Ukrainian dream «Последний заговор» - Зима Василь - Страница 4

— Но это не чудо, это твой сын. Не мой, не чей-то еще, он твой.

— Его отца убили, бизнеса нет, денег нет. Пусть страна его воспитает, все, я сказала, мама, я на него работать не буду, пока. — Вона вийшла з кімнати, грюкнувши дверима. За кілька хвилин почулося, як зачинилися вхідні двері. А коли сонце стало яскраво-червоним і висіло над небокраєм, як великий мідний п'ятак, у двері подзвонили, вона відчинила й побачила свого онука, він був їй по пояс, у нього були зелені очі й темно-русяве волосся, звали хлопчика Давид.

— Бабусю, там такий великий пес на вулиці і він ходить по небу, — Давид розмовляв українською, його так навчили в дитсадку, і він, хоча чув удома російську мову, ніяк не міг нею заговорити.

— Ты что, пес ходит по небу? Неужели?

— Так, підійди й поглянь, — він схопив бабусю за руку, і вони обоє пішли до вікна. Хлопчик уперся грудьми в підвіконня і вказав пальцем на велику темно-червону хмару, бабуся придивилася й побачила, що та хмара справді схожа на собаку. — Ну бачиш, ба, бачиш?

— Да, я вижу. Ты будешь есть?

— Ні. Мені хлопці сказали у дворі, що мій тато зовсім не там, де казала ти і мама.

— Что же сказали ребята на улице?

— Вони сказали, що мого тата вбили і я його більше ніколи не побачу.

— И ты поверил этим ребятам? — бабуся дивилася на нього так співчутливо.

— Так, я їм повірив, вони мене ніколи не обманювали, на відміну від мами. А де моя мама? — Давид побіг до сусідньої кімнати, забіг на кухню і, задиханий, зупинився в дверях. — Її нема, вона пішла, так? Куди вона пішла?

— У мамы много дел, она вернется скоро.

— І ми житимемо разом? А скажіть мені, де могила мого тата?

— Ты все же веришь, что он умер?

— Так, бабусю, я вірю. Я вже дорослий, не треба мене обманювати.

— Ну, если ты взрослый, то я скажу тебе всю правду. Да, отца твоего убили, а мама твоя ушла навсегда, она не вернется больше, и воспитывать тебя буду я, — вона гадала, що він заплаче, навіть відвернулася, щоби не бачити його сліз. Але він не заплакав. Просто втер носа, прикусив сильно нижню губу й тихо промовив:

— Нам не буде сумно вдвох: я знаю багато ігор.

— Я тоже, — вона раптом схопилася за серце, поволі підійшла до крісла, міцно взялася за його ручки, сіла і, хапаючи ротом повітря, розщепила кофту. Вона сиділа якраз навпроти вікна, у небі все ще стояв великий темно-червоний пес, і їй здалося, що він кличе її до себе. — Принеси воды, Давид, и возьми в холодильнике таблетки, быстрее, пожалуйста.

— Зараз, бабусю, зараз. — Він вибіг із кімнати. Налив води у склянку, відчинив холодильник, і, кинувши на підлогу кетчуп, масло і якийсь слоїк із рідиною, знайшов-таки пігулки, і, затиснувши їх у кулаці, пішов до зали. Бабуся сиділа в кріслі, і перше, що він побачив, — її погляд, він був абсолютно відсутнім: вона дивилася у вікно, і в її карих зіницях він бачив великого темно-червоного пса, той поволі йшов небом і не зважав на те, що відбувається на землі. Давид упустив склянку, і та, голосно дзенькнувши, розбилася, вода розтеклася підлогою, пігулки він і далі тримав в кулаці. — Бабусю, — він вимовив це спершу тихо, бабусю, — сказав уже голосніше, — бабусю! — крикнув на повен голос, потім узяв її за руку, та поволі холонула, він приклав долоню до чола, воно було ледь теплим. Давид поцілував бабусю в губи і, голосно скрикнувши, завмер.

Його раптом почало трясти, пігулки таки впали на підлогу, губи тремтіли, і було чутно, як цокотіли зуби. Давид різко розвернувся й побіг геть із квартири. Він вибіг на вулицю і, не побачивши нікого біля під'їзду, швидко пішов у бік Дніпра. Давид сидів на березі кілька годин, аж поки не стало зовсім темно, потім він повернувся до будинку. Але там побачив тільки машину «швидкої» і кількох міліціонерів, а ще він побачив у натовпі цікавих маму: вона стояла, бліда й байдужа, і не дивилася навколо. Давид ступив кілька кроків уперед, а потім раптом зупинився і, розвернувшись, швидко побіг геть. Його обличчя було червоним від сліз, і він уперше в житті відчув, як болить у людини серце. Йому стало моторошно, але повертатися додому він не хотів. Він просто зрозумів, що в нього більше немає дому.

Розділ 5 (Chapter 5)

— Миша, перезвони мне, я дома, — вона вимкнула мобільний і підійшла до телефону. Трохи почекала і, коли затих третій дзвінок, підняла слухавку: — Что я хотела тебе сказать? А ты угадай. Миша, ну что ты опять — «Нету времени, нету времени», ты угадай. Нет, нет, нет, опять не угадал. Я беременна. Ты не рад? — У її голосі було не просто здивування, в нім був переляк. — Поговорим дома. Что, ты хочешь сказать, что не рад тому, что я беременна? Ну и гад ты, Миша, — вона кинула слухавку і, сівши на підлогу, голосно схлипнула й завмерла. Їй раптом стало страшно.

Міша повернувся ввечері. Вона сиділа перед телевізором і їла картопляні чіпси. У неї був кепський настрій, і вона навіть не встала, щоби вийти йому назустріч. Чекала, поки він роззується, перевдягнеться, помиє руки і підійде нарешті до неї, і обійме за шию, й скаже щось ніжне й дуже хороше. Міша ввійшов одразу. На ньому був темно-синій костюм і до блиску начищені туфлі. Міша кинув на диван свій дорогий шкіряний портфель і увімкнув світло.

— Выключи, у меня болит голова.

— От света голова не болит, — підійшов до бару, взяв пляшку лікеру, налив у чарку, випив.

— Выключи свет, я сказала. Не доходит? — підвелася, вдарила кулаком вимикач, знову сіла в крісло.

— Этот выключатель стоит сто двадцать долларов, это я просто хочу тебе напомнить, потому что ты денег не зарабатываешь, а следовательно, все, что находится в этом доме, куплено на мои деньги, поэтому я прошу тебя относиться к вещам бережно.

— А ко мне, значит, можно относиться как угодно, я не вещь, я хуже вещи, меня ты не покупал, я тебе досталась даром. Миша, у меня последний шанс родить ребенка, мне тридцать шесть лет, и я уже делала три аборта. Ты можешь хоть в этот раз не мешать мне. Иначе я…

— Иначе что? — підійшов до неї, поклав руку їй на голову.

— Иначе я уйду и рожу ребенка сама. Я родилась для того, чтобы дать жизнь. А ради чего мне жить? Ради тебя что ли? Ради того, чтобы смотреть за чистотой и порядком в этой квартире? Чтобы быть рядом с тобой на всех вечеринках, приемах, раутах и посиделках с твоими хладнокровными друзьями? Ради чего мне жить? — вона крикнула це, потім обхопила голову руками, сховала обличчя в колінах і голосно заплакала. Він стояв поруч, але більше не торкався рукою її волосся, руки він сховав у кишені.

— Мне подождать, пока ты выплачешься или мы поговорим сейчас? — він сказав це зовсім беземоційно.

— Нет, не нужно ждать, мы поговорим, — підвела голову, її очі були червоними від сліз, а щоки — геть мокрими.

— Говори, — наблизився до неї впритул.

— Миша, сядь напротив, я не вижу твоего лица, — він відійшов і сів на диван, відкрив портфель, почав ритися в паперах.