Привид - Несбьо Ю - Страница 3

— Бергенський рейс візьму на себе я, — відповів Джені, — а ти почекаєш на борт із Трондхейма.

— Ні, Бергеном займуся я, — заперечив Сергій, — а Тронд­хейм візьме на себе Нік.

Джені здивовано зиркнув на нього.

— Як хочеш. Дивись, не перетрудись, Сергію. Бо від роботи коні дохнуть.

Сергій підійшов до крісла під стіною й обережно прихилився плечима до спинки. Шкіра на плечах і досі боліла в тих місцях, де приклав свою руку норвезький татуювальник. Він працював по рисунках, які Сергію надіслав Імре, татуювальник з в’язниці у Нижньому Тагілі, і роботи над ними залишалося іще досить багато. Сергію пригадалися татуювання в Андрія та Петра, двох помічників його дядька. Блідо-сині штрихи на шкірі цих двох алтайських козаків оповідали їхні драматичні життєві історії та величні подвиги. Та Сергію теж було чим похвалитися: вбивство. То було таке собі незначне вбивство, але воно вже було зафіксоване у вигляді янгола. Можливо, додасться іще одне вбивство, цього разу — значуще. Велике вбивство. Коли необхідне стане неминучим, сказав його дядько, попередивши, що він має бути напоготові психологічно і продовжувати вправлятися з ножем. Мав приїхати один чоловік, пояснив дядько. Іще остаточно неясно, але така можливість існує.

Можливість.

Сергій Іванов поглянув на свої руки. Вони й досі були в латексних рукавичках. Звісно, то був звичайнісінький збіг обставин, що їхнє штатне робоче вбрання автоматично гарантувало, що він не залишатиме відбитків пальців на пакунках з товаром у тому разі, якщо одного дня справи підуть кепсько. Не було навіть найменшого натяку на тремтіння рук. Бо їм уже доводилося здійснювати цю процедуру так багато разів, що Іванов мав час від часу нагадувати собі про потенційну небезпеку, аби бути насторожі. Він сподівався, що його руки залишаться так само спокійними, коли настане неминуче і йому доведеться зробити те, що треба. Коли йому доведеться зробити ще одне татуювання, зразок якого він уже замовив. Іванов знову уявив собі сцену: ось він у себе вдома у вітальні розстібає перед братами-урками свою сорочку і демонструє їм нові татуювання. Які не потребуватимуть слів та тлумачень. Тому він не скаже нічого. Лише побачить по їхніх очах: він уже не маленький Сергійко. Вже кілька тижнів він ночами молився, щоби той чоловік приїхав. Щоби необхідне стало неминучим.

Динамік радіотелефону хрипко передав команду почистити й прибрати салон літака, який щойно прибув з Бергена.

Сергій підвівся. Позіхнув.

Цього разу процедура в пілотській кабіні була іще простішою: відкрити пилосос і викласти його вміст у подорожню торбу другого пілота.

Коли вони виходили, то зустріли екіпаж, який повертався до літака. Сергій Іванов уникнув погляду другого пілота. Він опустив очі і помітив, що той мав таку саму валізу на коліщатах, що й Шульц, — червону, фірми «Samsonite». Без невеличкої подорожньої торби, яка зазвичай пристібалася до верхньої частини валізи. Вони не знали один про одного анічогісінько — ані про мотиви, ані про походження, ані про рідню. Все, що пов’язувало Сергія, Шульца та молодого другого пілота, — це їхні незареєстровані мобільні телефони, придбані в Таїланді, щоби мати змогу послати ними повідомлення у разі, якщо в розкладі руху літаків з’являться зміни. Сергій сумнівався, що Шульц та другий пілот знали один одного. Андрій всю інформацію суворо обмежив до рівня «знати лише те, що необхідно». І через це Сергій навіть гадки не мав, що станеться далі з тими пакунками. Втім, він здогадувався. Бо коли другий пілот внутрішнього рейсу Осло—Берген сходив з «корабля на берег», він не зазнавав ані митної перевірки, ані перевірки з боку служби безпеки. Другий пілот брав подорожню торбу до готелю в Бергені, де зупинявся екіпаж. Тихенький стук у двері опівночі — і чотири кіло героїну переходили з рук в руки. Хоча новий наркотик віолін і збив ціни на героїн, вулична ціна чверті грама складала щонайменше 250 крон. Тисячу крон за грам. А якщо цей наркотик розбавити (а він уже був розбавлений) ще раз, то загалом це становитиме аж вісім мільйонів крон. Він умів рахувати. І достатньо добре для того, щоби розуміти: йому недоплачують. Але він знав також, що коли виконає «необхідне, що стало неминучим», то заслужить на жирніший шмат. І через два-три роки таких заробітків зможе купити собі будинок у Тагілі, знайти гарну сибірську дівчину і навіть забрати до себе батьків, коли ті постаріють.

Сергій Іванов відчув, як у нього межи плечей засвербіло татуювання.

Наче сама шкіра прагнула якнайшвидше отримати новий рисунок.

3

Чоловік у лляному костюмі зійшов з аеропортового експреса на Центральному вокзалі Осло. І дійшов висновку, що в його колишньому рідному місті сьогодні, напевне, був теплий і сонячний день, бо повітря й досі було м’яке й лагідне. Він ніс досить комічну на вигляд маленьку брезентову валізку й оживив вокзал з його південного боку своїми швидкими пружкими кроками. Опинившись надворі, чоловік відчув, як спокійно й тихо б’ється серце Осло, хоча деякі стверджували, що це місто не має серця. Але воно пульсувало в неквапливому нічному ритмі. Кільцева дорожня розв’язка під назвою «Транспортна машина» поглинала нечисленні нічні авто, розкручувала їх по колу і швиргала, одне за одним, то на схід — до Стокгольма та Трондхейма, то на північ, до інших районів міста, то на захід, до Драммена та Крістіансанда. І своїми розмірами, і своєю формою Транспортна машина нагадувала бронтозавра, вимираючого велетня, якому невдовзі судилося зникнути і поступитися місцем житловим будинкам та офісам у новому пречудовому районі Осло з його пречудовою новою спорудою — Оперним театром. Чоловік зупинився й поглянув на білий айсберг, розташований між Транспортною машиною та фіордом. Цей айсберг уже встиг завоювати архітектурні премії з усього світу; звідусіль приїжджали люди, щоби пройтися дахом з білого італійського мармуру, який плавно опускався прямісінько у море. Світло у великих вікнах цієї споруди своєю яскравістю не поступалося місячному сяйву, що на нього падало.

«Господи, оце так новація!» — подумав чоловік у лляному костюмі.

Та бачив він не майбутні перспективи міської забудови, а минуле. Бо колись тут було місце, де торгували наркотиками, така собі зона для «обдовбаних», де кололися, а потім «кайфували» наркомани, сховавшись за бараками. Втрачені діти великого міста. Хирлява й тонка перегородка відділяла їх від їхніх добропорядних батьків із соціал-демократичними поглядами, батьків, які нічого навіть не підозрювали. «Оце так новація, оце так покращення!» — знову подумав чоловік. Що ж, дорога до пекла проходитиме тепер на тлі гарнішого ландшафту.

Минуло три роки, відколи він стояв тут востаннє. Все стало новим. І все лишилося таким, як було.

Вони примостилися на смузі трави між вокзалом та автострадою, схожі здалеку на дорожні бордюри. Такі ж обдовбані зараз, як і тоді. Лежали горілиць, примруживши очі, наче в очі їм світило сліпуче сонце, незграбно коцюрбилися, намагаючись знайти вену, в яку ще можна було встромити шприца, або стояли, схилившись під вагою рюкзаків і піді­гнувши тремтливі коліна, не усвідомлюючи, чи вони щойно прийшли, чи їм уже час іти. Ті самі обличчя. Та не ті самі живі мерці, яких він бачив, коли сам сюди приходив, бо ті вже встигли давним-давно померти. Але все одно одні й ті самі обличчя.

Уздовж дороги до Тольбугати їх було більше. Оскільки вони мали стосунок до причини його приїзду, чоловік спробував сформувати собі певне враження, намагаючись визначити, поменшало наркоманів чи побільшало. При цьому помітив, що на Платі знову продавалася наркота. Цей невеличкий асфальтовий квадрат на захід від станції «Єрнбанеторгет», пофарбований в білий колір, був своєрідним Тайванем в Осло — зоною вільної торгівлі наркотиками, де влада ненав’язливо стежила за тим, що відбувається, і час від часу відловлювала покупців-початківців. Але бізнес розрісся, Плата продемонструвала своє обличчя, як один з найгірших в Європі пунктів збуту героїну, і ця місцина стала просто ще однією принадою для туристів. Великі обсяги продажів героїну та висока кількість смертей від передозування вже давно були чорною плямою на репутації норвезької столиці, але Плата стала плямою іще більшою та помітнішою. Телебачення й газети бомбардували решту країни знімками молодих людей у стані наркотичного кайфу та фотографіями зомбі, що серед білого дня вешталися центром міста. На адресу політиків посипалися звинувачення. Коли при владі були праві, ліві галасували: «Недостатньо лікувальних центрів для наркоманів! Тюрми продукують нових наркоманів! Нове класове суспільство породжує банди та торгівлю наркотиками в іммігрантських кварталах». Коли ж при владі були ліві, то праві теж здіймали галас: «Бракує поліції! Шукачам притулку від переслідувань в інших країнах надто легко потрапити до Норвегії! Шість із семи в’язнів — іноземці!»