Леопард - Несбьо Ю - Страница 12

Тиша у відповідь. Це недобре, адже, найімовірніше, чоловік заявився не висувати вимоги, а діяти.

Харрі підвівся й обійшов чоловіка півколом, щоб дістатися збоку. Приклавши револьвер до скроні незнайомцеві, засунув ліву руку в кишеню його піджака. Перш ніж намацати гаманець, витягнути його й розгорнути, пальці намацали холодну сталь зброї.

Харрі відійшов на три кроки.

— Let’s see... Mr. Jussi Kolkka[29]. — Харрі подивився кредитку «Амерекен експрес» проти світла. — Finnish. То ти фін? Тоді, може, норвезьку розумієш?

Знов анічичирк.

— Ти колишній поліцейській, хіба ні? Я бачив тебе у залі прибуття в аеропорту. Гадав, що ти з нарковідділу. Як ти дізнався, що я прилетів саме цим рейсом, Юссі? Ти не проти, що я з тобою так по-свійському — Юссі? Як на мене, більш природно звертатися на «ти» й на ім’я до хлопця, що стоїть перед тобою, вивісивши член із штанів.

У відповідь почулося харкання, і плювок, що вилетів з рота, обертаючись у повітрі, поцілив Харрі у груди.

Харрі скосив погляд на свою сорочку. Чорний від жувального тютюну плювок перекреслив на ній літеру О, тож тепер на сорочці було «Snow Patr?l».

— Отже, норвезьку ти розумієш, — констатував Харрі. — То на кого ти працюєш, Юссі? І що тобі потрібно?

На обличчі Юссі не смикнувся жоден м’яз. Хтось у коридорі взявся за ручку дверей, смикнув, намагаючись відчинити, вилаявся й пішов геть.

Харрі зітхнув. Підняв пістолет вище — тепер той був проти чола фіна — й почав зводити гачок.

— Ти, Юссі, мабуть, гадаєш, що я цілком осудна звичайна людина. А тепер послухай, наскільки я осудний. Мій безпорадний батько лежить тут у лікарняному ліжку, ти про це дізнався, й у мене з’явився клопіт. Розв’язати його можна лише в один спосіб. На щастя, ти озброєний, тож я маю змогу повідомити поліцію, що це був звичайний самозахист.

Харрі відвів гачок ще далі. І відчув, як підступає до горлянки знайома нудота.

— Крипос.

Гачок застиг.

— Repeat?[30]

— Я з Крипосу, — Юссі процідив фразу шведською з тим фінським акцентом, який так полюбляють мавпувати оповідачі анекдотів на норвезьких весіллях.

Харрі витріщився на нього. Він ні на мить не сумнівався, що чоловік говорить правду. Однак усе це все одно видавалось незбагненним.

— У гаманці, — процідив крізь зуби фін, намагаючись, щоб чоловік не розчув люті у його голосі.

Харрі, витягнувши з гаманця посвідчення, здивовано втупився в документ. І справді, чоловік, який стояв перед ним, служив у норвезькій кримінальній поліції — Крипос — головній службі, яка мала штаб-квартиру в Осло, керувала й зазвичай проводила розслідування убивств по всій країні.

— Що збіса у Крипосі хочуть від мене?

— Спитай Бельмана.

— Хто такий Бельман?

Фін видав якийсь короткий звук, що скидався чи то на кашель, чи то на сміх:

— Комісар Бельман, бідолахо. Мій шеф. А тепер зніми з мене наручники, cute boy[31].

— Дідько! — вигукнув Харрі й знову зиркнув на посвідчення. — От трясця! — Він кинув гаманця додолу й штовхнув його ногою до дверей.

— Агов! Стривай!..

Вигук фіна стих за спиною, коли двері за Харрі поволі зачинилися й він покрокував до виходу. Медбрат, саме той, що приходив у батькову палату, кивнув і посміхнувся, коли вони з Харрі опинилися поруч. Той кинув йому ключик від наручників.

— Олтмане, там у вас у чоловічому туалеті якийсь ексгібіціоніст.

Медбрат машинально упіймав ключа обіруч. Йдучи до виходу, Харрі відчував на собі його приголомшений погляд.

Розділ 9. Провалля

Була за чверть одинадцята вечора. Дев’ять градусів тепла, й Маріт Ульсен спало на думку, що, коли вірити прогнозу, завтра буде ще тепліше. У Фрогнер-парку не видно ані душі. Щось у відкритому басейні нагадало їй про човни на припоні, покинуті рибальські села, де поміж стінами будинків завиває вітер, і про закриті на зиму парки розваг. Уривчасті спогади з дитинства. Нібито коли рибалки-потопельники з’являлися на Трондхольмі і ночами виходячи з моря з водоростями на голові й дрібними рибками у роті та ніздрях. Примари, що не дихали, але часом видавали хриплі, холодні чаїні крики. Мерці з кінцівками, що порозмокали й понабрякали, застрягали у гілках прибережних кущів, але вперто, з тріском продиралися до самотнього будиночка на Трондхольмі. На острові, де мешкали її бабця та дідусь. Де вона на самоті лежала у дитячій кімнатці, злякано тремтячи. Маріт Ульсен дихала. Досі дихала.

Унизу було безвітряно, зате тут, нагорі, на десятиметровій вишці для стрибків у воду, поривчастий вітер був дуже сильний. Маріт відчувала стукіт у скронях, у горлі, у паху, як у кожній клітинці її тіла пульсувала кров, свіжа, життєдайна. Як чудово жити на світі! Почуватися живою. Зійшовши сходинками на вишку, вона майже не засапалася, лише відчувала, як калатає серце, цей незрадливий м’яз. Маріт глянула вниз, у порожній басейн. Місячне сяйво надавало йому майже надприродного блакитнуватого відтінку. Годинник на іншому боці басейну зупинився на десяти хвилинах по п’ятій. Час зупинився. Вона мала змогу роздивитися місто, вогні автівок на Кіркевейєн. Так близько і водночас так далеко. Задалеко, аби хтось зміг її почути.

Вона дихала. Але все одно ніби вже померла. Навколо шиї було намотано мотузку, товстезну, як канат. Маріт мала змогу чути крики чайок, примар, до яких вона незабаром приєднається. Вона не думала про смерть. Вона думала про життя. Про те, як радісно тепер стала б жити. Думала про всі дрібні й великі справи, які б утілила в життя. Вона б поїхала у країни, яких ніколи не бачила, спостерігала б за тим, як ростуть її небожі, й побачила б, що світ нарешті схаменувся.

Спочатку був ніж, лезо, котре блищало у світлі вуличних ліхтарів, прикладене до її горла. Кажуть, страх додає сил. У неї він усі сили вкрав. Думка про сталь, яка кремсатиме її тіло, обернула її на безпорадну тремтливу скиглійку. І коли він наказав їй перелізти через огорожу, вона не змогла, упала й так лежала, наче лантух, а щоками стікали сльози. Бо вона знала, що станеться далі. Й вона не спроможна цьому завадити і робитиме все, аби лише її не чикрижили отим ножем. Адже їй так хочеться жити, ще хоч трохи. Якщо не кілька років, то хоч кілька хвилин — та ж сама арифметика, сліпа, божевільна логіка, яка керує всіма людьми.

Маріт хотіла заговорити, пояснити, що неспроможна перелізти через огорожу, вона забулася, що було наказано мовчати. Ніж ужалив її, ніби змія, заповз їй до рота, повернувся так, що захрустіли зуби, а потім його витягли. Враз ринула кров. Чоловік прошепотів щось з-під маски, а тоді штурханами по­гнав її уздовж паркану. До місця за кущами, де в огорожі була дірка, саме туди він її і проштовхнув.

Маріт Ульсен проковтнула кров, яка досі наповнювала рота, й поглянула на трибуни внизу. Вони теж ніби потопали у синьому місячному світлі. Вони такі порожні, як на закритому судовому засіданні без глядачів та присяжних, лише суддя. Ніяких роззяв на страті, лише кат. Останній виступ перед слухачами, який ніхто не вшанував своєю присутністю. Маріт Ульсен спало на думку, що в смерті, як і в житті, їй бракує принадності. А зараз вона навіть говорити була не в змозі.

— Стрибай.

Вона зауважила, який гарний парк, навіть зараз, узимку. Їй захотілося, щоб годинник у віддаленому кінці басейну цокав і вона мала змогу побачити секунди життя, які їй пощастило щойно вкрасти.

— Стрибай, — повторив голос. Мабуть, він зняв маску, бо голос змінився, й вона впізнала його. Вона озирнулася й приголомшено витріщилася на чоловіка. Й відчула удар ногою у спину. Вона закричала. Більше не відчувала підґрунтя під ногами, бо на якусь мить стала невагомою. Але земля притягувала до себе, тіло прискорювало падіння, й Маріт встигла зауважити, як стрімко наближаються біло-сині фарфорові кахлі басейну, ще мить — і вона розчерепить об них голову.