Зброя вогню - Завітайло Тарас - Страница 3

Козак узяв шаблю і вийняв її з піхов. Клинок був сухий і анітрохи не поржавів: прості, без будь-якого оздоблення піхви були так ладно підігнані до шаблі, що вода всередину просто не могла потрапити. Простенька рукоять була скромно декорована сріблом, на клинку виднівся якийсь напис.

— Ззовні така неприглядна… — сказала русалка, бачачи, з яким трепетом козак оглядає шаблю.

Козак криво усміхнувся.

— Неприглядна, кажеш? А я тобі скажу, що ця «неприглядна» розрубає навпіл лицаря разом зі збруєю і конем, якщо вдарити правильно. Це — булат. Секрет його давно втрачений. Шаблю цю кували сім поколінь ковалів, останній з них, мій дід Семен, подарував мені її за… Втім, це не важливо. Важливо те, що іншої такої у всьому світі немає. Спасибі тобі, ніколи не забуду того, що ти зробила для мене.

Русалка підплила до човна і сперлася ліктями на борт.

— Та годі вже тобі! — Вона перегнулася через борт і взяла гребінь. — Краще давай навчи мене користуватися цією штукою.

Козак нахилився до русалки і швидко щось шепнув їй на вухо.

— Та ну! Оце і все?

— Ага.

— Зараз перевіримо…

Русалка прошептала щось над гребенем, і той клацнув, схрестивши зубчики. Потім прошептала ще раз, і гребінь розкрився.

— Тоді, козаче, все, ми квити, — засміялася русалка. — Бувай! — Вона відштовхнулася від човна. — Привіт Никодиму! — І зникла в темній товщі води.

Козак дістав із дна якір і вже зібрався було плисти, як раптом знову почув позаду себе русалчин голос:

— Гей, козаче!

Він озирнувся.

— А як же звуть тебе?

— Андрієм звуть.

— Дякую за подарунок, Андрію! — русалка помахала гребенем на знак вдячності, потім крутнулася, вдарила по воді хвостом і знову зникла під водою.

Козак розвернув човен проти течії і став підніматися догори по Дніпру, беручи правіше, до заростів очерету, де течія була не такою стрімкою. Десь години за півтори, залишивши далеко позаду загиджену скелю, яку, між іншим, козаки інакше як «Загидженою» і не називали, він звернув у невелику протоку і зник в лабіринтах заплав Великого Лугу. А ще через годину козак уже був на маленькому, порослому очеретом і лозою острівці, коло невеличкої хатини, стіни якої були сплетені з тієї ж лози й обмащені глиною, а стріха крита очеретом. Козак стояв коло хатини і підкидав дрова в багаття, над яким висів казан. У повітрі витав запах диму і готової каші. Коли сонце вже майже зникло за обрієм, козак зняв казан і пішов у хату. Поставивши казан на стіл, козак запалив каганець і сів вечеряти.

Незважаючи на непоказний зовнішній вигляд, всередині хатина була затишною. Глиняна підлога була вистелена сіном; під правою стіною стояв невеликий стіл і дві лавки, під стіною напроти входу розмістилося ліжко, в кутку над яким висіла ікона. В лівій стіні зяяло маленьке віконце, затягнуте риб’ячим міхуром, а по обидва боки віконця висіли полички з усяким начинням.

Повечерявши, козак прибрав зі столу, розстелив шматок льняного рядна, витяг з піхов шаблю і поклав її на нього. Потім зняв з полиці скриньку, дістав перо, клапоть паперу й чорнило і став переписувати на папір знаки, вибиті на шаблі. Коли козак закінчив, надворі вже була глупа ніч. Плавні Великого Лугу повнилися гулом і дзижчанням безлічі комарів і мошок. Козак задумливо дивився на полум'я каганця і згадував той вечір, коли дід Семен подарував йому цю шаблю.

— …Якби не ти, синку, згас би вогонь у кузні, і не закінчив би я клинок кувати, а ми ж двісті років цей вогонь підтримували. Не простий же він, з Єрусалима самого принесений…

Клинок лежав у горні. Дід Семен викарбував на ньому напис, зразок якого передавався з покоління в покоління. Тепер, за словами діда, залишався останній удар молотом, і клинок готовий. Нетвердою рукою старий коваль дістав клинок з горна і поклав на ковадло.

— Ану, синку, подай мені отой молот.

Андрій подав дідові великий молот, і мозолиста рука міцно обійняла руків’я. Молот здійнявся вгору. Рука дрібно тремтіла, але враз на якусь мить тремтіння припинилося, і молот упав на клинок точним і розрахованим ударом. Дзень! Потім дід хутко опустив клинок у бочку з водою. Клинок засичав, а дід знесилено опустився на лавку.

— Ну от і все… — По зморшкуватому обличчю старого стікали краплі поту. — Рукоять зробиш сам.

Андрій здивовано звів брови.

— А як же ви?

Дід стомлено посміхнувся, показавши один-єдиний зуб.

— Все, Андрійку, я свою справу зробив. Тепер і помирати можна… Шаблю в церкві освяти… — Голос діда усе слабшав і слабшав, а сам він став поволі хилитися долу, видать, останній удар геть позбавив його сили. — А знаки ці особливі, синку… — Дід сперся ліктем на лаву, Андрій устиг підхопити його під руку. — Ек-зор-цизм… — І, сказавши це, ледь чутно схлипнув і змовк…

Тихо потріскував ґніт каганця, десь у лозах відчайдушно писнув заєць, потрапивши, мабуть, до лап лисиці.

— Ех, діду Семене, діду Семене, — похитав головою Андрій, — ясна справа — екзорцизм… Але ж який?! Двадцять років я над ним голову ламаю!

За вікном пронизливо скрикнув хижий птах.

— Ну, та Бог із ним, завтра подумаю, як-то кажуть, на свіжу голову…

Козак зітхнув, піднявся з-за столу і направився до ліжка. Та не встиг він і кілька кроків зробити, як у двері хтось настирно постукав. Козак притьмом скочив до столу і вхопив шаблю.

— Хто буде?

— Впусти, добрий чоловіче, переночувати, — з-за дверей почувся хрипкий чоловічий баритон.

Андрій насторожився: нежданий гість одізвався зовсім не по-козацьки.

— Зажди, зараз відчиню.

Андрій відсунув засов і відчинив двері навстіж. На порозі стояв чоловік, з виду — начебто чумак. У світлі повного місяця та Андрієвого каганця прибульця було видно досить добре: кругле вусате обличчя, кучма, недбало зсунута набакир, червоний кептар нарозхрист, сині шаровари.

— Пусти, чоловіче, я неозброєний.

Андрій відступив на крок і пильніше придивився до нічного гостя.

— Ото ж то я й дивлюся, що неозброєний… І не страшно тут вештатись уночі без зброї?

— То я зайду? — Прибулець переминався з ноги на ногу.

Андрій ще трохи розглядав гостя, а потім засміявся і сховав шаблю в піхви.

— А яким це тебе, брате, вітром сюди занесло?

Прибулець зняв кучму і вклонився.

— Та оце ж оказія така — заблудився у плавнях.

— А човен твій де? — криво усміхнувся Андрій.

— А там, в очеретах сховав! — прибулець махнув рукою кудись убік.

Андрій кивнув.

— Пощастило ж тобі… Тут верст на сімдесят глухомань дика, а ти-от на мою хатину набрів.

Прибулець і собі кивнув.

— Ага, точно, що пощастило.

Андрій раптом на мить задумався.

— А знаєш, може, не так-то вже тобі й пощастило… — Він хитро усміхнувся і підморгнув: — Що, їсти хочеш?

Прибулець знову кивнув.

— Ще й як! Другий день, вважай, без їжі, — сказав він і якось дивно прицмокнув губами.

І тут Андрій зробив те, що суперечило всім правилам гостинності: скрутив дулю і тицьнув майже під самий ніс своєму нічному гостеві.

— А дулі з маком не хочеш?!

Отетерілий гість відступив на кілька кроків назад. Андрій розсміявся.

— Скільки живу, а такого ще не бачив, щоб упирі* по болотах шастали!

Гість похапцем напнув кучму на голову і підібгався весь.

— Про що це ти, добрий чоло…

— Чеши звідси, — обірвав його Андрій, — а то сотворю на твоїй мерзенній пиці «екзорцизм», як казав покійний дід Семен, скрутить тебе в три погибелі, а потім вибирай: або срібну кулю в лоба, або осиковий кілок у гузно. Втямив?!

— Ну, я почекати можу, — рот упиря розплився в широкій усмішці, оголивши довгі гострі ікла.

— Ти, я бачу, нічого не зрозумів, дурню, — грізно розсміявся Андрій. — Я ж то в хату тебе запрошу, от тільки назад ти вже звідси не вийдеш! Не на того натрапив!