Вбивство Симона Петлюри. 1926 - Воронін Вiктор Миколайович - Страница 25

І чи було ж покарано того Ангела, як вимагала вся Директорія від Симона Петлюри? Розуміється, ні (Виділено нами. – Авт.).

А чи було покарано тих… офіцерів, які під приводом боротьби з більшовиками вчиняли потім погроми в Бердичеві, Житомирі, в інших містах?

І не було ні кари, ні управи, ні суду, ні контролю над цими злочинцями й ворогами не тільки нашої революції, але й національного руху. Бо вся система військової влади була збудована й цілком свідомо головним отаманом і неголовними отаманами піддержувана так, щоб над ними не було ніякого контролю.

От ця безконтрольність, самодержавність влади цивільної й військової була основною, початковою нашою бідою».

Нічого більш вагомого, більш точного за слова Винниченка додати навряд чи можна. Бо вичерпність, жорстка, лаконічна вичерпність його слів не потребує коментарів, і навіть якщо зробити оцінну поправку на певною мірою упереджені ставлення Винниченка до Петлюри, то це суттєво не змінить нашої оцінки. Мемуари Володимира Кириловича можуть містити суто особисті оцінки, але у достовірності фактів йому неможливо відмовити.

Звичайно, можна стверджувати, що не тільки петлюрівці під час громадянської війни займалися погромами. Так, були погроми й із боку білогвардійців, червоних, махновців, григор'євців і різних банд без чіткої політичної орієнтації. Однак переважна більшість погромів саме на совісті петлюрівського війська: петлюрівці скоїли близько тисячі погромів, 213 та 106 відповідно – білі та червоні. За даними комісії Міжнародного товариства Червоного Хреста, від рук петлюрівських погромників тільки в період із грудня 1918 до серпня 1919 року загинуло близько 50 тисяч євреїв. Якщо врахувати петлюрівські погроми доби Центральної Ради та після серпня 1919 р., то кількість жертв наблизиться до 100 тисяч, а деякі дослідники називають і значно більшу кількість. Це не можна й приблизно порівняти з кількістю жертв «білих» погромів (від 5 до 6 тисяч) і погромів, учинених червоноармійцями (менше однієї тисячи). Однак річ навіть не в кількості жертв, хоча пропорції промовляють самі за себе.

У денікінців і червоних погроми були проявом деморалізації окремих військових частин, до котрих було непричетне вище командування, як це мало місце з Петлюрою та його найближчим оточенням. Більшовики з погромами боролися вкрай жорстко – не зупиняючись перед розстрілами винних командирів і політичних комісарів, які не вжили всіх заходів із недопущення злочинів проти мирного населення. Однак ту ж саму політику захисту мирного населення всіх національностей намагалося проводити й добровольче командування – її порівняно невисоку ефективність можна пояснити тим, що в Денікіна не було НК і комісарів із необмеженими повноваженнями, а організація влади в тилу була на порядок менш ефективною, ніж у більшовиків. Але головнокомандувач ВСЮР не імітував боротьбу з погромниками у власній армії, як це робив головний отаман, а реально намагався врятувати життя мирних жителів і честь своїх солдатів. У всякому разі, нічого подібного до проскурівського погрому при добровольцях уявити було неможливо.

Якщо діячі Директорії підписували суто формальні антипогромницькі документи, контролюючи мізерну частину території України, коли їм було потрібно заручитися підтримкою європейських держав, то добровольче командування такі накази випускало на вершині перемог (восени 1919 р. ВСЮР займала більшу частину території України). Наведемо наказ № 74 командувача Добровольчої армії генерал-лейтенанта Володимира Май-Маєвського «Про недопустимость притеснений на национальной и иной почве», підписаний у Харкові влітку 1919 р.: «Добровольческая армия, ведущая тяжелую борьбу за воссоздание нашей великой Родины, за установление в ней правового порядка, должна прежде всего вносить в освобождаемые от большевиков местности порядок, спокойствие и законность.

Под мощной защитой армии всем гражданам без различия состояний, национальностей и вероисповедания должно быть обеспечено спокойное существование, должна быть обеспечена личная и имущественная неприкосновенность; даже и единичные случаи притеснения какого-либо класса населения, какой-либо национальности, например евреев, не должны иметь место.

Всем чинам армии надлежит всегда и везде служить примером уважения к закону и праву.

Начальникам всех степеней принять настоящий приказ к строжайшему исполнению и руководству, привлекая к законной ответственности виновных в нарушении его».

І це були не лише слова. Добровольче командування вживало реальних непреривних заходів проти погромників. Так, за вбивства єврейського населення була розформована 2-га Терська пластунська бригада, а виявлених погромників віддали під військово-польовий суд і розстріляли. Таке з боку Петлюри не можна було навіть уявити, оскільки він тільки заохочував погромників в армії УНР гарантованою безкарністю. Звичайно, у Добровольчій армії вистачало офіцерів і навіть генералів, що співчували погромам, але ніхто з неупереджених істориків не може дорікнути вищому добровольчому командуванню – генералам А. Денікіну, І. Романовському, В. Май-Маєвському, О. Кутєпову, М. Дроздовському та іншим, що вони не боролися з цією ганьбою білого руху. Так, майбутній голова РОВС, легендарний генерал О. Кутєпов безжально розстрілював за грабіжництво мирного населення, а про В. Май-Маєвського відомо, що він особисто розігнав у Харкові стусанами натовп погромників.

Закінчимо книгу ще однією цитатою зі Степана Томашівського: «Одна з найважливіших амбіцій Петлюри – стати історичною фігурою. Він, безсумнівно, добився цього. Жоден майбутній історик не зможе мовчки обминути цю фігуру. Питання тільки в тому, буде вона позитивною чи негативною». Але сам професор уважав гідним пам'яті Симона Петлюри лише окремий зачинений кабінет в «українському Пантеоні» з написом на дверях: «Молоді вхід заборонено». І з засновником «державницької школи» важко не погодитися.