Зброя вогню - Завітайло Тарас - Страница 21

Пташка кинулася до Мефодія. Побачивши дівчинку, упир запосміхався і пришвидшив крок.

— Як ти виросла за ці два роки, як розцвіла! — сказав він, обіймаючи Пташку.

— Здрастуй, Мефодію! — радісно вигукнула дівчинка. — Чому тебе так довго не було?

Упир легенько відсторонив Пташку.

— Справи були, — відповів він і оглянув тих, що зібралися в дворі. — Цього і слід було очікувати… Усі стягуються сюди… Ходімо, — сказав він своєму супутнику.

Андрій відразу відзначив про себе, як змінився упир: завжди беззбройний, зараз Мефодій був озброєний довгим вузьким мечем, який постукував об його чобіт; сам упир схуд і змарнів.

— Здоровенькі були, — сказав він, переступаючи через перелаз.

— Добхого дня, — прокартавив його супутник низьким, але приємним голосом.

— Це мій товариш гном Нікель. — Упир вказав на лисого, і той вклонився. — По-нашому говорить, мова йому наша сподобалася, от і попросив, щоб я навчив.

— Дуже гахна мова, — підтвердив ґном.

З-за спини Кулаки вийшов Мурко.

— Здр-р-растуй, Нікелю, — промурчал він.

— Мухко! — очі гнома зробилися круглими. — І ти тут! Який я хадий, шо ти живий!

Кулака здивовано витріщився на ґнома.

— Як?.. Звідки ти знаєш, що він Мурко? Адже це я його так назвав!

Нікель захитав головою.

— Мухко може читати і пехедавати думки на відстані, і пхосто підказав тобі, як його назвати. Находність, до якої він належав, називалася мухки… — Ґном раптом змовк і гірко зітхнув. По хвилі продовжив: — Він — останній з мухків, і тому відмовився від свого імені. Називається тепех пхосто — Мухко. Він далекий ходич ельфів.

— Я думав, що ельфи — це казки, — здивувався Андрій.

— Тепех — так, — сказав ґном. — У наших пехеказах говохиться, що багато тисяч хоків тому ельфи попливли кудись за море. Мухки плисти з ними не побажали і залишилися тут.

— І що ж трапилося з його народом? — сумно запитала Гапка.

— Всього їх було не більш ніж півтохи сотні. Жили в гохах по сусідству з нами, вихощували мохкву на схилах.

Мурко понурив голову.

— На їхнє селище напали вампіхи. Михні мухки не сподівалися нападу і загинули всі. А він був у гостях у нас і вхятувався. Повехнувся в село, а там…

— Смер-р-рть і жах… — сказав раптом Мурко, і в очах малюка заблищали сльози. — Я втік…

— Мефодію, що кругом відбувається? — запитав козак упиря. — Ти можеш бодай щось пояснити?

— Можу, — сказав той.

На невеличкому закинутому цвинтарі під горою панувала мертва тиша. Ні тобі подиху вітерця, ні шереху звіринки в траві. Здавалось, уся природа завмерла в якомусь лиховісному очікуванні.

До повні лишалося два дні, і місяць, ще злегка надщерблений, яскраво освітлював нічну землю.

Цвинтар був страшенно занедбаний: увесь заріс кропивою і чортополохом, а ряди хаотично перекошених чорних хрестів здіймалися в небо, мов обвуглені присохи після пожежі. Село, якому належав цвинтар, двадцять років тому спалили татари, і відтоді на його місці більше ніхто нічого не будував.

Проте, незважаючи на всю моторошність картини, на цвинтарі зараз можна було розгледіти чітку вузеньку стежечку, що петляла між хрестів. А по цій стежечці, бозна звідки взявшись у цій глухомані, ішла невисока, струнка, темноволоса дівчина років п’ятнадцяти. У довгому тоненькому полотняному платтячку і боса, вона вміло ступала між густих заростей кропиви й чортополоху і, здавалося, навіть не помічала їх.

Стежечка вела до підніжжя гори, під якою знаходився цвинтар, і, звернувши трохи вбік, закінчувалася біля входу в досить-таки велику нору. Розсунувши поплутане коріння, дівчина сміливо ступила всередину.

Ще кроків за десять від нори дівчина почула жахливий сморід, що доносився звідти, а тепер, уже всередині, їй здалося, що сморід цей вона відчуває не тільки нюхом, але й фізично, мов якусь липку й огидну субстанцію. Смерділо, як з розритої могили.

Дівчина пройшла кроків зо п’ять вузьким коридором, зі стелі якого звисали корені, і відразу, за рогом, побачила слабоосвітлену крихітним каганцем печеру. Лише на якусь мить затримавшись при вході, дівчина рушила на світло каганця.

У печері за столом, який був ні чим іншим, як кришкою перекинутої труни, сиділа страшна й огидна потвора. В’яла, темна, аж синя, шкіра складками звисала з кощавого тіла, груди випиналися наперед ребристим горбом. Обличчя потвори було вузьким, з ікластою пащею, а замість лівої руки стирчала гнійна кукса. У правій руці потвора тримала щось схоже на шматок гнилого м’яса і, з усього видно, збиралася його з’їсти. Побачивши дівчину, потвора хриплувато розсміялася.

— О! Їдло саме прийшло! Заблудилася, красуне?

Анітрохи не збентежившись, дівчина презирливо скривила свої тонкі губи.

— Був дурнем, дурнем і помреш, — сказала вона раптом неприродно низьким, як на її вік, голосом.

Потвора, підхопившись зі свого місця, різко відскочила в кут і загарчала.

— Хто ти і чого тобі треба?

Дівчина моторошно усміхнулася, лице її потемніло і зморщилося, блиснули ікла. Тривало це лише мить, потім обличчя дівчини знову набуло звичайної подоби.

— Не впізнаєш, Гробаку?

Вурдалака здивовано закліпав.

— Я дочка корчмаря Василя, убитого тим проклятим характерником.

— Не може бути! — вигукнув Гробак. — Чому ж він і тебе не кінчив?

Дівчина знову моторошно усміхнулася.

— А тоді моя спадковість ще не проявилася, і він мене не вчув.

— Чого тобі від мене треба? — запитав вурдалака.

Обличчя дівчини спотворено перекосилися.

— Помсти!!! — крикнула вона, заскреготавши зубами. — Убити чаклуна! Відновити справедливість!

Гробак із сумом похитав головою й опустився на кришку труни.

— Годі з мене помсти, сам чудом вижив… Клинок чаклуна вгодив мені в руку, перебив кісту… Рука відгнила… Який з мене вояка?

— А як же твої брати?! — тупнула ногою дівчина.

Гробак криво посміхнувся.

— Надмірною братерською любов’ю я не страждаю, а своя шкура дорожча…

— Мерзенний хробак, — презирливо кинула дівчина.

Гробак знизав плечима.

— Послухай мене, — серйозно сказала вона, — ти мені потрібен лише для того, щоб зв’язатися з твоїми родичами, а потім можеш повернутися у свою гнилу яму… Невже ти не відчуваєш?!. Грядуть великі зміни! У світ прийшло Абсолютне Зло, і перемога буде за нами! Могутні сили збираються на сході, із заходу ринули до нас полчища вампірів, ліси кишать зграями перевертнів… Не повіриш, але основний удар спрямований на проклятий хутір чаклуна-характерника… У нього є дещо важливе, і ми мусимо відняти в нього це за будь-яку ціну!.. І обов’язково позбавити його життя!.. Ну невже ти нічого не відчуваєш?!.

Вурдалака уважно слухав дівчину, затамувавши подих.

— Відчуваю, — ледь чутно прошептав він, — але я боюся… Боявся.

Дівчина знову презирливо скривилася.

— Так боявся чи боїшся?

Вурдалака, повільно піднявшись, розправив широкі плечі, і було чути, як захрускотіли його суглоби.

— Я з тобою… — сухо сказав він. — Я зберу вовкулаків…

Протяжне, сповнене лютої ненависті і чорної злоби виття було йому відповіддю.

Ніч видалася неспокійною. З заходу дув сильний вітер і гудів у січовий дзвін. Більшість козаків розійшлися вже по своїх куренях спати. Лише кілька найвитриваліших сиділи в корчмі і при слабкому світлі каганця грали в карти. Запорожці рідко виставляли варту, і ця ніч не стала винятком.

Кругом панувала непроглядна пітьма, крізь яку пробивався лише самотній вогник корчми. Худий корчмар з підбитим оком разливав запорожцям, що засиділися, горілку й пиво.

За одним зі столів сидів курінний отаман Дорош зі своїм товаришем і побратимом Іваном Колієм. Компанія зібралася гучна і весела. Увечері на Січ приїхав старий козак — характерник Степан Бородавка, і тепер розважав чесну компанію веселими оповідками про свої зустрічі з усякого роду поганню.