Пентаграма - Несбьо Ю - Страница 5

Ванна кімната розташована була трохи далі — практично в межах спальні, й місця в ній було рівно стільки, скільки вимагалося для раковини, туалету, душової кабінки без завіси та тіла Камілли Луен. Вона лежала на плитковій підлозі, повернувши обличчя до дверей, але дивилася на лійку душу, ніби чекаючи ще води.

Одягу на ній не було, якщо не брати до уваги розкритого білого халата, що був зараз мокрий наскрізь і закривав зливний отвір душу. Беата стояла на порозі та фотографувала.

— Хто-небудь з’ясував, коли настала смерть?

— Патологоанатом скоро буде, — відгукнулася Беата. — Але rigor mortis[5] ще не настало, та й тіло не зовсім охололо. Гадаю, кілька годин тому.

— А коли сусід із консьєржем її знайшли, хіба душ не був увімкнений?

— А що?

— Тепла вода могла підтримувати температуру тіла і відстрочити задубіння. — Харрі подивився на годинник: чверть на сьому.

— Скажімо так: імовірно, вона померла близько п’ятої, — висловився Волер.

— Це чому? — запитав Харрі не обертаючись.

— Оскільки немає підстав вважати, що труп переносили, виходитимемо з того, що її вбили, коли вона перебувала в душі. Як бачиш, тіло і халат закривають зливний отвір. Це і викликало затоплення. Консьєрж, який вимкнув воду, сказав, що відкрита вона була на повну потужність. Я міряв тиск води — непогано для мансарди. Не так уже багато часу потрібно, щоб вода залила таку маленьку ванну кімнату і потекла в спальню. І до сусідів вона дійшла досить швидко. Жінка з нижньої квартири говорить, що було двадцять хвилин на шосту, коли вони виявили протікання.

— Це всього годину тому, — зауважив Харрі. — А ви вже півгодини як тут. Здається, всі тут реагують на події надзвичайно швидко.

— Ну, не всі, — мовив повагом Волер.

Харрі промовчав.

— Я маю на увазі патологоанатома. — Волер посміхнувся. — Йому вже належало бути тут.

Беата закінчила фотографувати і обмінялася поглядами з Харрі.

Волер торкнув її за плече:

— Коли що, дзвони. Я на третьому, поговорю з консьєржем.

— Добре.

Харрі дочекався, поки він піде, і запитав:

— Можна мені?..

Беата кивнула і відійшла вбік.

Підошви чвакали на мокрій підлозі. Всюди у ванній кімнаті були крапельки води. Збираючись у струмочки, вони збігали вниз. Дивлячись на дзеркало, можна було подумати, що воно плакало. Харрі сів навпочіпки; щоб не втратити рівноваги, обіперся об стіну, глибоко вдихнув повітря, але відчув тільки запах мила. Інших запахів, яких він чекав, не було. Це дизосмія, згадав Харрі. Про неї він читав у книзі, яку брав у лікаря Еуне, психолога, що працює зі співробітниками кримінального відділу. Деякі запахи мозок просто відмовляється сприймати або починає плутати, відчуваючи приємні аромати як огидні. У книзі говорилося, що така форма збочення нюху часто пояснюється емоційними травмами. Втім, зараз Харрі про це не думав. Думав він про те, що не відчуває трупного запаху.

Камілла Луен була молодою. Харрі дав би їй років двадцять сім — тридцять. Миловидна. Пухкенька. Гладенька засмагла шкіра, яка, щоправда, вже набула характерної мерт­вотної блідості. Темне волосся, яке стане світлішим, коли висохне. І маленька дірочка в лобі, яку співробітник похоронного бюро без зусиль замаже косметикою. Більше такого макіяжу тут і не вимагалося — хіба що зробити непомітною невелику шишечку під правою бровою.

Харрі зосередився на маленькій, ідеально круглій чорній дірочці в лобі. Не більша, ніж дірочка в кроні[6]. Можливо, Харрі й здивувався б тому, через які маленькі отвори іноді виходить людське життя, але не можна довіряти очам: іноді шкіра стягується. Харрі порахував, що в цьому випадку куля була більша за вхідний отвір.

— Кепсько, що вона весь цей час пролежала у воді, — сказала Беата. — Інакше ми могли б знайти відбитки пальців вбивці або сліди його ДНК на тілі.

— Гм... Але на лоб-то навряд чи потрапило багато води.

— Навколо вхідного отвору чорна кров, що запеклася. На шкірі почорніння від пострілу. Рана може нам дещо розповісти. Лупу?

Не відриваючи погляду від Камілли Луен, Харрі простягнув руку і, відчувши в ній благородну вагу німецької оптики, приступив до вивчення ділянки рани.

— Ну, що видно? — почув Харрі шепіт Беати біля самісінького вуха.

Як завжди, вона була цікавою і жадібною до знань. Харрі знав, що скоро прийде день, коли він уже не зможе навчити її нічому.

— Сірий відтінок на загальному чорному кольорі вхідного отвору говорить про те, що стріляли зблизька, але не впритул, — сказав він. — Я думаю, відстань була близько півметра.

— Он як?

— За асиметрією отвору можна сказати, що той, хто стріляв, цілився згори під кутом.

Харрі обережно повернув голову вбитої. Лоб іще не охолов.

— Вихідного отвору немає, — зауважив він. — Це підтверджує, що стріляли під кутом. Можливо, вона стояла перед вбивцею на колінах.

— Можна зрозуміти, з якої зброї стріляли?

Харрі похитав головою:

— Це визначить тільки патологоанатом із хлопцями-балістиками. Отвір поступово зменшується, значить, зброя була короткоствольна — пістолет.

Харрі почав систематично вивчати труп, намагаючись помітити найменші деталі, але зрозумів, що мозок, усе ще затьмарений алкоголем, відсіває подробиці, які могли б йому знадобитись. Ні, могли б знадобитись їм. Це не його справа. Проте він продовжував і, схиляючись над знівеченою рукою, буркнув:

— Дональд Дак.

Беата подивилася на нього нерозуміюче.

— Його так у коміксах малюють, — пояснив Харрі, — з чотирма пальцями.

— Я коміксів не читаю.

Не вистачало вказівного. На його місці був чорний від крові, що згорнулася, зріз, де можна було розрізнити тканину сухожилля та білу кістку. Рівна, акуратна робота. Харрі обережно торкнувся кістки кінчиком пальця. Зріз виявився абсолютно гладеньким.

— Кусачки, — сказав він, — або дуже гострий ніж. Палець знайшли?

— Ні.

Харрі несподівано відчув, що його нудить, і заплющив очі. Кілька разів вдихнув і видихнув. Розплющив очі.

— Може, рекетир, — припустила Беата. — Вони використовують кусачки.

— Можливо, — невиразно пробурмотів Харрі.

Він підвівся і побачив свої сліди на білій плитці, а йому-то здавалося, вона рожева.

Беата нахилилася зробити велику фотографію обличчя загиблої.

— Ну і крові ж із неї натекло, — зауважила вона.

— Це тому, що її рука лежала у воді, — повідомив Харрі. — Вода не дає крові згорнутися.

— Уся ця кров з відрізаного пальця?

— Так. І знаєш, що це означає?

— Ні, але відчуваю, що скоро знатиму.

— А означає це, що Каміллі Луен відрізали палець, коли серце в неї ще билося. Тобто до того, як у неї стріляли.

Беата примружилася.

— Спущуся й поговорю з сусідами, — сказав Харрі.

— Коли ми переїхали, Камілла вже жила в мансарді. — Вібекке Кнутсен кинула швидкий погляд на свого співмешканця. — Ми з нею не так уже багато спілкувалися.

Вони з Харрі сиділи у вітальні на четвертому поверсі, під мансардою. На перший погляд могло здатися, що хазяїн тут саме Харрі: він поважно розсівся в одному з крісел, а його співрозмовники, неприродно випроставши спини, примо­стилися на краєчку канапи.

Харрі подумав, дивлячись на них, що ця пара якась непарна. Так, обом за тридцять. Але Андерс Нюгорд був сухорлявим і жилавим, як марафонець. Відпрасована блакитна сорочка, коротке волосся, акуратна ділова зачіска, тонкі губи, нервові рухи. І хоча обличчя його було відкритим і дитячим — можна сказати, безневинним, — від власника його віяло аскетичною суворістю. А у Вібекке Кнутсен на щоках весело грали ямочки, її пишні форми підкреслював обтислий леопардовий топ. Зморшки навколо губ свідчили про багато сигарет, а зморшки біля очей — про часті усмішки.

— Чим вона займалася? — запитав Харрі.

Вібекке подивилася на співмешканця, але він не відповів, і вона заговорила знову: