Пентаграма - Несбьо Ю - Страница 12

Той не відповів.

— До речі, поки не забув. Стандартна процедура: зайди та здай усі залізячки, що за тобою числяться, — по­просив начальник.

Харрі кивнув. Мьоллер уважно вдивлявся в його обличчя, але так і не побачив того, що чекав. А намагався він розгледіти здивованого хлопчиська, якому щойно дали по потилиці. Мьоллер поторкав нижній ґудзик сорочки. Авжеж, розібратися в Харрі непросто.

— Якщо вважаєш, що з користю проведеш тут останні тижні, я не заперечую — приходь. Від посади тебе не усунули, зарплату за цей місяць однаково отримаєш. Та і що у тебе є, окрім роботи...

— Добре, — байдуже відповів Харрі й підвівся. — Піду подивлюся, чи на місці ще мій кабінет. Потрібна буде допомога — тільки скажіть, шефе.

Б’ярне Мьоллер натужно посміхнувся:

— Спасибі за турботу, Харрі.

— Наприклад, з цими вашими чау-чау, — запропонував Харрі, тихо зачиняючи за собою двері.

Харрі стояв, притулившись до одвірка, і дивився на робочий кабінет, який він ділив із слідчим Халворсеном. Його акуратно прибраний стіл — зараз Халворсен був у відпустці — стояв упритул до столу Харрі. Над сейфом висіла фотографія Елен Єльтен — іще відтоді, коли замість Халворсена тут була вона. Іншу стіну майже цілком закривала мапа Осло, де кнопками і написами було позначено, де в ніч убивства перебували Елен, Сверре Ульсен і Рой Квінсвік. Харрі підійшов до стіни, подивився на мапу, різким рухом зірвав її й поклав на полицю в сейф. Дістав із кишені пі­джака фляжку, зробив швидкий ковток і притулився лобом до прохолодної металевої поверхні.

Більше десяти років він пропрацював у цьому кабінеті. Номер шістсот п’ять — найменший кабінет у червоній зоні шостого поверху. Навіть коли було прийнято блискуче рішення зробити його інспектором, Харрі відмовився переїжджати. У шістсот п’ятому не було вікон, але саме звідси він сприймав світ. На цих десяти квадратних метрах він учився працювати, відзначав свої перемоги та переживав поразки, присвячуючи все своє життя вивченню людської натури. Він спробував згадати, чим іще він займався в остан­ні десять років. Щось же мусило бути. Зазвичай люди працюють по вісім годин на добу, ну, не більше дванадцяти. Адже були й вихідні.

Харрі сів на своє розхитане крісло, воно радісно скрипнуло. Давненько він не сидів на нім!

За чверть шоста Б’ярне Мьоллер уже зазвичай був удома, з дружиною і дітьми. Але оскільки вони гостювали у бабусі, він вирішив ці тихі днинки присвятити розбору паперів, що скупчилися. Вбивство на Уллеволсвейєн дещо порушило його плани, але сьогодні він вирішив надолужити прогаяне.

Коли подзвонили з кол-центру, Мьоллер не без роздратування відповів, що дзвонять вони не за адресою, і зниклими займається не кримінальний відділ, а чергова частина.

— Вибачте, Мьоллере, у черговій частині нікого немає, всі у Грефсені, на пожежі. А заявник упевнений, що в цьому зникненні є щось кримінальне.

— У нас хто не роз’їхався по домівках, працює над убивством на Уллеволсвейєн. А значить... — Він осікся. — Хоча ні! Почекайте...

Розділ 9. Середа. Зникнення

Водій знехотя натиснув на гальмо, і машина зупинилася перед світлофором на площі Александра К’єлланда.

— Чи поїдемо з блималкою і верещалкою? — запитав він, обертаючись до заднього сидіння.

Харрі відчужено похитав головою, дивлячись на парк. Колись цей парк був простим газоном із двома лавками, на яких мешкали друзі «зеленого змія», що перекрикували шум руху піснями та лайкою. Але кілька років тому на площі імені письменника вирішили навести лад. За декілька мільйонів парк вичистили, додали зелених насаджень, по­клали асфальт, влаштували доріжки для прогулянок і навіть обладнали симпатичний каскадний фонтан. Без сумніву, такий парк іще більше заохочував до пісень і лайки.

Машина повернула праворуч, до Саннергате, проїхала міст через Акерсельву і зупинилася біля будинку, вказаного Мьоллером.

Сказавши водієві, що назад він добереться сам, Харрі вийшов із машини і огледівся. Через дорогу стояла нова офісна будівля, поки що вона була порожня і, якщо вірити газетам, обіцяла бути порожньою ще довго. Її вікна відбивали табличку з потрібною Харрі адресою на білому, нещодавно відремонтованому будинку, спорудженому в стилі, що чимось нагадував функціоналізм. Фасад уже був щедро прикрашений графіті. На автобусній зупинці неподалік Харрі побачив темношкіру дівчину, вона стояла, схрестивши руки на грудях, жувала гумку і роздивлялася рекламний плакат «Дизеля» на іншій стороні вулиці.

Відшукавши потрібне ім’я біля верхнього дзвінка, Харрі відрекомендувався і пішов угору по сходах. Чоловік, який вийшов його зустрічати, мав дуже примітний вигляд: чорна борідка, буйна шевелюра, обличчя кольору червоного бургундського вина та відповідного кольору сорочка, яка доходила до сандаль на босих ногах.

— Добре, що ви так швидко приїхали, — сказав він, простягаючи Харрі своє лапище.

Тільки так це і можна було назвати: кисть Харрі потонула в долоні чоловіка, який відрекомендувався як Віллі Барлі.

У відповідь Харрі назвав своє ім’я і спробував висмикнути руку. Фізичних контактів із чоловіками він не полюбляв, а це рукостискання тягнуло на обійми. Але Віллі Барлі вчепився в нього, як у рятівну соломинку.

— Лісбет пропала, — мовив він голосом, що зривався, на подив високим.

— Нас повідомили, Барлі. Можна пройти?

— Ходімо.

Ідучи за ним, Харрі опинився в ще одній мансарді. Але якщо в маленькому житлі Камілли Луен панував мінімалізм, в цьому — значно більшому — хазяїн намагався відтворити дух неокласицизму, але робив це так старанно, що вітальня стала схожою на інтер’єр для вечірки в античному стилі. Замість стільців тут були ложа, немов із голлівудської версії Стародавнього Риму. Дерев’яні балки прикрашала ліпнина, надаючи їм вигляду доричних і коринфських колон. Їх Харрі так і не навчився розрізняти, зате відразу впізнав рельєф на стіні в коридорі — «Ясон із Золотим руном» Бертеля Торвальдсена. Він бачив його в дитинстві, коли з мамою і Сестреням їздив у музей в Копенгагені. Очевидно, квартиру зовсім нещодавно відремонтували: Харрі помітив свіжу побілку, навіть відчув запах розчину.

У вітальні був накритий стіл на двох. Віллі провів гостя далі, на дах, на велику, викладену плиткою терасу, що виходила у внутрішній двір, утворений стінами чотирьох сусідніх будинків. Античність тут ніщо не нагадувало — звичайна норвезька тераса. На грилі дотлівало якесь вугілля.

— Увечері в мансардах так задушливо, — вибачливим тоном сказав Барлі, пропонуючи Харрі пластиковий стілець рококо.

— Я помітив. — Харрі підійшов до краю майданчика і глянув униз, у двір.

Висоти він зазвичай не боявся, але після тривалих запоїв у нього навіть від скромних висот починала паморочитися голова. Харрі встиг розрізнити два старі велосипеди, біле простирадло, що розвівається на вітрі, й швидко відвів погляд.

Навпроти, через двір, на балконі з чорними залізними ґратами, за столом, заставленим темними пивними пляшками, сиділи двоє молодих чоловіків. Побачивши Харрі, вони вітально підняли келихи, він кивнув у відповідь і подумав: «Як дивно, що внизу вітер, а тут — немає».

— Келих червоного вина? — Барлі вже почав наливати собі з початої пляшки. Харрі помітив, що руки у нього тремтять. На пляшці красувався напис: «Domaine La Bastide Sy...» Назва мала бути довшою, але нервові пальці вже встигли відчухрати шматок етикетки.

Харрі сів:

— Спасибі, я не п’ю на роботі.

Барлі скривився і зі стуком поставив пляшку на стіл.

— Звичайно. Пробачте, я просто не в собі. Господи, та й мені зараз краще б не пити.

Він підніс склянку до губ і почав голосно ковтати, роняючи на сорочку краплі, які розповзалися по ній темними плямами.

Харрі подивився на годинник, даючи Барлі зрозуміти, що слід би поквапитися.

— Вона хотіла тільки дійти до магазину, купити картопляного салату для котлет. — Барлі насилу переводив подих. Усього дві години тому вона сиділа на вашому місці.