Ukrainian dream «Последний заговор» - Зима Василь - Страница 2

— Давай, дзвінок, — звукорежисер усівся в крісло, Марк широко розплющив очі.

— Алло, Марк Лютий в ефірі з наступним нашем гостем, а наш гість…

— Юля Причепа з Донецька.

— Юля Причепа з Донецька українською мовою.

— А якою мовою я мала б розмовляти?

— Не знаю, просто звик, що в Донецьку переважно розмовляють російською.

— А що, Донецьк — Росія? Хіба це не така сама Україна, як і Львів, і Чернівці, і Київ? Не треба звикати до російської мови донеччан.

— Гаразд, Юлю, переконали. Відтепер зафарбовуємо Донецьк у жовто-блакитні кольори. Ви студентка?

— Так.

— І що ж ви нам розповісте?

— Я вчора вперше переспала з мужиком, у нього на квартирі. Дуже гидко. Нема про що згадувати. Власне, я тому й подзвонила. Просто сказати про це.

— Скільки вам років?

— Яка різниця? Бувай, Марку. Я думала, що трахатися — це приємно, — вона кинула слухавку.

Марк кинув навушники на стіл і довго тер пальцями очі.

Потім подивився на Степана і махнув рукою — це означало, що він не піде пити чай з усіма, а поїде у справах, щоб повернутися о шостій і продовжити радіотрафік.

— Марку, ти чуєш? Почекай. — Степан узяв його за руку.

— Що, Стьопо? Недовго давай: я поспішаю.

— Коротше, мужик якийсь телефонував, він казав, що ти вчора в клубі якусь дівчину зачепив, так вона його кохана, і він тепер тебе хоче вичислити.

— Ну, — Марк надягав куртку.

— Так ти обережно там, дивись не ходи сам пізно. Може, з ним поговорити, з мужиком? Хлопців покличемо.

— Це мої проблеми, Стьопо. Він на АОН телефонував?

— Так.

— Номер дай.

— Марку, не треба.

— Номер дай, кажу.

— Зараз, — Степан порився в кишенях, витягнув папірець. — Пишеш?

— Ну, — дістав мобільний.

— 8 067 426 24 38. Тільки ти подумай.

— Не кисни, Стьопо, бувай. — Марк вийшов і міцно причинив двері.

— Що з ним? — Маша, ведуча, вийшла з кімнати.

— У нього мама хвора і ще якісь проблеми, він не каже.

— Ходімо пити чай.

— Ходімо.

— Ти би порадив йому щось.

— Він не слухає.

— А, ясно, — налили окропу в чашки, дивилися одне одному в очі, мовчали.

Розділ 3 (Chapter 3)

Марк сидів у «Репризі» й натискав кнопки на мобільному. Дівчина підійшла і стала біля столика.

— Візьміть меню.

— Я знаю це меню напам'ять, я обідаю тут уже третій рік. Мені десерт «Тирамісу», шварцвальдський торт і чай, зелений із жасмином. Дякую.

— Ви любите солодке? — узяла зі столу меню.

— Дуже, — подивився на неї багатозначно і, всміхнувшись, опустив очі та продовжував набирати номер на телефоні, дівчина пішла. Він слухав гудки. — Алло, з цього номера ви телефонували на радіо і шукали Марка Лютого, це я. В чому справа?

Голос мужчини, який відповідав йому, був глухим і трохи сиплуватим.

— Слышь, чудак. Ты, короче, девчонку мою клеил вчера.

— Ти про що?

— Бля, чувак, не бухти, давай я тебя найду и все объясню, бо ты нихера не въезжаешь.

— Давай.

— Ну, ты где сейчас?

— На Львівській.

— Слышь, а ты со мной тоже будешь по-хохляцки базарить? А?

— Це не по суті. Ти приїдеш?

— Я тебя на машине подберу.

— Це ти дівку на окружній підбереш, а зі мною ти розмовлятимеш на вулиці. Є питання?

— Бля, ну ты охуевший!

— До речі, мене звуть Марк. Я чекаю тебе через двадцять хвилин.

Дівчина принесла нарешті замовлення, Марк подивився на годинник і розрізав торт. Потім знову відволікся, набрав номер на мобільному.

— Алло, Дашо, чуєш, зателефонуй мені за дві години, якщо я не відповідатиму, значить, мене вже нема, чуєш?

— Ти про що, Марку?

— Дашо, я тебе люблю, — вимкнув телефон і надпив чаю, до зустрічі з незнайомцем йому залишалося п'ятнадцять хвилин. І що найбільше його хвилювало, так це те, що він учора, хоча й був у нічному клубі, ніякої дівчини не клеїв. Марк не боявся, просто йому було дуже неприємно і терпли ноги, але серце билося рівно, і руки зовсім не тремтіли, не тремтів і голос, а це було характерною ознакою того, що він усе тримає під контролем.

Те, що до нього хтось підійшов ззаду, він відчув десь аж у глибині живота, потім це відчуття перейшло в легені, і потім тільки пульсувати почало у скронях, Марк обернувся й подивився в очі тому, хто стояв перед ним. Той був нижчий за Марка, але значно ширший у плечах, на вигляд йому було років тридцять, і ще в нього були глибокі чорні очі, але загалом обличчя видавалося якимось буденним і надто пошлим. Вони розмовляли двадцять хвилин, рівно двадцять, ні більше ні менше, бо саме за двадцять хвилин незнайомець раптом засміявся і, поклавши руку Маркові на плече, вигукнув: «Ну ты и подорва, пацан, без башни совсем», після цих слів він пішов до машини, припаркованої біля Спілки художників, а Марк залишився стояти там, де він його покинув, на останні слова незнайомця Марк не прореагував ніяк. Незнайомець свого імені не назвав, але Марк зрозумів, що воно йому й не потрібне: вони з ним більше ніколи не зустрінуться.

— Алло, Дашо, я живий, не телефонуй мені, я вже йду.

— Іди.

Коли Марк казав так, Даша ніколи не запитувала, куди він іде, бо він міг іти лише в одне місце — до мами. Мама вже кілька місяців лежала в лікарні, і Марк нікому не казав, у якій саме, він просто дуже любив свою маму, а мама любила його. Марк вимкнув мобільний і пішов на зупинку, там стояло кілька таксі, і, відчинивши двері сірого «опеля», Марк сів на переднє сидіння, машина рушила по Артема. Він не запізнювався, мама чекала на нього рівно о третій — намагався ніколи не спізнюватися: у неї було хворе серце, і він не хотів, щоб вона хвилювалася.

— Мамо, як ти? Мені дуже добре поряд із тобою, бо я можу тобі сказати все.

— А Даші? Як у вас із нею?

— Добре. Але Даша — це не ти. Я кажу їй те, чого тобі не скажу, але не все.

— Дурненький, — мама схопила його за ніс, потім підвелася, сіла на ліжку й гукнула медсестру.

— Тобі погано?

— Ні, просто час приймати пігулки, ти ж знаєш, я лікуюся.

— А серце болить?

— Ні, не так, як раніше, тоді взагалі було важко дихати і здавалося, ніби щось таке важке лежало на грудях. Тепер значно легше.

— А що лікар каже? — в цей час забігла молоденька медсестричка і, кинувши погляд на Марка, усміхнулася й тихо так промовила:

— Все буде гаразд із твоєю мамою, як же інакше, вона ще молода в тебе, житиме.

— Ти впевнена? — Марк подивився медсестрі в очі.

— Впевнена, — відповіла на його глибокий погляд.

— Я вірю тобі, — потім повернувся до мами: — Чуєш, мамо, ти житимеш, і в тебе все буде гаразд, ось ця дівчина так сказала, і я їй вірю, і ти маєш вірити, ми маємо бодай комусь у цьому житті вірити. Чуєш, рідна?

— Так, — матері на очі навернулися сльози, вона взяла Марка за руку й міцно її стисла, потім нахилилася до нього, поцілувала в щоку. — Ти ще побудеш у мене?

— Ні, маю йти, ефір, мамо. Я зайду — завтра чи пізніше, але я зайду. Тобі купити щось?

— Купи мені книжок, я не маю вже що читати.

— Що тобі купити?

— Беґбедера і Павича, а ще можеш купити казки.

— Добре, мамо, я куплю тобі казки. — Він поклав руку медсестрі на плече і порухом голови показав: іди за мною. — Мамо, я тебе люблю, — кинув, виходячи з палати, медсестра пішла слідом.

— Що ти хочеш? — вони стояли тільки вдвох у довгому напівтемному коридорі.

— Чуєш, рідна, яким би не був стан моєї матері, ти мусиш завжди казати, що вона житиме — чуєш! Завжди, навіть якщо всі аналізи та показники свідчитимуть про інше, навіть якщо лікар скаже, що жити їй залишилось не більше години, ти повинна сказати мені: «Марку, вона житиме». І буде так. Ти мене зрозуміла?

— Хіба це допоможе, маю на увазі, хіба ці мої слова бодай щось змінять?