Зброя вогню - Завітайло Тарас - Страница 29

Серед слов’ян відьми відомі, в основному, в поляків та українців. У Росії слово «відьма» майже завжди супроводжувалось епітетом «київська» або «конотопська».

ВОВКУЛАКА (вовкун) — людина, яка з власної волі чи під впливом якихось інших сил може перетворюватися на вовка. Цей образ, на відміну від своєрідного образа відьом, характерний для міфології усіх європейських (індоєвропейських) народів. В Україні вірування в вовкулаків існує з давніх-давен — свідчення про це знаходимо ще в Геродота і в «Слові о полку Ігореві». Про вовкулаків розповідали різні історії — що у них можуть виростати крила, вони злітають у небо і спричиняють затемнення сонця. У південних слов’ян така істота пожирала місяць. Вовкулаками ставали в основному чоловіки — від народження або в результаті чарів, що могли накласти на звичайну людину. Етнографи вважають, що таке ритуальне переродження людини у вовка було частиною обряду ініціації (тобто посвячення у доросле життя) хлопчиків в усіх індоєвропейських народів. В Україні до початку XX століття «вовками» називали членів парубоцьких громад.

Деякі західні дослідники вважають, що образ вовкулак є оригінальними витвором саме слов’янської демонології, а від слов’ян цей образ запозичили греки, албанці, румуни (A. Bruckner). Інший дослідник С. Максимов писав: «Незважаючи на те, що це вірування характерне для всіх європейських народів, найпоширенішим і найстійкішим воно є на півдні та заході. Наприклад, у той час, як у Великоросії віра у вовкулаків прижилась надзвичайно слабо, у середовищі білорусів та малоросів вона є закінченою, повною живих образів і цілковито щирою».

ДОМОВИК (домовий служка, хованець, гуркало) — дух домашнього вогнища. У давнину був відомий народам всієї Європи — наприклад пенати та лари у давньому Римі. Мало хто з людей його бачив, в основному — чули, як він пересуває предмети. Його уявляли в образі маленького чоловічка. Він міг приносити багато доброго до хати, бути охоронцем домашнього вогнища, якщо господарі до нього ставилися з повагою. Поганим хазяям він умисне робив капості, тому домовика намагались улестити.

Жив він, як правило, у найтеплішому закутку хати — за піччю. Коли випікали весільний коровай, домашньому духу кидали у піч спеціально спечені маленькі хлібинки. Ще одним улюбленим місцем проживання домовиків було горище. Тому хороший хазяїн обов’язково залишав на горищі хліб і сіль. Коли переходили до нової хати, то вночі лізли на горище і просили, щоб домовик перейшов до нового житла. Домовик часто навідувався на конюшню. Якщо був у гуморі — то красиво заплітав в коси гриви коней. Але якщо був розлючений — міг кататися на тварині всю ніч.

Під впливом християнства народ перетворив домовика у домашнього чорта (дідька).

ЗНАХАР (знахарка) — людина, яка лікує різними немедичними засобами: травами, замовляннями та різними специфічними ритуальними діями. Слово походить від давньослов’янського «знати». Це поняття відоме всім слов’янським народам.

ЛІСОВИК (чугайстер, полісун) — надприродна істота попелястого кольору, з довгим волоссям, схожа на людину. Живе у лісі та випасає лісових тварин як свійську худобу. На зріст лісовики бувають, як люди або великі дерева. Найчастіше лісовики показувалися людям в образі старого діда з довгою сивою бородою. Такий дід міг дати людям шалене багатство. Лісовики можуть ставати невидимими та морочити людей — водити їх по лісу навкруги та заводити у нетрі, очерети й болота, і реготати. Але до деяких людей можуть бути добрими і навіть допомагати — рубати дрова, виводити на правильний шлях, показувати, де заховані скарби.

МАВКА (нявка) — міфічна істота в образі красивої дівчини з довгим розпущеним волоссям. Мавки були лісовими або гірськими нижчими божествами, демонами. Первинна, дуже древня форма імені цієї істоти — нявка, від праслов’янського «навь», тобто «покійник», душа покійника. У давнину мавками називали душі померлих молодих дівчат. Вони були не тільки вродливі, але й веселі, добродушні, любили танцювати, товаришували з людьми. Вважалося, що там, де танцювали мавки, все розквітало.

ОПИР (упир, вампір) — міфічна істота, мрець, що висмоктує кров із живих людей. Б. Рибаков вважає, що віра в упирів і берегинь є найдавнішою з усіх слов’янських дохристиянських вірувань. Праслов’янське слово «пир», від якого походить «опир», означало «вогонь». Ця назва збережена в таких українських словах, як «пирити» (червоніти від гніву), чеському «пир» — «жар», «розпечений попіл». До того ж вважали, що упирі схожі на людей, тільки в них червоні обличчя.

Як вважають дослідники, інші європейські мови запозичили назву «вампір» від слов’янського «опир». Найдавнішим запозиченням є грецьке «вампір», яке згодом перекочувало до європейських мов (французької, німецької, англійської). Цей персонаж є оригінальним витвором саме слов’янських народів, особливо східних і південних. Західні слов’яни, зокрема поляки, запозичили цей образ і його назву з української мови, оскільки у старопольських пам’ятках цієї назви не зафіксовано (A. Bruckner).

Іноді вважалося, що опирі — це люди, які мають дві душі.

Опирі бувають родимими або навченими. Родимий опир був дитям чорта й відьми, або вовкулаки та відьми. Крім того, вони були живими та мертвими. Саме у живих опирів обличчя було червоне. Вмирали живі опирі дуже тяжко. За уявленнями, мертві опирі вставали вночі з могили та шукали людину, щоб висмоктати з неї кров. Зробити зі звичайної людини опиря могли чаклуни, відьми та нечиста сила. Щоб опирі перестали шкодити людям, їх вбивали осиновими кілками у серце або срібною заговореною кулею. Нічим іншим упиря неможливо було вбити.

РАХМАНИ — у віруваннях українців досконалі істоти, духи, що живуть далеко на сході, посередники між світом людей та богів. Вони моляться за весь світ, спокутують гріхи інших і весь час дотримуються суворого посту. Походження слова дуже давнє, від індоарійського «брахман» (у перекладі на санксрит означає «Абсолют», «Бог»), що і досі існує в грецькій мові. В стародавній Індії брахмани — чисті люди, священники, вчителі духовності. В арабській мові «рахман» означає милосердного, а перший вірш Корану звучить «Бсміллагі р-рахмані р-ра-хімі», що означає «В ім’я Бога милосердного, милостивого».

РУСАЛКА (русавка) — міфічна істота в образі гарної дівчини, дівчинки. Українське уявлення про русалок відрізняється від західноєвропейського, середземноморського. Західні русалки (ундини) — прекрасні жінки з риб’ячими хвостами. Наша русалка має вигляд звичайної дівчини. Вважалося, що русалками ставали дівчата, які загинули неприродною смертю, втопилися. Слово «русалка» — східнослов’янський варіант латинського rosalia; від східних слов’ян поширилося до поляків, чехів, словаків, болгар, македонців тощо. Rosalia — назва давньоримського язичницького свята, що відбувалося влітку і було присвячено поминанню мертвих. Русалки цілий рік живуть у воді, але у чистий четвер виходять та гуляють на землі до свята Петра та Павла (в чистий четвер селяни ніколи не купалися в річках та озерах). В цей період щовечора русалки виходять з води, танцюють на полях і луках, гойдаються на гіллі. Прекрасними піснями заманюють людину й лоскочуть її до смерті, а потім тягнуть до води, щоб втопити. Відлякували русалок полином, який кидали у воду перед тим як купатися. Щоб догодити русалкам, на русальному або клечальному тижні розвішували для них на деревах полотно, сорочки, рушники, нитки, а також ставили в глечиках мед на роздоріжжях, клали на межі полів шматки хліба, збризкували молоком стежки. На підвіконнях залишали свіжий гарячий хліб, щоб русалки живилися його парою.