні, не попався. Я йому платив, щоб хоч іноді заглядати… На кілька хвилин…

— Так-так-так, — Стократ примружився. — Світ, за час, що ти сиділа під замком — скільки разів ти бачила батька?

— Ніскільки, — вона опустила очі.

— Ти казала, він начебто тебе любив?

— Начебто… А потім злякався. Того, що на мені… оцього. Сховав, прийняв геть з очей… Думаю, він дуже чекав чаклуна — щоб мене, нарешті, віддати.

— Зрозуміло. — Стократ подивився на високу, досить білу готельну стелю. — Така магія — не для володарів.

— Так, — дівчина глибоко зітхнула. — Мабуть, батько… володар усе-таки додумався за ці роки. До того, про що ти спитав одразу.

— Що я спитав?

— Що буде, коли я вмру. — Дівчина подивилася йому у вічі. — Увесь світ помре разом зі мною.

У кімнаті запала тиша. Чутно було, як важко дихає Правила Пристойності на ліжку.

— Але в тебе на спині не тільки ці опіки, — сказав Стократ.

— Так. Коли мені виповнилося сімнадцять, він знову…

Вона провела долонею повз лице, неначе відсовуючи завіску.

Стократ помітив цей жест. Скоріше за все, так вона боролася зі своїми страхами — дівчині, що несе на тілі живу карту Населеного Світу, часом має бути дуже страшно на самоті.

— Він був зі мною дуже ласкавий… Дав вина… У мене потім дуже голова крутилася.

— Він тебе напоїв і розпанахав тобі спину. Ліва лопатка, Лисе Узгір’я.

— Так, — вона нервово повторила свій жест. — Крові було… багато.

— І почалася різанина на Лисім Узгір’ї, — крізь зуби пробурмотів Стократ.

Він заплющив очі; тисячу років жили поряд два роди. І раптом піднялися в ножі. Родина на родину, село на село; не було іншого пояснення, крім уродженої люті горян. Тисячу років, мовляв, жевріла під сподом ця лють — і раптом прокинулась у всіх разом, від дитини до старого…

— Навіщо він це зробив, Світ?

Дівчина мовчала.

— Ти ж думала про це, — сказав Стократ. — У тебе був час подумати. Навіщо він це зробив?

— А чому ви мене не питаєте, пане? — раптом подав голос Правила Пристойності. — Я ж у той час уже був у замку! Я теж можу…

Стократ підняв брову. Поранений замовк і опустився на подушки.

— Лисе Узгір’я від нас далеко, — тихо сказала дівчина. — Батько хотів… повторити цей… досвід. Він хотів утвердити… свою владу над світом. Це ж страшна, величезна влада…

Так, подумав Стократ.

— А хто зашив? — він подивився на дівчину. — Рана зашита.

— Та він же й зашив, — вона говорила так тихо, що знову довелося читати по губах. — Коли побачив, що… ну, вона…

Стократ сів поруч з нею на край ліжка й обійняв за плечі. Правила Пристойності, зрозуміло, всю дорогу боявся до неї торкнутися. До неї довгі роки ніхто не торкався — якщо не брати до уваги володаря Грана з ножем і вугіллям, та ще ґвалтівників на узліссі. Стократ обійняв її, не домагаючись, нічого не бажаючи натомість, і вона моментально це відчула.

І через мить перестала відсторонятися.

Правила Пристойності на ліжку роззявив рота. Потім закрив. Потім ображено відвернувся.

— Світ, у ті дні хтось був поруч з тобою? Яка-небудь доглядальниця, нянька… сліпа баба?

— Н-ні. Він боявся, що люди довідаються.

— І він знову тебе замкнув?

— Т-так. Мене замкнули в іншій кімнаті, без вікон. Їжу почали подавати крізь віконце… Ну, спина загоїлася, звісно.

Стократ обійняв її міцніше. Власне, це єдина розрада, яку вона могла прийняти і якої потребувала; шкіра на спині загоїлась, залишивши шрам. Кривава різанина припинилася, коли по обидва боки полягли найкращі, найсильніші, любимі сини й чоловіки, щасливі батьки. Але миру на Лисім Узгір’ї немає й більше бути не може…

Стократ поморщився. Важлива думка крутилася навколо голови, як муха.

— А потім? — він подивився на чоловіка поверх дівочої маківки. — Дан, ти можеш, будь ласкавий, розповісти?

Правила Пристойності дуже зрадів ввічливому ставленню:

— Потім володар Вивір прислав листа. Не знаю, що він написав, однак Гран замкнувся у себе й… Чорний став од злості. А ввечері…

— А ввечері, — дівчина підняла лице й подивилася знизу вгору. Трав’яний відвар уже діяв на повну силу, на щоках у неї проступив рум’янець. — Батько… Тобто володар Гран тоді сам напився. Він був дуже п’яний, дуже. Я його таким не бачила. Сам прийшов до мене. Приніс жаровню. Розрепетувався, що спалить Виворіт, випалить усе паскудне гніздо… Я виривалась, але ж він сильніший. Він пообіцяв мені підсмажити п’яти, став кричати, що скалічить мене…

— Як же ви втекли? — уривчасто запитав Стократ.

— Що?

— Судячи з того, що ти розповідаєш, ви ніяк не могли втекти.

— А от могли! — Правила Пристойності насилу сів. — Володар одержав листа, що чаклун приїде по Світ, щойно почнуться перші приморозки.

— Так.

— А я про це довідався, — знову заговорив Правила Пристойності. — Я на той час подружився з економкою, став своїм у мажордома, пив пиво з комендантом, а слуги мені доповідали ледь чи не щодня… Я довідався про листа. А тут до володаря з’явилися з присягою у вірності… з людей-погорільців Вивороту. Я розписав протокол прийому — це моя робота, так? І от я розписав так, що три години всі були зайняті у великий залі — всі, з дітьми й домочадцями, спеціальний слуга стояв з пісочним годинником… А я в цей час привів коней і бричку. Ключі вкрав заздалегідь…

Стократ слухав. Те, що розповідав зараз невмійко з ніжними руками, різко міняло його уявлення про цю людину.

— Тоді чому вас не наздогнали?

Він запитав — й одразу відповів уголос:

— Розлив Світлої!

Правила Пристойності втягнув голову в плечі.

— Ми тільки трошки порізали шкіру, — сказала Світ, дивлячись на нього, ніби заспокоюючи. — Переправилися з кіньми, і…

Стократ уявив собі, як це було. «Ми порізали», так.

Він міцніше обійняв дівчину, і вона не тільки не відхилилася, але й, здається, пригорнулася до нього тісніше. Двох утікачів легко ловити в спокійному сонному краю, але після метушні з повінню, коли мешканці подалися на всі боки, геть од вируючих піною берегів…

— Це дуже погана історія, — сказав він уголос. — Дуже, дуже негарна.

Світ притислася до нього — тепер уже точно пригорнулася. Шукаючи захисту.

— Ти нам допоможеш? Ти ж можеш нам допомогти?

Він дуже обережно відсторонився. Подивився їй у вічі:

— Розкажи мені про цього мага. Крім того, що він високий і сивий. Що він уміє робити?

Вона кліпнула.

— Ну… він начебто розумів усі мови й читав по губах. Знав усі трави і їхнє значення. І ще нібито вмів літати без крил…

— Нібито — чи вмів?

— Я не знаю… Мабуть, брехня. І ще він нібито вбивав лиходіїв чарівним клинком. Забирав їхні душі.

— І потім пересаджував у дерева й тварин, — підхопив Правила Пристойності. — Там у них одна береза у дворі, казали, що в ній сидить душа вбивці й щороку, у річницю вбивства, — плаче. Я сам бачив: стоїть собі дерево, дощу нема, і отакенні краплі котяться листям…

Стократ удруге за цей ранок відчув дивний холод.

— А як же його звати? Цього чаклуна?