Спаситель - Несбьо Ю - Страница 13

Охоронець опустив очі. Перекинув сірника у куточок ро­та, хотів щось сказати, але раптом завмер. Вийняв руки з-за потилиці, схопив знімок. Довго вдивлявся.

— Еге ж. Помилився я. Бачив я його тут улітку. Важко вга­дати... у тому, хто лежав у контейнері.

— Цілком вас розумію.

За кілька хвилин, вже збираючись йти, Харрі спочатку ледь відчинив двері й визирнув надвір. Охоронець засмі­явся:

— Удень собаку замкнено. До того ж, метцнер має вузькі зуби, рана швидко загоїться. Спочатку я мав на думці при­дбати кентуккського тер’єра. Він має ікла, мов пилка. Поталанило вам, інспекторе.

— Гаразд, — мовив Харрі. — Будьте готові, невдовзі до вас навідається наша співробітниця й вашому бровкові доведеться укусити дещо інше.

— То що? — спитав Халворсен, тихенько об’їжджаючи снігозбиральну машину.

— Собаці дадуть вкусити щось м’яке, на кшталт глини, — сказав Харрі. — Потім Беата зі своїми криміналістами заллє відбиток гіпсом, той застигне, й вийдуть ніби собачі щелепи.

— Он воно як... І цього стане, щоб довести, що Пера Голмена убили?

— Ні.

— Ти наче казав...

— Я казав, що саме це мені й потрібно, щоб довести убив­ство. The missing link[11] у низці доказів.

— А решта ланок які?

— Звичайні. Мотив, знаряддя убивства і привід. Тут звертай праворуч.

— Не второпаю. Ти казав, що підозра ґрунтується на тому, що Пер Голмен використав лещата, щоб пройти на склад?

— Я казав, що я цим здивований. А якщо точніше: пропа­щий героїновий наркоман шукає собі притулку в контейнерах, але водночас з тим міркує так тверезо, що загодя приносить лещата, щоб зламати браму. От я й почав копати глибше. Паркуйся отут.

— Не розумію, як ти можеш стверджувати, що знаєш винного?

— Міркуй самотужки, Халворсене, адже ти знаєш усі факти.

— Не терплю оцих твоїх вивертів.

— Я лише прагну, щоб ти став гарним поліцейським.

Халворсен кинув косим оком на старшого колегу — чи не кпинить? Обоє вийшли з авто.

— Замикатимеш чи ні? — спитав Харрі.

— Замок уночі замерз. Вранці я зламав ключа. Й давно ти знаєш винного?

— Певний час.

Вони перетнули вулицю.

— Знайти, хто — це найпростіше. Підозрюваний очевидний. Чоловік. Кращий друг. Чоловік з гарною репутацією. Але аж ніяк не дворецький. Клопіт не у цьому, а в іншому — як довести те, що відчуваєш чуттям давним-давно. — Харрі натиснув на домофоні кнопку з написом «Голмен». — Саме це ми зараз і робитимемо. Дістанемо шматочок мозаїки, який оберне на око незв’язну інформацію у міцний ланцюг доказів.

З динаміка почулося: «Слухаю».

— Це Харрі Холе з поліції. Чи ми можемо зайти?

Замок задзижчав.

— І діяти треба швидко, — застеріг Харрі. — Більшість убивств розкривають або у перші двадцять чотири години, або не розкривають узагалі.

— Дякую, я це вже чув, — відповів Халворсен.

Біргер Голмен чекав на них на сходовому майданчику.

— Заходьте, — мовив він і пішов уперед у вітальню.

Біля дверей у лоджію стояла ще не прикрашена по-різдвяному ялинка.

— Дружина відпочиває, — мовив Біргер Голмен, випере­джаючи Харрі, поки той не спитав.

— Ми неголосно, — мовив Харрі.

Біргер Голмен зажурено посміхнувся:

— Вона не прокинеться.

Халворсен кинув на Харрі стрімкий погляд. Той гмикнув.

— Мабуть, випила заспокійливе?

Біргер Голмен кивнув:

— Завтра похорон.

— Звісно, це важке випробування. Але дякую за фото.

Харрі поклав на стіл світлину: Пер Голмен сидячи й батьки обабіч. Захищають. Чи, якщо глянути з іншого боку, утримують під вартою. У кімнаті запала тиша. Біргер Голмен по­чухав передпліччя під сорочкою. Халворсен нахилився у кріслі уперед, потім відхилився назад.

— Чи ви добре обізнані у тому, що таке наркозалежність, Голмене? — спитав Харрі, не підводячи на чоловіка очей.

Біргер Голмен зморщив чоло.

— Моя дружина лише випила снодійне, але з цього не випливає, що я...

— Я маю на увазі не вашу дружину. Можливо, її ви зможете порятувати. Я про вашого сина.

— Ну, дещо знаю, певна річ. Він сидів на героїні, й у цьому було його горе. — Він хотів щось додати, але передумав. Не зводив очей зі світлини на столі. — Наше спільне горе.

— Безсумнівно. Але якби ви добре зналися на тому, що таке наркозалежність, ви б розуміли, що вона пригнічує решту.

Голос Біргера Голмена раптом обурено затремтів:

— Чи ви гадаєте, інспекторе, що я не свідомий цього? Гадаєте... що моїй дружині... він. — Його душили сльози. — Рідній матері...

— Я знаю, — відповів Харрі, — але наркотик важливіший за матір, важливіший за батька. За саме життя. — Харрі зітхнув. — І за смерть.

— Я геть виснажений, інспекторе. Скажіть, чого вам треба?

— За аналізом крові, ваш син помер не від дози. Тобто йому було дуже зле. А коли героїновий наркоман почувається зле, він так конче потребує «рятівної» дози, що спроможний погрожувати навіть рідній матері, аби лише добути наркотик. Саме наркотик, а не кулю у скроню, укол у передпліччя, у шию, у пах чи в будь-яке інше місце, де є чиста вена. Вашого сина знайшли зі шприцом та пакетиком героїну, Голмене. Він не міг застрелитися. Через те, що найважливішим для нього був наркотик. Над усе... навіть над...

— ...смерть. — Біргер Голмен сидів, обхопивши голову руками, але голос у нього лунав виразно. — Отже, ви вважаєте, що мого сина вбили. Чому?

— Сподіваюся, ви нам поясните.

Біргер Голмен не відповів.

— Бо він погрожував їй? — спитав Харрі. — Бо треба убезпечити дружині спокій?

Голмен підняв голову.

— Ви про що?

— Упевнений, що ви тинялися неподалік Плати, чекаючи. А коли він явився й придбав дозу, пішли за ним слідом. На склад контейнерів. Адже він ночував саме там, коли не мав іншого прихистку.

— Я про це нічого не знаю. Це нечувано, я...

— Та знали ви, знали. Я показав охоронцеві світлину, й він упізнав чоловіка, про якого я спитав.

— Пера?

— Ні, вас. Ви приходили туди улітку. Питали, чи можна пошукати сина у порожніх контейнерах.

Голмен не зводив з Харрі очей, а той вів далі:

— Ви незле все спланували. Обценьки, щоб дістатися на склад, порожній контейнер — цілком придатне для наркомана місце, щоб звести рахунки з життям, та ще й ніхто не зауважить та не почує, як ви стрілятимете. Із пістолета, який, як підтвердить мати Пера, був при її синові.

Халворсен не зводив погляду з Біргера Голмена, тримався напоготові, але той навіть не намагався що-небудь робити. Він лише голосно дихав носом, дивився у порожнечу, почісуючи передпліччя.

— Ви нічого не доведете, — відповів Голмен, наче аж із жалем.

Харрі розвів руками. У тиші, що раптом спала, залунало дзеленчання дзвіночків з вулиці.

— А що, свербить? Несила терпіти?

— Та пусте.

— Можна глянути просто тут, а можна у відділку. Обирайте, Голмене.

Дзвіночки лунали щомить голосніше. Сани? У центрі міс­та? Халворсен мав невідступне передчуття, що ось-ось пролунає вибух.

— Гаразд, — згодився Голмен, розстібаючи сорочку й за­кочуючи рукав.

На білому волохатому передпліччі виднілися дві малесенькі зашкарублі вавки. А шкіра навколо набула яскраво-червоного забарвлення.

— Поверніть руку, — попросив Харрі.

Така сама вавка, але однісінька, була з внутрішнього боку передпліччя.

— Страшенно сверблять собачі укуси, еге ж? — мовив Харрі. — А надто за десять-чотирнадцять днів, коли починають затягуватися. Таке мені лікар у травмопункті сказав, застерігши, щоб не розчісував вавок. Не варто б і вам розчісувати, Голмене.

Голмен порожнім поглядом дивився на власну руку.

— Справді?

— Три дірочки від зубів. Прислужившись зліпком щелепи, ми, Голмене, доведемо, який саме собака вкусив вас на контейнерному складі. Сподіваюся, ви легко відбилися.

Голмен захитав головою:

— Я не хотів... Я лише прагнув визволити її...

Дзвіночки на вулиці враз затихли.