Вбивство Симона Петлюри. 1926 - Воронін Вiктор Миколайович - Страница 23

Проте деякі анархістські мемуаристи вважають Махна абсолютно непричетним до терористичного акту й заперечують його обізнаність у планах Шварцбарда.

Тепер, коли колишній головний отаман усе-таки був застрелений, Махно публічно у пресі висловив своє обурення актом тероризму й вандалізму. Але перелякався Нестор Іванович тоді надзвичайно: утратив сон і спокій, розуміючи, що невдовзі так само, як і Петлюру, його теж можуть звинуватити в заохоченні єврейських погромів на Півдні України, а потім за все скоєне й навіть дозволене комусь суворо спитають. А можуть спитати, як Петлюру…

І Махно розгорнув велику активність. У шаленому темпі він написав кілька розлогих статей до анархістського журналу «Дело трудящихся», де багато розмірковував про форми й методи збройної боротьби, збройного захисту революції, але головне, чому були присвячені статті, – Махно доводив свою повну непричетність до єврейських погромів в Україні. Тож не дивно, що в квітні 1927 р. Нестор Махно звернувся у французьких анархістських виданнях зі зворушливою відозвою «До євреїв усіх країн світу», у якій він закликав єврейську громадськість організувати перевірку брудних і безпідставних наклепів на нього, перевірити, як він висловився, увесь той «брудний матеріал», який хтось збирає та розповсюджує про нього. У відозві Махно доводив, що він не просто анархіст, а чесний анархіст-інтернаціоналіст, що він завжди приборкував анти єврейські настрої, не давав частинам, котрі перебували під його командою, улаштовувати погроми й розбої.

Також Махно написав обуреного листа до редактора єврейської газети «Фрайе арбетер штиме» ПІ. Яновського, який звинуватив «батька» в потуранні погромам: «В 37-м номере «Фрайе арбетер штиме», в статье «Мое мнение о поступке Шалома Шварцбарда» Вы приходите к следующему выводу: пролитие еврейской крови было делом рук не только Петлюры. Люди атамана Махно также виновны в этом. Именно из-за обилия совершенно непроверенной информации, безответственных публикаций на эту тему, в том числе и Вашего письма, товарищ Яновский, я опубликовал обращение «К евреям» (см. № 64 французской анархистской газеты «Либертер» от 25 июня 1926 г.).

В нем я потребовал от евреев, чтобы они доказали открыто и фактически перед всем миром, где и когда мы или революционеры крестьянского движения, во главе которых я стоял, устраивали погромы против евреев Украины.

Или, если мы не совершали этого, то чтобы доказали, где и когда мы вели себя равнодушно по отношению к этому грязному делу, в то время, когда другие творили его.

Вы, товарищ Яновский, в Ваших аргументах по поводу дела Шалома Шварцбарда пользовались ложной и непроверенной информацией. Вы должны показать правду об этом деле».

Так Нестор Іванович хотів реабілітуватися в очах світових єврейських організацій, бо в роки громадянської війни і його хлопці та їхні ватажки теж бували, м'яко кажучи, не завжди ввічливими й обачними з мирним населенням маленьких єврейських (і не тільки єврейських) містечок.

Минуло трохи часу, пролетів місяць, другий. І Махно було зовсім заспокоївся, але хтось із друзів-приятелів, занадто екзальтованих анархістів, трохи пожартував. Увечері на квартиру до Махна зателефонували, і голос із виразним єврейським акцентом повідомив, що є неспростовні документи та свідчення очевидців про його причетність до погромів, про бешкетування його вольниці й про те, що тепер на Нестора Івановича, мабуть, чекає доля Симона Петлюри. Важко не тільки описати, а навіть уявити собі стан переляканого Махна того вечора.

А вже вранці він кинувся по допомогу до своїх друзів – французьких анархістів, ті охоче прийшли колезі на допомогу й організували йому кілька публічних зустрічей із молоддю, представниками різних політичних сил. Так, наприклад, 23 червня 1927 р. Махно виступив у великому паризькому клубі «Фобур» на диспуті «Чи був «генерал» Махно другом євреїв або чи брав участь у вбивствах їх?», де перед сотнями слухачів доводив, що однією з причин розстрілу махновцями отамана Григор'єва була організація масових і надзвичайно жорстоких єврейських погромів на Півдні України. Махно також розповів, що він ніколи не дозволяв своїм воякам улаштовувати єврейські погроми, докладно перераховував, скільки в нього було анархістів-євреїв і як він чудово товаришував і воював разом із ними проти білогвардійців і петлюрівців. За кілька місяців шок у Махна минув, і він припинив займатися заграванням із євреями і пошуками популярності.

Про процес Шварцбарда навіть у вічно сенсаційному, сповненому новин і подій Парижі забули не так швидко. Торрес писав книгу й продовжував робити блискучу адвокатську кар'єру, Шварцбард із дружиною надовго залишився у прекрасному місті, для якого став улюбленцем і справжнім героєм. Він працює в одній із найбільших страхових компаній, однак у його житті дедалі більше місця займає літературна діяльність. Виправданий судом месник випускає збірку оповідань «Образи війни», присвячених спогадам про свою участь у світовій війні у складі Іноземного легіону. Книжка виходить спочатку на ідише, але невдовзі перекладена французькою. Наступна книга Шварцбарда також мала художньо-мемуарний характер – це спогади про участь у громадянській війні «З глибокої пропасті», сповнені жахливих сцен петлюрівських звірств та перетворення людей на потворних хижаків із жадобою крові. Далі він друкує книги «В бігу днів» та «У суперечці з самим собою», до яких уходять вірші, мемуарні оповіді, п'єса. Остання книжка настільки вражає, що можна тільки пошкодувати, що її перекладів українською чи російською мовами немає. Поступово колишній терорист повністю переходить на літературну працю і стає постійним співробітником низки впливових єврейських видань лівого спрямування Великої Британії та США – «Робітничий товариш», «Єврейська газета», «Вільний робітничий голос», «Момент». Особливо слід відзначити його наступну книжку про Першу світову війну, що її частинами друкував «Робітничий товариш», – «З мого воєнного щоденника», яка стала, мабуть, найкращим твором про французький Іноземний легіон. Далеко не все з творів та мемуарних записів Шварцбарда було надруковано, однак вони збереглися в архівних фондах Єврейського наукового інституту в Нью-Йорку та бібліотеки Кейптаунського університету.

На початку 1930-х pp. Щварцбард має намір реалізувати масштабний проект – створити єврейську енциклопедію під назвою «Encyclopedia Judaica», яка б містила повну інформацію про історію та культуру єврейського народу. Для збирання матеріалів та пожертв на заплановане видання письменник виїздить спочатку до США, а потім до Південної Африки. В Африці Шварцбард затримується і стає в Кейптауні співробітником місцевого видання «Африканська єврейська газета». Однак доля не дала можливості реалізуватися його планам: 3 березня 1938 р. він раптово помирає від серцевого нападу, і його поховання проводять у цьому ж південноафриканському місті.

У 1967 p. за підтримки уряду Ізраїлю проходить перепоховання – прах Шварцбарда переносять до відродженої Єврейської держави. Зараз його могила знаходиться в поселенні Кфар Авіхаїль (біля Нетанії), відомому як «поселення колишніх легіонерів». На його честь у низці ізраїльських міст названі вулиці.

Ось так можна було б закінчити розповідь про вбивство Симона Петлюри й судовий процес над Шоломом Шварцбардом. Але все ж таки одне питання, мабуть, не дає права поставити останню крапку та спокійно відкласти ручку. Питання, на яке нелегко відповісти, щоб відразу не бути в чомусь звинуваченим так званими «націонал-патріотами», не заслужити ярлика, але без чіткої відповіді на яке досить незручно прощатися із читачем. Це питання:

Так чи був особисто Петлюра погромником?

«Здається, матеріали, уміщені в нашій книзі, можуть дати лише одну можливу відповідь. Але досі багато істориків не наважується самостійно відповісти на це болісне питання: чи була особиста вина Петлюри у страхітливих єврейських погромах в Україні? Вони обмежуються лише відстороненим зіставленням різних точок зору, різних, часто полярних, версій, знайомлять читача лише з подіями, не роблячи жодних висновків. Обмежуються, щоб відразу не наражатися на звинувачення в упередженості, в «очорненні» імені «національного героя», яким дехто бачить постать Симона Петлюри. Правда, абсолютно незрозуміло, чому «націонал-патріоти» вважають, що вбитого колишнього головного отамана взагалі хвилювала незалежність України. Показовою є характеристика, яку дав екс-голові Директорії Павло Скоропадський у своїх спогадах: «Он не столько государственный деятель, сколько партийный, а это для создания государства не годится».