Людвисар. Ігри вельмож - Коломійчук Богдан - Страница 8

— Ляно, — перебив він стомленим і вже дещо знервованим голосом.

— Я знаю, ти мене захистиш, — додала дівчина майже пошепки.

Вона, грайливо усміхнувшись, взяла до рук Домінікову шаблю, обережно та невміло поклавши її на долоні. Холодне лезо блиснуло між ними і затремтіло, наче ртуть.

— Бачиш, — мовила Ляна, — ми в безпеці, і нам ніщо не загрожує…

Торкнувшись легко клинка, вона поклала зброю на стіл. Шабля тихенько дзенькнула і затихла, наче сповнена ревнощів суперниця.

Жовте світло свічок огорнуло обох, що завмерли в обіймах. Воно торкалося очей, розкриваючи заховані там таємниці, що видавали себе жагучим і дивовижним блиском.

— Чому ж так солодко відчувається небезпека? — шепотіла Ляна. — Пересихає в горлі, тремтять руки, але від того хочеться ще дужче тебе обійняти…

— Може, у вас гарячка, панно? — через силу пожартував Домінік. — Треба підібрати ліки…

Дівоча усмішка розтанула на губах лікаря в легкому звабному поцілункові… В кутиках ніжних вуст затаїлась несмілива пристрасть і ледь чутні слова кохання, що поступово зливалися з диханням…

Полум’я однієї зі свічок тривожно сколихнулося,і темні смуги різко пробігли по кімнаті. Свічка затріскотіла, але не згасла, мовби намагаючись про щось попередити.

— Що воно? — промовив Домінік.

— Мабуть, нетля потрапила у полум’я, — відповіла Ляна, — не тривожся.

Лікар кинув погляд на годинник і процідив крізь зуби:

— Довго він…

У ту ж мить у двері хтось голосно постукав.

— От бачиш, — промовила дівчина, — це, певно, той пан.

— Без карети? Дивно…

Стукіт пролунав ще дужче. Лікар взяв зі столу шаблю і тихо підійшов до дверей. З іншого боку чулося недбале шамотіння ніг і незнайомі стишені голоси. Він повернувся назад і швидко проговорив:

— Ляно, ходи до своїх покоїв!

— Домініку, а ти…

— Заради Бога! — він ледве себе стримував. — Ти мусиш…

Лікар обійняв її, не випускаючи зброю з рук, а потім ще хвильку почекав, доки вона сховається.

У двері гамселили щосили, вони вже затріщали — зволікати було годі. Гепнер дістав ключ і, підкравшись, різко прочинив їх. Задум вдався якнайліпше: в простір кімнати встромився тулуб того, хто мав необережність випробовувати деревину на міцність. Лікар змахнув шаблею і відділив голову від тіла з усією притаманною хірургам майстерністю. Ще один з гостей, спіткнувшись об труп, зазнав тієї ж процедури. Зате решта була значно обачніша. З блискучими хижими очима двоє вдерлись до кімнати і підступили до Гепнера з обох боків. Це були звичайні найманці в дірявих сорочках, латаних шароварах і сяких-таких чоботях. Відчуваючи свою перевагу, головорізи не поспішали, а обережно скрадалися, перекидаючи з руки в руку зброю.

Домінік вирішив атакувати першим. Штовхнувши велетенський підсвічник на одного, він щосили рубонув шаблею іншого, проте лезо тільки сердито заскреготіло, зустрівши вправний захист. Зав’язався відчайдушний бій.

Найманці чудово знали свою справу, проте й Гепнер був не з розманіжених паничів, котрі не відрізняли шаблі від кухонного ножа. Раз-по-раз відкидаючи то одного, то другого, він завдавав обом дошкульних ран, сам при цьому лишаючись майже неушкодженим.

Врешті, за деякий час усі троє добряче потомилися. Супротивники дедалі частіше промахувались і трощили меблі, лупцювали підсвічники або чиркали по стінах якісь дивовижні знаки. Поєдинок ставав геть безладним, перетворюючись на звичайну колотнечу, в якій зброя відігравала вже другорядну роль, поступившись місцем кулакам, ліктям і колінам.

Домінік став відчувати, що чисельна перевага розбійників почала даватися взнаки і витримувати їхній натиск йому стає дедалі важче. Відбиваючись, він мимоволі відступав все далі й далі в глибину кімнати. Камзол його, скривавлений і пошматований, мало чим тепер відрізнявся від лахміття розбійників. Останні ж, окрилені своїм успіхом, з подвоєним азартом атакували упертюха, від якого аж ніяк не чекали такого опору.

— Чортяки! — вигукнув лікар, відчуваючи нестерпний біль у плечі.

Нападники радісно завили, мов двоє хижаків над упійманою жертвою. Здавалося, ще мить, і одна з тих кривих надщерблених шабель підкосить його і припне додолу.

Вхідні двері хтось прочинив різким ударом. Услід за тим кімната наповнилась несамовитим, відчайдушним криком. Щось у ньому схоже було на волання людини, з якої живцем здирають шкіру, а ще — на моторошний голос кажана. Гепнер та розбійники звернули погляди на прибулого і заніміли від жаху. Перед ними стояв голий чоловік із розпанаханим черевом, звідки проглядали залишки нутрощів і порожнеча довкола них. В підняте догори обличчя вчепилися кістляві руки, гострими пальцями роздираючи залишки тліючої шкіри.

— Мати Божа, — прошепотів Домінік, хапаючись рукою за порубаний стіл, аби не впасти.

Найманці тимчасом, також забувши про нього, тіснилися з переляку до стіни. Крик незнайомця поволі стихав. Він, ставши посеред кімнати, відняв від обличчя руки і почав роззиратися довкола своїм єдиним виряченим оком. Гепнер, відчувши, що справджуються його найжахливіші підозри, стиснув руків’я і випростався, приготувавшись до нової оборони. Погляди їхні зустрілися і на мить завмерли. З незнайомцем несподівано сталося щось дивне: він ще дужче заволав і кинувся до вікна. Надавивши на скло усім тілом, він з-поміж безлічі осколків зірвався донизу.

Нажахані коні довгожданого екіпажа стали дибки і рвучко оминули тіло, що так несподівано випало з вікна. Христоф зістрибнув на бруківку і кинувся до будинку. В наступну мить він увірвався до кімнати, де розбійники, опам’ятавшись, знову взялися до справи. Допомогти Домінікові кількома швидкими і безжальними ударами було для нього справою кількох секунд. Найманці, конаючи, розпластались на підлозі.

— Дякувати Богу, — видихнув Домінік, — ви саме вчасно.

— Усе гаразд? — запитав кур’єр.

— Зі мною так, — відповів лікар і кинувся до дверей, за якими лишилася Ляна.

Дівчина, бліда наче смерть, безсило впала в його обійми і заридала.

— Треба поспішати, — нагадав Христоф, — невідомо, перед чим іще не зупиниться єпископ.

Лікар кивнув і, вхопивши Ляну на руки, рушив за ним. Слідом, весь час йойкаючи і читаючи молитви, задріботіла Вірця, змушена цілковито покладатися на свої ноги, оскільки втрачати свідомість мали право лише вельможні пані.

Біля карети Христоф зупинився і здивовано глянув на порожню бруківку. Тіло, що лежало там, безслідно зникло.

— Куди ви поділи того нещасного? — запитав він у гайдуків, помітивши, що ті були так само бліді, як винесена з будинку панна.

— Нікуди, — розгублено відповіли ті.

— Хочете сказати, він устав і пішов сам?

Гайдуки ствердно закивали головами.

— Шляк би вас наглий трафив…

Порозумівшись з ними в такий спосіб, він сів у карету, опинившись поруч з Вірцею, чим змусив її сором’язливо опустити очі і поринути в найсолодші мрії.

Екіпаж зрушив з місця, і гуркіт коліс злився з цокотінням підков шістьох коней гайдуків, що їхали поряд, оточивши карету півколом. Поряд із дверцятами йшов кур’єрський кінь, сумно позираючи на свого господаря. Либонь, йому було невтямки, чим дерев’яна лава краща за його міцну і перевірену спину.

Карета і вершники через Краківську браму залишили місто. Рушили швидше, поступово проминувши вкутане у темряву передмістя, і потрапили зрештою до лісу.

— Готуйтеся, — спокійно мовив Христоф, дістаючи арбалет, завбачливо покладений під лаву.

— Ви очікуєте засідки? — запитав Домінік.

— Швидше навпаки, пане Гепнере, засідка очікує на нас, — відповів кур’єр.

— Ви знали про неї і все одно рушили цією дорогою? — з докором у голосі промовила Ляна.

— Пані, — з тим же спокоєм у голосі продовжив він, — ми не уникнемо нападу, навіть якщо в наших коней зараз виростуть крила. Єпископ — не дурень, і його люди стережуть всі дороги до Високого Замку…

Сказавши це, він заклав болт у арбалетний жолоб і взявся мовчки й методично крутити коловерть. Впоравшись, Христоф прикипів, жадібно розглядаючи темний пейзаж.