Привид - Несбьо Ю - Страница 13

Отаке розповідала Трульсу його бабця. Однак Трульс Бернт­сен проігнорував засмаглого худого жебрака в химерному пальті, що сидів біля брами кладовища, і рушив гравійною алеєю поміж надгробків, рахуючи їх. Коли добрався до сьо­мого, звернув ліворуч, а дійшовши до дерева — праворуч, і зупинився біля четвертого надгробка.

Ім’я, викарбуване на тому надгробку, не значило для нього нічого. Такий собі А. К. Руд. Помер того ж року, коли Норвегія здобула свою незалежність, тобто 1905 року, в двадцятидев’яти­літньому віці. Але окрім імені та дат більше ніякого тексту не було — ані побажання спочивати в мирі, ані інших витіюватих слів. Може, тому, що погано обтесаний надгробок був дуже маленький. Але його шорстка поверхня слугувала прекрасним місцем для написання крейдою всіляких повідомлень, і саме для цього той надгробок і використовували.

ИТИЛАПС АЦЬЛУШАДРОТ

Трульс розшифрував побачений текст, використовуючи надзвичайно простий метод кодування, який вони придумали, щоби випадковий перехожий нічого не зрозумів. Він почав з кінця, читаючи літери парами, і рухався до початку, аж поки не прочитав отаке:

СПАЛИТИ ТОРДА ШУЛЬЦА

Трульс Бернтсен не записав прочитаного. Бо не було по­треби. Він мав добру пам’ять на імена, і завдяки цій обставині на його столі з’явилася рекламна брошура омріяного «Audi Q5» із шкіряними сидіннями. Він витер напис рукавом.

Коли Трульс виходив з цвинтаря, жебрак підняв на нього погляд. Карі запобігливі очі. Мабуть, десь неподалік його чекає банда жебраків у великому недешевому авто. Здається, жебракам подобаються «мерседеси». Вдарив церковний дзвін. Згідно з прейскурантом, модель «Q5» коштувала 666 тисяч крон. Якщо в цих цифрах і був якийсь прихований сенс, то він оминув голову Трульса Бернтсена десятою дорогою.

— Маєш гарний вигляд, — зауважила Беата, вставляючи ключа в замок. — І пальцем новим розжився.

— Зроблено не абиде, а в Гонконгу, — зазначив Харрі, потираючи титановий протез.

Поки маленька непоказна жінка відмикала двері, він дивився на неї. Коротке світле волосся, зібране стрічкою. Шкіра така тонка й прозора, що крізь неї було видно тоненьке мереживо вен на її скроні. Беата нагадувала йому безволосих мишей, яких використовували у своїх експериментах дослідники ракових захворювань.

— Ти написала мені, що Олег жив на місці скоєння злочину, тому я подумав, що його ключі можуть підійти.

— Мабуть, перший замок зламали кілька років тому, — відповіла Беата, поштовхом розчиняючи двері. — Двері не замикалися, можна було заходити просто так. А цей замок вставили ми, щоби ніхто з наркоманів не прийшов і не спотворив місце злочину.

Харрі кивнув. Це було типово для наркоманських лігвищ. Не було сенсу мати замок, бо його щоразу вибивали. По-перше, «наркоми» вдиралися в житла, чиї мешканці могли мати дурман. По-друге, навіть ті, хто в цих лігвах жив, цупили один в одного.

Беата відхилила стрічку, і Харрі протиснувся всередину. На гачках у холі висіла одежа та пластикові пакети. Харрі зазирнув до одного з них. І побачив паперові серветки, порожні пивні бляшанки, мокру закривавлену футболку, шматочки алюмінієвої фольги та цигаркову коробку. Під стіною виднівся стос коробок з-під мороженої піци «Грандіоса», що піднімався ледь не до стелі. Чотири однакових стоячих вішалки білого кольору. Харрі здивувався, але швидко збагнув, що то, вочевидь, були поцуплені товари, які тутешні наркомани не змогли перетворити на готівку. Він пригадав, що в подібних лігвах вони безперервно натрапляли на речі, які хтось колись сподівався «сплавити». Якось в одному помешканні вони знайшли у мішку шістдесят безнадійно застарілих мобільних телефонів, а в іншому — виявили на кухні частково розібраний мопед.

Харрі увійшов до вітальні. Там смерділо сумішшю поту, просоченого пивом дерева, мокрим попелом та ще чимось солодким, що Харрі не зміг розпізнати. У звичному сенсі слова меблів у кімнаті не було. На долівці, наче навкруг вогнища, були розкладені чотири матраци. З одного стирчав зігнутий під прямим кутом дріт, що на кінці мав форму літери Y. Квадрат дерев’яної підлоги поміж матрацами був чорний від цигаркових підпалин довкола порожньої попільниці. Харрі припустив, що недопалки з попільниці забрали експерти-кри­міналісти.

— Густо лежав під стіною на кухні, отам, — сказала Беата. І показала рукою, зупинившись на порозі між вітальнею та кухнею.

Перш ніж увійти до кухні, Харрі зупинився біля дверей і озирнувся. Це була звичка. Не звичка криміналістів, які опрацьовували місце злочину, починаючи ретельний обшук з периферії і мало-помалу рухаючись до трупа. І не звичка патрульного полісмена, який першим потрапляв на місце скоєння злочину і боявся ненароком спотворити речові докази, залишивши власні відбитки пальців, або, ще гірше, випадково стерти чужі, які там уже були. Підлеглі Беати вже давно зробили тут те, що мали зробити. Тому звичка Харрі була звичкою детектива-слідчого, котрий знає, що має лише один шанс дати слово своїм органам чуття і тим ледь вловимим деталям, щоби вони залишили відбитки у його свідомості ще до того, як затвердіє цемент остаточного враження. І це мало статися зараз, перш ніж візьметься до роботи аналітична частина його мозку, та, яка вимагала чітко сформульованих фактів. Інтуїцію Харрі визначав як прості логічні висновки, отримані на основі звичайних чуттєвих вражень, які мозок або був неспроможний перетворити на щось придатне для раціонального аналізу, або робив це надто повільно.

Однак це місце мало розповіло йому про скоєний злочин.

Усе, що він побачив, почув та відчув нюхом, — це житло з непостійними мешканцями, які в ньому зустрічалися, вживали наркотики, спали, зрідка їли, а через деякий час зникали. До наступного лігва, до кімнати в спеціалізованому притулку, до якогось контейнера, до дешевого спального мішка під містком або до нефарбованого дерев’яного пристанища під скромним надгробком.

— Ясна річ, нам довелося тут чимало попрацювати, — сказала Беата, відповідаючи на запитання, яке йому й не треба було ставити. — Тут скрізь було повно сміття.

— А наркотики знайшли?

— У пластиковому пакеті з невивареними ватними тампонами.

Харрі розуміюче кивнув. Досвідчені та нужденні наркомани, які знають, що таке ломка, зазвичай зберігали ватні тампони, якими вони витирали ті місця, куди впали краплі наркотику, коли його набирали в шприц. А потім, коли з дурманом ставало сутужно, ці тампони вони виварювали, а отриману бурду кололи собі.

— А ще ми знайшли презерватив зі спермою та героїном.

— Ти ба! — здивовано підняв брову Харрі. — І багато ж там сперми було?

Він побачив, як Беата зашарілася і відразу нагадала йому ту скромну випускницю поліцейської школи, якою він її і досі пам’ятав.

— Вірніше, не героїн, а його сліди. Ми припускаємо, що презерватив використовувався для зберігання героїну, а після того, як його спожили, сам презерватив використали за прямим призначенням.

— Гм, — задумливо мугикнув Харрі. — Дивна річ: наркомани, що переймаються контрацепцією. Непогано. А ви не виявили, хто...

— ДНК ззовні і всередині презерватива співпали з ДНК двох старих знайомих — однієї шведської дівчини та Івара Торстенсена, більше відомого таємним агентам поліції як Снівар.

— Снівар?

— Так. Бо він мав негарну звичку погрожувати поліції голками, зараженими СНІДом. Казав, що в нього СНІД.

— Що ж, тоді зрозуміло, чому він скористався презервативом. Чи був помічений у насильстві? Є які-небудь дані щодо цього?

— Ні. Лише сотні зареєстрованих випадків грабунку, незаконного заволодіння чужим майном та збуту наркотиків. Плюс декілька випадків контрабанди наркотиків.

— Але ж ти сказала, що він іще погрожував когось убити зараженим шприцом?

Беата зітхнула, увійшла до вітальні і повернулася до нього спиною.

— Вибач, Харрі, але в цій справі все було ясно як день.

— Олег ніколи й мухи не зобидив, Беато. Він не такий, розумієш? В той час як оцей Івар...