Зброя вогню - Завітайло Тарас - Страница 10

— Нападати буде перевертень, це точно, а вурдалаки просто відвертатимуть увагу.

— Звідки ти знаєш? — здивувався водяник.

— За корчмарем стежив. Я відразу розкусив, хто він є…

— Як — стежив?

— У повітрі.

— Вертунцем, чи що?.. — у Никодима відвисла щелепа.

— Вертунцем, — спокійно відповів упир і, мабуть, хотів усміхнутися, але йому знову скрутило щелепу, й від того усмішка вийшла більше схожа на хижий оскал.

— Так, будемо розходитися, — сказав Андрій. — З якої сторони вони йдуть?

Мефодій показав на північ.

— Ясно. Никодиме, відійди метрів на десять від багаття і заляж у траві. Вони пройдуть повз тебе, та навіть якщо й зачують твій запах, то не скоро втямлять, що до чого. Ти, Мефодію, знаєш, що робити.

Упир кивнув.

— Вони підуть на вогонь, нападайте на них за моїм сигналом.

— А який буде сигнал? — запитав упир.

— Побачите.

Никодим збігав до скирти і приніс вили.

— Розходьтеся, — наказав Андрій і сів на колоду.

Упир і водяник причаїлися в темряві. Андрій дістав зі своєї торби невеличкий мішечок, сипонув з нього у вогнище жменьку якогось зілля і заходився щось шептати над вогнем. Багаття на якусь мить яскраво спалахнуло, опісля чого згасло. Густий дим огорнув Андрія зусібіч. Якийсь час геть нічого не було видно, але поступово дим розвіявся, багаття розгорілося знову й освітило таку картину: коло багаття, сидячи на колоді, клював носом Мефодій, поруч нього сидів Андрій і підгортав паличкою жарини; трохи далі від багаття, на купі соломи, згорнувшись калачиком, мирно спав Никодим. Вітер затих, було чути, як у вогнищі час від часу потріскував хмиз. Раптом зі сторони степу долинув легкий шелест. Андрій підвів голову.

— Гей, відьмаку, ми тут, — громом прорізав тишу хриплий окрик.

Одразу ж із трьох боків на світло виступили потворні фігури вурдалаків. Всі троє були низькі й плечисті, їхні кістляві груди калічно випирали наперед, сходячись посередині зубатим гребенем. Синювата шкіра в’яло звисала складками, вузькі й довгі паші огидно шкірилися, оголюючи міцні жовті ікла.

Один з вурдалаків, що був трохи більший за двох інших, виступив уперед.

— Мене звуть Гробак, і ми прийшли помститися за свого брата, — оскаженіло прохрипів він. — Так що готуйтеся до наглої смерті!

Никодим підвів голову і злякано роззирнувся. Мефодій схопився і позадкував. Андрій дістав шаблю і розгублено засмикався, не знаючи на кого нападати. Вурдалаки стали наближатися. Раптом Андрій не витримав і кинувся на того вурдалаку, який говорив. Тієї ж миті за спиною козака пролунав грізний рик, і величезна істота стрибнула йому на спину, але… Істота пролетіла крізь козака і гепнулася прямо коло колоди, на якій раніше сидів Мефодій. І відразу ж чаклунський туман розсіявся. Фігури Никодима, Мефодія і козака перетворилися на дим, а колода схопилася і, блискавично змахнувши шаблею, проштрикнула істоту наскрізь. Мить — і це вже не колода ніяка, а Андрій, і він уже виймає шаблю з грудей величезного перевертня. Усе це відбулося настільки швидко, що вурдалаки розгубилися і на якусь мить завмерли, як укопані. Раптом один з них пронизливо скрикнув і в нестямі втупився у свій живіт, з якого стирчали два гострі вістряки вил, по яких стікала кров. Двоє інших вурдалаків хутко розвернулися і кинулися навтьоки. Андрій в мент ока вихопив з-за пояса кинджал і метнув навздогін Гробаку. З темряви долинув скажений виск. Враз і третій вурдалака несамовито вискнув, потім уп’явся в щось зубами, люто загарчав — і затих… За якусь мить високо в небі пролунав болісний крик, ще за мить почувся сильний удар об землю, і звідти, де щойно щось гепнуло, на світло виступив упир, сильно накульгуючи на ліву ногу. Одразу за ним до вогнища підійшов водяник. Вурдалака, якого він простромив вилами, стояв на колінах, тримаючися за зубці, що стирчали з його живота, і хрипів. Андрій хутко підійшов до нього. Свиснула шабля — по землі покотилася голова вурдалаки, а тіло важко бухнуло на землю.

— Ти поранений? — Андрій з тривогою глянув на упиря.

— Пусте, до ранку заживе… Але Гробак утік, і я не можу за ним погнатися…

— Нічого, він все одно здохне — я поцілив у нього кинджалом, — заспокоїв упиря Андрій.

Водяник підійшов до величезної туші перевертня, той загарчав і смикнувся.

— Е, хлопці! Цей, здається, ще живий!

Андрій і упир підійшли до водяника, Мефодій ступив уперед.

— Ну що, Василю, з’їв?

Перевертень уривчасто хрипів, груди його важко здіймалися.

— Будь ти проклятий, зраднику! — прогарчав він і протяжно завив. — То от чому ти ховався, упиряко!

Мефодій мовчав. Перевертень на очах став змінюватися, набувати людської подоби: Андрієва шабля зробила свою справу.

— Добий його, Андрію, — в голосі упиря чулася жалість.

Козак уже було замахнувся шаблею, як раптом за їх спинами пролунав відчайдушний дитячий зойк. Усі троє обернулися: позаду стояла дівчинка — дочка корчмаря — і дивилася на них повними жаху очима.

— Ні! — крикнула вона і кинулася до перевертня.

Андрій хотів зупинити її:

— Що ти робиш?.. Це небезпечно!..

Але дівчинка спритно прошмигнула в нього під рукою, кинулася до перевертня й обняла його голову.

— Вона все знала… — Андрій опустив шаблю.

На крик дівчинки з корчми вискочила мати, в одній лише сорочці, з розпущеним волоссям. Підбігла до багаття і, побачивши, що сталося, зомліла. Упир і водяник заметушилися коло неї. Андрій стояв мовчки, з опущеною шаблею, і дивився на дівчинку. Та важко схлипувала і притискала патлату голову перевертня до своїх грудей. Дружина корчмаря, отямившись, кинулася до дочки, але тут же відсахнулася.

— Що це? Що це таке? — запитала вона тремтячим голосом і вказала на перевертня. — Відійди від нього!.. Відійди від цієї потвори геть! — закричала вона дочці.

Дівчинка звела голову, по її щоках текли рясні сльози.

— Мамо, це ж батько! Вони вбили батька!..

Очі жінки зробилися божевільними.

— Це правда, — сказав упир, — ваш чоловік — перевертень.

Дівчинка, погойдуючись з боку в бік, схлипувала щораз голосніше.

— Він ніколи не вбивав людей! Ніколи!!!

— А сьогодні намагався вбити трьох, — й оком не змигнувши, сказав упир.

Тим часом перевертень став хрипіти все тихше й тихше. Він майже набув людської подоби, і жінка признала в ньому свого чоловіка.

— Донечко, прикрий чим-небудь мій сором і відійди… Я вмираю… — ледь чутно проказав перевертень, враз конвульсивно смикнувся, заплющив очі й змовк.

Дівчинка несамовито скрикнула і впала головою батькові на груди, зайшовшись плачем. Корчмариха підійшла й опустилася на коліна поруч з дочкою.

— Ідіть звідси, — не своїм голосом мовила вона, — і ніколи більше не повертайтеся.

Андрій встромив шаблю в землю, очищаючи її від крові, витягнув і запхав до піхов.

— Пробачте… Ходімо, — навіть не підвівши погляду, сказав він Никодимові й Мефодію.

— Нелюди! Вбивці! — голосно крикнула дівчинка.

Андрій узяв свою торбу і понуро рушив у бік степу. Упир і водяник рушили слідом — перший кульгав, другий підставляв йому своє плече.

— Андрію, — спробував заспокоїти упир козака, — ми вчинили правильно. Він убивав людей, я точно знаю…

Андрій, сповнений суперечливих почуттів, глянув на упиря і похитав головою.

— Не в цьому справа, Мефодію… — він обернувся і з жалем глянув на дружину і дочку, які в розпуці схилилися над тілом корчмаря. — Просто їм не варто було всього цього бачити…

І, постоявши ще хвильку-другу, всі троє скрилися в нічному степу.

Між двох зелених, порослих кучерявими дубовими гаями гір розкинулася мальовнича долина. Долиною зміїлася-сріблилася невелика річечка і тут-таки, при виході з долини, тоненькою цівкою вливалася в широкий Дніпро. Через річечку був перекинутий дерев’яний місток, по якому з лівого берега можна було дістатися на правий — до невеличкого хутірця, що весь потопав у зелені садків.