Людвисар. Ігри вельмож - Коломійчук Богдан - Страница 4

Зненацька крізь густе, як кисіль, повітря долинуло з передмістя протяжне собаче виття. Усмішка Шольца в ту ж мить зникла. Бургомістр, зиркнув на лакея, що стояв поруч з ліхтарем, багатозначно дмукнув і рушив до дверей. Раптом, услід за виттям, пролунав чийсь голос, аж присутні уклякли і перехрестились. Ліхтар у руці служника замиготів і ледь не впав на землю.

— Зачекайте…

З темряви на тремтливе світло вийшов чоловік у сутані, на ходу докинувши:

— …сину мій.

Чернець — то був єпископ Лібер — підняв каптур, підставивши світлові худі й суворі риси.

— Ваше преосвященство, — прохрипів нарешті бургомістр, — я не чекав…

— Заспокойтесь, Шольце, я не на бал. Відпустіть лакея і ходіть зі мною, — перебив його єпископ.

— Але… куди?

— Робіть, що кажу. Побачите.

Бургомістр знаком відпустив лакея і ступив крок до єпископа. Лібер знову натягнув на голову каптур і ступив у темряву.

— Сину мій, — сказав він, — чи не завгодно вам здійснити маленьку прогулянку на Личаків?

— Куди? — ошелешено вигукнув бургомістр. — Хіба це не може почекати до ранку?

— Не може, — твердо відповів єпископ. — Проте не турбуйтесь, за брамою нас чекає карета.

— Ви що, змусите ціпаків відчинити для вас браму? — не вгавав Шольц.

— Чому ж, ми вийдемо через хвіртку…

— Але тоді треба поспішати.

З-за рогу Скотської блимнув вогонь смолоскипа і освітив постать людини, що тримала його в руках.

— Нам туди, — сказав Лібер.

Обережно ступаючи по нерівній бруківці, вони рушили на світло і в бургомістра раптом кров застигла в жилах. Вогонь висвітив диявольську посмішку на шоломі, що ховав голову незнайомця. Такі шоломи називали «чортова личина». Темні очниці і щілина усміхненого рота виникли так раптово, що зойк не втримався в горлянці Шольца.

— Не лякайтесь, — заспокоїв єпископ, — це наш слуга і охоронець. За мурами нас чекають ще декілька таких «веселунів».

Бургомістр важко дихав. Серце його рвалося з грудей, будь-що хотілося назад, до будинку, де вщухав бенкет. Якуб Шольц раптом зовсім протверезів.

Незнайомець видобув з-під довгого плаща короткий меч і рушив уперед. За ним крок у крок йшли два наймогутніші мужі міста: бургомістр та єпископ. Заспаний вартовий вгледівся у їхні обличчя і, змірявши недовірливим поглядом незнайомця, прочинив хвіртку.

Через широчезний рів було перекинуто дерев’яну кладку. Обережно ступаючи, троє чоловіків дісталися до іншого, нижчого муру, за яким був ще один рів і високий вал.

Коли врешті бургомістр, хекаючи, мов загнаний хорт, ступив на рівну землю, на ратуші пробило дві чверті по третій ночі.

— Хай йому грець, — лаявся роздратований Шольц, — набагато простіше було б дістатися сюди через браму…

— Тихше, — спокійно наказав єпископ, — ніхто не повинен знати про нашу подорож.

— Дідько! — не втихомирювався бургомістр, в якого від страху перед єпископом кебети не залишилось ані сліду. — А як же вартовий?

— Якби ми рушили через браму, вартових було б шестеро. Що менше, то краще. Ви розумієте? — сказав Лібер.

— Ні, ваше преосвященство, — отетеріло відповів Шольц.

— Я мав на увазі, що ми з вами — надто поважні люди, аби дати поживу чуткам. Але на нас чекають…

З темряви справді долинуло кінське іржання та стишені людські голоси. «Хай йому грець, — подумав бургомістр, — я не здивуюся, якщо там зібрався гурт кентаврів». У небі раптом спалахнула блискавка, вихопивши з темряви запряжену парою коней карету і чотирьох чоловіків у таких же зловісних шоломах, що й незнайомець. Неподалік стояло четверо коней, пощипуючи траву. Чотири диявольські усмішки повернулись до прибулих і завмерли у беззвучному привітанні.

— Бачу, ви подбали про безпеку, — зауважив з потаємною радістю Шольц.

Єпископ зняв з голови каптура і єхидно посміхнувся, ставши схожим на решту учасників цього страхітливого дійства. Проте, ледь він зібрався відповісти, як повітря здригнулось від могутнього удару грому та зляканого іржання коней. У цьому гуркоті голос Лібера розчинився, бургомістрові лишалося тільки здогадуватись про сказане.

— Пробачте, я не дочув, — сказав він.

Лібер нервово відмахнувся і знову сховав голову під каптур. Схоже, повторювати сказане єпископ не мав бажання. Вони сіли у карету, їхній супутник натягнув віжки. За деякий час, минувши бездоріжжя, вони виїхали на рівний шлях.

Шольц прикипів очима до віконця карети, але міг розгледіти лише темний силует вершника, що їхав збоку. Бургомістр тричі перехрестився і жалібно промовив:

— Де ми?

— На Глинській дорозі, — відповів єпископ, — не хвилюйтесь.

Бургомістр здригнувся, перехрестився ще раз, бурмочучи:

— Застарий я вже для таких прогулянок…

— Я хочу тільки, аби ви дещо побачили, — мовив Лібер.

— Зважаючи на характер подорожі, можу собі уявити, — відповів Шольц, знову хрестячись.

— Не думаю…

— Я впевнений…

— Припиніть!

— Що?..

— Годі, вам кажу.

— Єзус Марія, та що?

— Та припиніть хреститися, ви мене дратуєте, Якубе!

Бургомістр знову відвернувся до віконця. Звідти на нього подивилася у відповідь вищирена кінська морда. Йому здалось, ніби Якуб Шольц видивлявся в ту мить на себе в криве дзеркало… Його ошатна сорочка змокла від поту, а від протягів, що пронизували карету наскрізь, ставало дедалі холодніше. Він жалкував, що зморений балом, зняв камзол і, виходячи на вулицю, не прихопив його із собою.

Карета раптом зупинилася. Єпископ відчинив дверцята зі свого боку, кивнувши бургомістру зробити те саме. Вони ступили на землю, і чийсь старечий голос привітався з його преосвященством.

— Благослови тебе Господи, сину мій, — відповів єпископ, — ти могильник?

— Так, отче…

— Нагороду отримав?

— О, вашій щедрості немає меж!

— Тоді веди нас.

— Слухаюсь, ваше преосвященство… Сюди, за мною… Йой, обережно, тут камінь…

— Отже, ми йдемо на цвинтар? — пошепки запитав бургомістр.

— Який ви здогадливий, Якубе, — безцеремонно мовив єпископ.

Шольцу знову стало гаряче, як на балу, щоправда не надто весело.

— Всемогутній Боже, там же ховали померлих від чуми, — застогнав він.

— Хтось із них вас впізнає? — скривив губи єпископ.

Бургомістр не втримався і вилаявся щиро.

— Тсс, — зашипів могильник, коли вони наблизились до першого хреста, — слухайте…

Зовсім недалеко чулося чиркання заступа об землю, що час від часу натрапляв на камінь і лунко при цьому дзвенів.

— Хтось блюзнірствує, — тихо промовив Шольц.

— Авжеж, і не просто так, — відповів єпископ, — і не просто «хтось». Дочекаємось блискавки, і ви спробуєте впізнати цих людей.

— Ви гадаєте, я маю їх знати?

— Упевнений. Підійдімо ближче…

— Сюди, мої панове, — озвався гробар, нагадавши про свою присутність, — сюди. І пригніться…

Він затяг їх за широчезне дерево, якому вода добряче підмила коріння і воно стирчало тепер у темряві, як багатоголова гідра.

Троє завмерли у своїй засідці, прислухаючись до нічного дійства. Бургомістр, що мав кращий зір, до болю витріщивши очі, поступово починав розрізняти силует чоловіка в білій сорочці. Цей зрадливий колір не змогла приховати навіть темна, як сам диявол, ніч.

— Щось бачите? — запитав єпископ.

— Так, здається… — відповів Шольц.

— Коли мигне блискавка, — мовив Лібер, — будьте готові придивитися якомога, мусите впізнати цих людей.

— Гаразд, — пробурмотів той.

У ту ж мить небо спалахнуло, і проступила доволі страхітлива картина: промені світла заплутались, як душі померлих, у тумані, що огортав сірі кам’яні хрести, які на мить відкинули різкі лиховісні тіні. Запахло спліснявілим потойбіччям…

Серед цього мертвого світу на купі розрихленої землі і каміння стояли двоє. Один був той самий чоловік із лопатою, а поруч — жінка в темному футеркові поверх легкої сукні.

— Ну? — випалив нетерпляче єпископ, коли все знову вкрилося темрявою.

Шольц мовчав і лише важко дихав. Незважаючи на туман, він добре розгледів дві знайомі йому постаті.