Подзвін з-під води - Терлецький Валентин - Страница 2

Товста жінка в кумедному старомодному капелюсі, Клавдія, втратила сина – він помер півроку тому від зараження крові. Іван – двометровий худючий молодик у велетенських попелястих окулярах – втратив наречену за кілька тижнів до весілля, її зґвалтували, а потім убили невідомі у під'їзді власного будинку. Красива чорноволоса жінка в шкіряній лакованій куртці, Маргарита, відома всій столиці бізнес-леді та світська левиця, прийшла до лікаря сама і попросила позбавити її нудьги після нещодавньої смерті чоловіка – автомобільного магната. У Олександра, хлопця з мобільником, цим літом на заробітках у Португалії зникли безвісти обоє батьків. Жінка, що мовчки дивилася у стелю і завжди плакала, – Валерія – потрапила до психотерапевта після того, як у автокатастрофі загинув її чоловік. У Антона нещодавно померла кохана, і його привели до клініки друзі.

Всі ці сумні історії Олег Петрович знав напам'ять. Дехто з цих пацієнтів, перш ніж потрапити до групи спільного лікування, пройшов індивідуальний терапевтичний курс, деякі прийшли до нього від інших лікарів, декого він одразу ввів до групи. І хоча він точно знав, кого і як потрібно лікувати, загального прогресу він поки що не відчував. За кілька років вдалої практики йому ще жодного разу не траплялася настільки важка група. Проте він не здавався. Після тривалої індивідуальної роботи з кожним пацієнтом він нарешті спробував звести їх у групу і застосувати спільне лікування. Але з першої ж їхньої зустрічі заняття проходили вкрай напружено. Степан постійно мовчав, Іван нервував і зривався на гучні істерики, Валерія мовчки плакала, Олександр був грубуватим і надмірним, Маргарита відверто розважалася на заняттях, вочевидь не дуже сумуючи за померлим перестарілим чоловіком. Єдиною, хто йшов на контакт і намагався дійсно вилікуватися, була Клавдія. Зазвичай саме вона починала та підтримувала всі бесіди, проте завжди слухати лише її історію не влаштовувало ані лікаря, ані самих пацієнтів. Олег Петрович відчував, що ось-ось має статися якийсь зрив, чи прорив, що виштовхне нарешті групу і його самого з цього ступору. Раптово відчув це і новенький відвідувач – Антон.

– Я хочу щось сказати, – несподівано розірвав напружену тишу Антон, підводячись зі свого стільця. Навіть Степан припинив довбати носа, а Олександр відірвався від мобільника. Припинив хлюпати й Іван.

– Я вважаю, що всі ми прийшли сюди лікуватися, а не сперечатися, чиє горе найбільше. Давайте поважати одне одного і нашого лікаря. Я тут новенький, але бачу, що нам усім потрібна термінова допомога. Врешті, всі ми заплатили чималі гроші, аби нам повернули душевний спокій. Не знаю, як хто, а я хочу знову відчувати радість життя. Хочу посміхатися, дихати, жити. А ви хочете цього? Якщо ні, то не заважайте іншим. Я не звик читати моралі, тому скажу просто: мені потрібне це лікування. А хто мені заважатиме чи заважатиме лікарю, того я попрошу більше не приходити сюди. Всім ясно? Вибачте, якщо був різкий, але я звик робити діло, а не кричати в порожнечу. – Антон сів на своє місце, піймавши на собі здивований погляд Олега Петровича.

– Блискуче! Я просто в захваті! Супер! – поплескала в долоні Маргарита, навіть засунувши в сумочку свою цікаву книжку.

– Отже-отже! Я цілком підтримую Антона. Давайте зробимо сьогодні трішечки по-іншому. Я не буду просити вас, аби ви розказали щось про себе. Сьогодні я сам розповім вам дещо, на мій погляд, цікаве. – Олег Петрович дістав з кишені сірого піджака новенький, ще не заточений олівець і почав постукувати ним по іншій долоні. – Хочу трішки розказати вам про сенс нашого лікування, так би мовити, його завдання та мету. Повірте мені, це також треба знати. Отже-отже! Окрім болю від втрати близької людини ви зараз переживаєте важку депресію. Це – наслідок отриманої вами душевної травми. А депресія – це відсутність задоволень від життя. Воно начебто одразу втратило всі свої яскраві фарби, залишився тільки один сірий колір. Чи не так? Тепер у вас немає нічого, крім тяжких обов'язків, страждання й хвороб. Від усього опускаються руки, мучить постійне безсоння, пропадає сексуальне бажання й немає сил навіть на звичні домашні справи. Думаю, кожен з вас це відчув на собі. Отже, нам потрібно, перш за все, позбутися цієї депресії, а вже потім навчитися не відчувати болю. Точніше, забути про біль. Не про ту людину, котра була вам близькою і яку ви втратили, а забути саме про біль, що мучить вас щохвилини! Я не схвалюю застосування антидепресантів, які декому з вас таки призначені. Але інколи без них не можна. Та найголовніше – це наше з вами живе спілкування! Тому я розраховую на цілковиту довіру і щирість з вашого боку. І без відвертої розмови між нами вдале лікування просто неможливе, повірте мені! – Олег Петрович поклав назад до кишені олівець і обвів переможною посмішкою своїх пацієнтів.

– Лікарю, ось ви сказали про відсутність сексуального бажання під час депресії. А в мене якраз навпаки – воно з'явилося! Як це можливо? – раптом перервала мовчанку Маргарита.

– Шановна Маргарито! Симптоми, які я щойно озвучив, – не догма. З будь-якого правила є винятки. Часто під час важкої депресії сексуальне бажання справді зникає. А інколи буває і навпаки, як от у вас. Нічого дивного в тому немає. Так реагує ваш організм на душевну травму, яку ви отримали. Це також лікується.

– Лікарю! Якраз це я б і не хотіла особливо лікувати. Ви мене розумієте? Можливо, в моєму стані це єдине, що може врятувати від нудьги і туги! Сексуальний потяг! Ви навіть не уявляєте, наскільки сильним він став після смерті мого коханого чоловіка. Я просто скаженію, коли думаю про секс. І це єдине, що гріє мене, що веселить і радує! І я не хочу позбуватися цього відчуття. – Маргарита демонстративно прицмокнула язиком, кидаючи на лікаря безсоромний погляд.

– Ні, ну ви подивіться, про що вона думає! Чоловік помер, а вона вже шукає іншого самця, аби затягти його у своє ліжко! – знову зірвався зі свого стільця молодик у попелястих окулярах. – Це просто якась ганьба, і я, лікарю, не бажаю вислуховувати сексуальну маячню цієї нафарбованої леді!

– Іване, обережніше з висловами, не треба ображати ваших колег по групі! – хотів виправити ситуацію Олег Петрович, але не встиг.

Маргарита з усього розмаху вдарила Івана по голові своєю чорною лакованою сумочкою, він заточився на стілець і з гучним ляскотом перевернувся на підлогу разом із ним. Усе це сталося надто блискавично, так що ніхто навіть не встиг зреагувати. Лише Клавдія голосно скрикнула і ще гидотніше зашелестіла своїм пакетом.

– Очуміти! Ні хера собі подача! Крутяково! – зареготав Олександр, відірвавшись від свого мобільника.

Іван намагався одразу підвестися, але заплутався у власних довгих ногах і поваленому стільці, знову впав на підлогу і випадково рукою збив з носа окуляри, які відлетіли прямо під ноги Валерії. Жінка підняла їх і простягнула Іванові зі словами:

– Здається, це ви загубили.

– Я! Я! Я загубив, аякже! – накинувся на Валерію Іван, вирвавши з її рук окуляри і начепивши їх на носа. Він іще щось хотів додати, але побачив упритул перед собою Антона, який уже був готовий припинити цей конфлікт більш рішучими методами.

– Панове! Не треба сваритися! Досить на сьогодні! – у сутичку втрутився Олег Петрович, стаючи поміж Антоном та Іваном. – Все-все-все! Сьогодні заняття завершено! Прошу розійтися по домівках до наступного разу… Заняття, як завжди, по понеділках і четвергах, не забувайте!

Першим вибіг з кімнати Олександр, щось голосно кричачи в мобілку. До кімнати увійшли діти Степана і повели його під руки на вихід. Іван підняв перекинутий стілець і, гнівно блискаючи очима на Антона, також пішов до дверей. Йому в спину почулося злісне «Козел!» від Маргарити. Антон теж хотів піти, але його вже при порозі затримав лікар:

– Антоне, я прошу вас залишитися на кілька хвилин для розмови.

Коли всі полишили кабінет, Олег Петрович сів навпроти Антона і довго дивився на нього, але вже без своєї звичної білозубої посмішки. Врешті лікар тихо промовив: