Спаситель - Несбьо Ю - Страница 10

Ріденькі оплески. Харрі вийшов уперед, взяв подарунок — годинник невідомої марки на простому шкіряному ремінці.

— Дякую, — мовив він.

Вони обійнялися.

— Я підкрутив його на дві хвилини наперед, щоб ти не запізнювався, — прошепотів Мьоллер. — Далі — жодних застережень, чини, як вважаєш за потрібне.

— Спасибі, — подякував Харрі. Йому здалося, що Мьоллер обіймав його надто міцно й довго. Він нагадав собі покласти на стіл власний подарунок, що прихопив з дому. На щастя, він не розкривав пластиковий пакунок з диском «Все про Єву».

Розділ 5. Понеділок, 14 грудня. «Сторожова Вежа»

Юн знайшов Роберта на Кіркевейєн, на задвірку «Фретексу». Обіпершись на одвірок й схрестивши руки на грудях, Роберт спостерігав за вантажниками, які тягали з авто до складу чорні пластикові чували. Вантажники випускали з рота хмаринки білої пари та лаяли­ся різними мовами та діалектами.

— Гарний вилов? — спитав Юн.

Роберт знизав плечима:

— Люди радо віддають свій літній гардероб, щоб наступного року купити новий. Але ж нам зараз потрібні зимові речі.

— Колоритна мова у твоїх хлопців. Що, параграф двана­дцятий? Відробляють соціальною працею замість ув’язнення у в’язниці?

— Я вчора підрахував. Тих, хто відбуває тут покарання, вдвічі більше за тих, що прийняли Ісуса.

Юн усміхнувся:

— Неоране поле для місіонера. Треба б зорати.

Роберт покликав одного з вантажників, той приніс йому пачку цигарок. Роберт встромив у зуби цигарку без фільтру.

— Кинь цигарку, — мовив Юн. — Солдатська обітниця. Прочуханка ж буде тобі.

— А я, брате, палити не збирався. А ти чому прийшов?

Юн знизав плечима:

— Та просто потеревенити.

— Про що?

Юн ледь гигикнув:

— Як на мене, для братів звична справа — часом погомоніти.

Роберт, кивнувши, сплюнув з язика тютюнові крихти.

— Твоє «гомоніння» зазвичай зводиться до напучування мене, як мені жити.

— Припини.

— Що ж тоді?

— Нічого, просто знати хотів, як ся маєш.

Роберт, викинувши цигарку з рота, сплюнув у сніг. Потім підвів голову, примружившись, глянув на хмарову запону, білу та високу.

— Мені до смерті остогидла ця праця. До смерті набридла квартира. До смерті остогидла ця суха лицемірна капралиха, що тут керує усім. Якби вона не була така незугарна, я б... — Роберт єхиднувато посміхнувся, — відпорав цій шкапі трухлявий зад.

— Холодно, — мовив Юн. — Може, зайдімо усередину?

Роберт провів брата у малесеньку контору, сів у жорстке крісло, що заледве втиснулося поміж заваляним стосами паперів столом, маленьким вузеньким віконечком, що виходило на задвірок, й червоно-жовтим стягом Армії спасіння, на якому вибито девіз «Вогонь та кров». Юн прибрав зі стільця стос паперів, що частково пожовкли від давності. Як знав Юн, Роберт поцупив цього стільця у студентського об’єднан­ня «Майорстюа», що розташовувалось за стіною.

— Вона каже, що ти прогулюєш, — мовив Юн.

— Хто?

— Капрал Руе. — Він кисло всміхнувся. — Трухлявий зад.

— Боже, отже, вона телефонувала тобі, хіба ні? — Роберт копирсав ножем стіл, а потім вигукнув: — Ой, я ж геть забув, ми ж тепер маємо нового управителя, начальника всієї цієї лавочки!

— Наразі ще нікого не вибрали. Так само можуть і Рікарда призначити.

— Whatever[5], — пробурмотів Роберт і видлубав у столі два півкола, щоб вийшло щось на кшталт маленького серця. — Ти вже цілком висловився, сказавши, що хотів, але перш ніж ти підеш, чи не заплатиш мені п’ятсот крон за позавтрашнє чергування?

Юн добув гаманець, порахував гроші, поклав перед братом на столі. Роберт провів ножем по підборіддю. Чорна ще­тина зашурхотіла.

— Й ще хочу дещо тобі нагадати.

Юн ковтнув слину, знаючи, якими будуть його слова.

— Що?

За вікном за спиною Роберта він зауважив, що пішов сніг, але через тепло, що здіймалося із задвірку, легкі сніжинки ніби позавмирали у повітрі, наче прислухаючись.

Роберт уткнув ніж у середину серця.

— Якщо я побачу тебе поряд з тією дівчиною... — обхопивши долонею руків’я, він нахилився уперед. Під його вагою лезо з тріскотом глибоко увігналося в сухе дерево. — Я тебе знищу, Юне. Присягаюсь.

— Не потурбую? — почулося з дверей.

— Певна річ, ні, пані Руе, — надміру ввічливо відповів Роберт. — Брат саме збирався йти.

Начальник Головного управління поліції та новий комісар поліції Гуннар Хаген позамовкали, коли Б’ярне Мьоллер увійшов у свій кабінет. Тобто вже не свій.

— Отже, чи до вподоби тобі краєвид? — спитав Мьоллер, сподіваючись, що голос його пролунав бадьоренько. Й додав: — Гуннаре. — Дивне відчуття — промовляти це ім’я.

— Та-а, у грудні Осло завжди понуре, — одказав Гуннар Хаген. — Подивимось, може, й цьому можна зарадити.

Мьоллер хотів спитати, що він має на думці, але змовчав, зауваживши, що начальник поліції погідливо захитав го­ловою.

— Я саме розповідав Гуннару певні подробиці щодо наших працівників. Конфіденційно, сказати б — між нами.

— Так, ви ж бо давно знаєтеся.

— Звісно, — мовив начальник. — Ми з Гуннаром знаємося ще з часів Поліцейської академії.

— У резюме зазначено, що ви щороку берете участь у Перегонах біркебейнерів[6], — мовив Мьоллер Гуннару Хагену. — А чи знаєте, що наш начальник теж щороку бере там участь?

— Певна річ. — Хаген усміхнено кинув оком на начальника поліції. — Часом ми разом беремо участь. І намагаємося збороти один одного на фінішному ривку.

— Невже? — весело мовив Мьоллер. — Отже, якби наш бос сидів у кадровій комісії, то були б підстави гадати, що ви втрапили до нас завдяки знайомству.

Начальник поліції сухо гигикнув, застережливо глянувши на Б’ярне Мьоллера.

— Я саме розповідав Гуннарові про людину, якій ти зробив досить щедрий дарунок.

— Про Харрі Холе?

— Про нього, — кивнув Гуннар Хаген. — Пригадую, він відправив на той світ якогось поліцейського інспектора через неприємну справу про контрабанду. Як я чув, він у ліфті ві­дірвав йому руку. А згодом були підозри, що саме через нього стався витік у пресу. Недобре.

— По-перше, у «неприємній справі про контрабанду» йдеться про професійну злочинну організацію, котра укорінилася у поліції й кілька років засипала Осло дешевою стрі­лецькою зброєю, — мовив Б’ярне Мьоллер, ретельно приховуючи роздратування. — Й попри спротив, який чинили тут, в управлінні, Харрі Холе самотужки розкрив цю справу по кількох роках ретельної поліцейської праці. По-друге, він убив Волера, захищаючи власне життя, а руку Волерові відтяло ліфтом. А по-третє, ми не маємо жодних свідчень стосовно того, хто і що збовкнув пресі.

Гуннар Хаген та начальник поліції перезирнулися.

— Хай там як, — мовив начальник, — але ти, Гуннаре, будь з ним насторожі. Як мені відомо, нещодавно його покинула кохана. А ми знаємо, що у таких людей, як Харрі, такі події часто спричиняють повернення згубних звичок. Певна річ, із цим ми не будемо миритися, попри те, що він розкрив безліч серйозних справ.

— Отже, намагатимусь тримати його у шорах, — мовив Хаген.

— Він — інспектор, — Мьоллер заплющився. — Не рядовий. Шор не полюбляє.

Гуннар Хаген повільно кивнув, погладжуючи густий вінок на потилиці.

— Ти коли починаєш у Бергені... Б’ярне? — Хаген опустив руку.

Мьоллер міг би дати голову на відсіч, що й Хагену було незвично промовляти його ім’я.

Харрі крокував вулицею Уртегата й за взуттям зустрічних перехожих бачив, що невдовзі дістанеться «Сторожової Ве­жі». Хлопці з відділу наркотиків недарма казали, що армійські склади обмундирування роблять величезний внесок в упізнання наркоманів. Бо завдяки Армії спасіння військове взуття рано чи пізно потрапляє на ноги наркомана. Улітку — блакитні кросівки, узимку — високі чорні чоботи, які разом із зеленим пластиковим пакунком та пайкою з Армії спасіння правили наркоманам за уніформу.