Зброя вогню - Завітайло Тарас - Страница 14

— Що ж, «допомога» його нам більше не потрібна. Знаю й без нього, де ті баби стоять. Значить, будемо кінчати його… Я відправлю гінців збирати людей. Візьмешся за нього сам? — запитав отаман Андрія, вказавши кивком голови на татарина.

— Авжеж, — відповів Андрій.

Упир сяк-так прикрився ганчір’ям, що залишилися від його одягу.

— Стривайте, дайте я вийду, — сказав він, — не можу на це дивитися.

— Дивний ти упир, Мефодію, — не без подиву глянув на нього Дорош.

— Я знахар, — сказав упир і зачинив за собою двері.

— Вставай, — коротко кинув Андрій татаринові.

Татарин слухняно піднявся.

— Йди до дверей.

Нукер повільно направився до виходу. Андрій штовхнув двері рукою, пропускаючи татарина вперед. Обоє вийшли з куреня. Буря вщухла, і над їхніми головами сіріло досвітнє небо. Андрій перерізав мотузки, якими зв’язали бранця, і простягнув йому кинджал.

— Тримай, татарине, це твій останній шанс.

Татарин узяв клинок.

— Інна лілахі ау інна ілайхі раджі уна, — промовив він і встромив кинджал собі в серце. Тіло повалилося на землю, смикнулося і затихло.

Андрій вийняв кинджал з грудей мерця і двічі встромив у землю, очищаючи від крові.

— «Воістину ми належимо Богові і повертаємося до нього!» — переклав Андрій. — Спи з Богом… На світанку тебе поховають… — він перехрестився і повернувся в курінь.

Дорош сидів на тій самій лавці, на якій ще недавно сидів татарин.

— Все? — запитав він в Андрія.

— Все, — відповів той.

— Ну, коли все, давай перейдемо до наших справ. Слід терміново розіслати гінців і зібрати всі сторожові курені. За два дні чоловік сто п’ятдесят зберемо… Половину я поведу в засідку, а з другою половиною рушиш ти…

— Стривай, — перебив його Андрій, — про мене забудь. Не можу я зараз.

— Ти що, Сивий? — Дорош здивовано витріщився на Андрія. — Як це — «не можу»?

— Не питай, — зітхнув Андрій, — не можу, і край. Справа в мене серйозна, ніяк не можу відкласти, розумієш?

Дорош крутнув головою.

— Ні, не розумію… Але я знаю тебе, Сивий, ти дарма воду в ступі товкти не станеш. Запитаю одне: все справді так серйозно?

Андрій кивнув.

— Гаразд, — зітхнув Дорош, — обійдемося без тебе. — Потім, помовчавши хвилину, запитав: — Скажи мені тільки одне: хто отой лисий, що з топором рвався усіх нас порішити? Дуже вже вправно він ним крутив!

Андрій пильно подивився на отамана.

— Навіщо він тобі? Облиш його…

— Мені-то він не треба, — стенув плечима Дорош, — а от козацтву моєму цікаво буде довідатися, хто він такий… Та я й сам на власні очі бачив, як він бульбашки пустив на Дніпрі… Никодим?

Андрій мовчав.

— Никодим, — уже впевнено повторив Дорош. — Але ж як таке диво могло статися?

— А ти сам у нього запитай, — порадив Андрій.

— І запитаю!

Водяника знайшли коло вогнища, де він про щось розмовляв з упирем. На Мефодію були нові штани й сорочка, які йому видали козаки, а Никодим навіть не завдав собі клопоту висушити чоботи.

— Никодиме! — неголосно гукнув Дорош водяника, той здригнувся й обернувся. — А йди-но сюди, «мірошників родичу».

Водяник втягнув голову в плечі й повільно, перевальцем направився до двох козаків, що стояли в тіні.

— Ну, здрастуй, — проговорив Дорош.

— Здоров, отамане, — булькнув водяник.

— Як же ти, шельмо, з мішка вибрався?

Водяник шмигнув носом:

— Та вибрався…

— І що мені з тобою робити?

Водяник мовчав, звісивши голову. І раптом за нього заступився Андрій:

— Як це, «що робити»? Кару він прийняв? Прийняв. Що ж вам ще від нього треба? А щоб ім’я своє чесне вернути, нехай іде з вами в погоню за татарами. Вам же ж потрібні досвідчені вояки?

Дорош мовчав. Никодим переминався з ноги на ногу.

— Годі тобі, отамане, — почав водяник, — що було, те загуло… Та я і сам хотів проситися в погоню за бусурманами… Обіцяю: потім ти мене на Січі не побачиш… Піду помагати відбудовувати хутір, що татари спалили. Ну, що скажеш?

— А як щодо горілки? — серйозно запитав Дорош.

Водяник зробив жест вказівним пальцем поперек горла.

— Зав’язав я, отамане, не п’ю більше горілки. Тільки пивця можу сьорбнути.

— Так і пивця ж можна насьорбатися добряче, — засумнівався Дорош.

Никодим уперто закрутив лисою головою:

— Ні, отамане, я тепер міру знаю!

Дорош не витримав і розсміявся.

— Гаразд, Никодиме, чесно скажу тобі: горювали козаки за тобою, але нічого не поробиш! Ти ж і сам знаєш наші закони… Ну що ж, радий тебе бачити, — отаман простягнув руку.

— І я радий, отамане, — посміхнувся Никодим і поручкався.

— Дозвольте перервати вашу бесіду, — сказав Мефодій, підійшовши до них, — але справа наша, Андрію, невідкладна… Через два дні ми маємо бути якнайдалі звідси, у місці, де взагалі немає людей, десь на болоті, чи в степу, деінде, розумієш, про що я?

Андрій кивнув.

— Я вже думав про це… Слухай, Дороше: пам’ятаєш той старий зимівник, що його ще дід Явтух наш побудував?

— Пам’ятаю, — відповів Дорош.

— А чи є там зараз хто?

— Нікого немає. І дах місцями провалився… Я там тиждень тому був.

— Чудово, туди ми й подамося. Іди, Мефодію, скажи Гапці, нехай збирається. Щойно зійде сонце, виїжджаємо…

І знову неосяжні простори Великого Лугу… Як легко загубитися людині в цьому шаленстві природи! Скільки незвіданого приховують у собі дикі землі цих просторів! Що пам’ятають вони? Хто ходив ними колись, у сиву давнину? Безстрашні й непереможні амазонки, дикі сармати, кочівники-скіфи, а тепер-от — козаки — такі ж нескоримі й зухвалі у діях своїх навіть перед самим султаном османським; такі, що над усе ставлять волю свою та січове своє товариство. Тому-то й оселилися вони тут, де й сам чорт їх не дістане, — у диких, неозорих степах і безкрайніх просторах Великого Лугу.

На просторах Великого Лугу розкидано безліч невеличких круглих острівців-лісочків, що їх козаки називають «кругляками». На одному з таких кругляків і був згаданий Андрієм козацький зимівник. Зроблений він був на совість, хоча покрівля вже місцями й обвалилася, а паркан-частокіл подекуди погнив. Проте навіть зараз із ним годі було й порівнювати інші зимівники, більшість з яких — це всього-на-всього вириті землянки, обкладені зсередини колодами і сяк-так облаштовані. У зимівники зазвичай перебиралися зимувати козаки-втікачі, яким у містах залишатися було небезпечно, або ж просто ті, кому була мила-люба самотність. А бувало, селилися й козаки з родинами. Таких козаків називали «сиднями», і таким колись був Явтух, — він і збудував цей зимівник. Правда, покинув він його давно. Жінка його вмерла ще молодою, а двоє синів загинули десь під Трапезонтом. І перебрався дід спершу на Січ, а відтіля, пораненого, перевезли його на хутір Дніпровий, де він і залишився старість доживати.

Ох, як давно вже ніхто не запалював у цьому зимівнику каганця! Але цієї ночі, ночі перед Купалою, тьмяне світло каганця знову освітило старі, запліснявілі стіни.

Ще коли в зимівнику жив дід Явтух, тут було не так щоб аж, але доволі затишно, а зараз обстановка була більш ніж убогою: піч, дві лавиці та стіл. За столом сиділи троє: характерник Андрій, знахарка Гапка та упир Мефодій. Їхні обличчя освітлював імпровізований каганець — мисочка з олією та вмочена в неї мотузка. У землянці панувала напружена тиша, і лише час від часу її порушувало виття вовків, що блукали десь болотами у пошуках їжі.

— Господи, скоріше б уже почалося, — прошептала Гапка.

Упир і козак мовчали; було чути, як потріскував гнотик каганця.

— Який дивний збіг, — порушив нарешті тишу Андрій, — ця тварюка повернеться на землю саме на Купала.

— Та ніякий це не збіг, — прошептав Мефодій, — цієї ночі усяка погань волю на землі має, і демона викликати — простіше простого. Тому-то ми з Гапкою і зробили це на Купала, рівно рік тому.

— Зрозуміло, — сказав Андрій. — Чуєш, Мефодію, а як же він сюди прийде, коли ми його не викликали?