Спаситель - Несбьо Ю - Страница 4

Юн здригнувся у своїй водонепроникній куртці: добре, що форма Армії спасіння зшита з якісної шерсті. Після закінчення Офіцерського училища, коли видавали нову форму, жоден з мундирів зі складу Армії йому не згодився за розміром, тож він отримав відріз й подався до кравця, котрий димів йому в обличчя, а потім раптом повідомив, що не вважає Ісуса Христа спасителем особисто для себе. Але справу свою він знав, тож Юн ввічливо подякував йому, оскільки не звик носити одяг, який добре йому пасував. Мабуть, усе через згорблену спину. Ті, хто бачив, як він сьогодні увечері крокував по Гаусманнс-гате, певно, гадали, що чоловік горбиться через крижаний грудневий вітер, котрий шпарив обличчя колючою сніговою крупою, женучи вуличними тротуарами, де торохкотіли машини, задубіле на камінь сміття. Утім, знайомі Юна Карлсена казали, що він горбиться, щоб збавити собі зросту й нахилитися до тих, хто нижчий за нього. От як саме зараз нахилився, щоб докинути двадцятикронову монетку у коричневий картонний стаканчик, затиснутий у брудній тремтливій руці.

— Як ся маєш? — спитав він у безформної постаті, котра, схрестивши ноги по-турецькому, сиділа на картонному клапті просто посеред тротуару у сніговому заметі.

— Чекаю своєї черги на курс метадону, — мовив сіромаха монотонно, затинаючись, ніби погано завчений псалом, не відводячи очей з колін чорних штанів Юна.

— Ти б завітав у наше кафе на Уртегата, — мовив він. — Погрієшся, попоїси й... — Закінчення речення потонуло в автомобільному ревінні, на світлофорі за їхніми спинами за­світилося зелене.

— Не маю часу, — одказав жебрак. — Чи маєш півсотні?

Звичний наркоманський виверт, як завжди, заскочив Юна зненацька. Зітхнувши, він сунув у кухоль сотню.

— Придивися собі щось у «Фретексі», якщо не знайдеш нічого — приходь у «Сторожову Вежу», — ми завезли туди нові зимові куртки. Адже ж замерзнеш у своїй джинсовій куртці.

Юн казав ці слова смиренно, як людина, що достоту знає, що на його милостиню придбають чергову дозу наркотиків, а що вдієш? Це був звичний приспів, одна з нестерпних моральних дилем, якими були сповнені його дні.

Він укотре натиснув кнопку дзвінка. Подивився на своє відображення у засмальцьованому вікні у вітрині крамниці поруч з під’їздом. Теа каже, що він великий та високий. А насправді й близько не так. Він маленький. Маленький солдат. Одначе згодом маленький солдат подасться в «Думпу» на Меллертвейєн, за Акером, де починається східна окраїна Грюнерльокка, через Софієнберг-парк на Гетеборггата, 4, до будівлі, яка належала Армії спасіння, її могли винаймати її співробітники, зайде у під’їзд В, може, кивнувши, привітається з кимось з решти мешканців, а вони, мабуть, гадатимуть, що він йде до себе, на четвертий поверх. Але він підніметься ліфтом на п’ятий, перейде горищем у під’їзд А, прислухається, чи шлях вільний, поспішить до квартири Теа й постукає, як було домовлено. А вона, розчинивши двері, забере його в обійми, у яких він знову оживе.

Вібрація.

Спочатку він чомусь гадав, що то дрижить земля, місто, фундамент. Потім поставив один пакунок на асфальт, устромив руку в кишеню у брюках. На долоні вібрував мобільний. На дисплеї номер Рагнхільд. Тільки за сьогодні це вже втретє. Він усвідомлював, що відкладати більше не можна. Треба їй розповісти. Що вони з Теа вирішили заручитися. Щоправда, перше треба знайти слушні слова. Він поклав телефон знову у кишеню, намагаючись не дивитися на своє відображення. Але він прийняв рішення. Досить клеїти боягуза. Наберися хоробрості. Стань великим солдатом. Заради Теа з Гетеборггата. Заради батька у Таїланді. Заради Господа на небесах.

— Чого тобі? — гавкнуло з динаміка у домофоні.

— Привіт, це Юн.

— Хто?

— Юн. З Армії спасіння.

Він чекав.

— Чого тобі? — прохрипів голос.

— Я приніс їжі. Мабуть, вам знадобиться...

— Цигарки є?

Юн ковтнув слину, затупцював у снігу.

— Ні, цього разу грошей стало лише на продукти.

— Трясця.

Знову тиша.

— Агов? — позвав Юн.

— Що? Я розмірковую.

— Коли хочеш, можу зайти пізніше.

Задзижчав замок, Юн поспіхом штовхнув двері.

Не під’їзд, а смітник: покинуті газети, порожні пляшки, жовті калюжі сечі. Добре, що через морозну погоду Юн не мусить вдихати цей нудотний сморід, що стояв у будівлі за теплої погоди.

Він силкувався йти тихо, але все одно кроки були гучними. Жінка, що чекала на нього в одвірку, дивилася на пакунки. «Щоб на мене не дивитися», — міркував Юн. Обличчя у неї набрякле, заплиле, хоч воно й не дивина по стількох роках пияцтва, огрядна, з-під халата видніється засмальцьована майка. З квартири відгонило смородом.

Він став на майданчику, поставив пакунки долі.

— Чи твій чоловік теж удома?

— Так, він удома, — мовила вона з м’якою французькою вимовою.

Гарна. Високі вилиці, великі мигдалеподібні очі. Вузькі бліді губи. Й одягнена незле, принаймні як він спромігся зауважити крізь непричинені двері. Він машинально поправив червону хустинку на шиї.

Важкі дубові двері, міцний латунний замок. Ще у під’їзді на вулиці Карно, чекаючи, поки консьєржка відчинить вхідні двері, він зауважив, що все в будівлі мало новий та дорогий вигляд — і одвірок, і домофон, і циліндрові замки. А те, що на ясно-жовтому фасаді та білих жалюзі — наліт сажі, лише підкреслювало поважний вік цього поважного паризького кварталу. У під’їзді висіли оригінальні живописні полотна.

— Чого вам треба? — Погляд та інтонація зовсім безсторонні, хоча, мабуть, за ними криється легка недовіра через його жах­ливо-кострубату французьку.

— Я маю повідомлення, пані.

Вона завагалася, але, зрештою, вчинила так, як він сподівався.

— Гаразд, зачекайте тут, я покличу його.

Вона зачинила двері, добре змащений замок плавко за­йшов у гніздо. Він тупцював. Так, французьку таки треба підучити. Щовечора мати змушувала його студіювати англійську, але французьку так і не довела до ладу. Він дивився на двері. Французький одвірок. Французький візит. Гарно.

Він згадав Джорджі. Білозубий, усміхнений Джорджі був на рік старшим, отже, зараз має двадцять чотири. Чи він так само привабливий? Білявий, маленький, гарний, як дівчинка? Він був закоханий у Джорджі, без забобонів, беззастережно, як тільки діти здатні закохуватись.

За дверима почулися кроки. Чоловічі. Зараз двері розчиняться. Синій прочерк між роботою та свободою, звідси до мила та сечі. Незабаром сніжитиме. Він приготувався.

У дверях вигулькнула чоловіча фізіономія.

— Чого тобі, в греця, треба?

Юн, піднявши пакунки, зобразив на обличчі посмішку.

— Свіжий хліб. Добре пахне, хіба ні?

Фредріксен, поклавши свою величезну засмаглу руку жін­ці на плече, засунув її знову до помешкання.

— Мені пахне лиш одним: кров’ю християнина... — Він викарбував ці слова чітко, тверезим голосом, але водянисті очі на бородатому обличчі виказували інше. Намагалися зосередити погляд на пакунках. Чолов’яга з виду кремезний, дужий, але ніби усохлий зсередини. Увесь кістяк, навіть череп, усох, через що шкіра стала завелика розмірів на три, звисаючи важкими складками, а надто на злобливій фізії. Брудним пальцем Фредріксен торкнувся свіжих подряпин на переніссі.

— Проповідувати прийшов? — спитав він.

— Ні, я лише прагнув...

— Облиш, солдате. Ви ж прагнете отримати дещо на заміну, от як душу мою, наприклад.

Юн знизав плечима.

— Душі — не моя парафія, Фредріксене, моє діло — продукти...

— Ну ж бо, попроповідуй трішки!

— Я ж казав...

— Проповідуй!

Юн стояв, не зводячи погляду з Фредріксена.

— Розтули пельку й проповідуй! — гаркнув чоловік. — Проповідуй, щоб ми їли з чистою совістю, бісів християнин. Ну ж бо, не тягни кота за хвоста! Яке сьогодні послання Господнє?

Юн розтулив рота й знову стулив. Ковтнув слину. Спробував ще раз, цього разу вдало:

— Й сказано нині: і віддав Він сина Свого, щоб той прийняв смерть... за гріхи наші.

— Брешеш!