Зброя вогню - Завітайло Тарас - Страница 1

Тарас ЗАВІТАЙЛО

ЗБРОЯ ВОГНЮ

Повісті

Шабля

Теплий весняний вітерець гуляв неосяжними заплавами Великого Лугу, ганяючи зелені хвилі по молодих очеретах. Тут Дніпро, перебравшись через пороги і захопивши вшир мало не весь обрій, ніс свої води до Чорного моря. Безліч лиманів, дрібних островів і проток утворювали заплутаний водяний лабіринт, справжній земний рай для всілякого роду птаства. У повітрі й на воді метушився цілий пташиний кагал: без угаву кричали чайки, їхній крик дружно підхоплювали баклани; то тут, то там поважно плавали пелікани, а коло самого берега, в заплаві, на хвилях безтурботно погойдувалися білі лебеді…

Мало не посеред самого Дніпра, оточена заростями очерету, одиноко стирчала скеля. Вона, соромно й сказати, була так загиджена птахами, що визначити її природний колір було вкрай важко. На скелі сиділа вгодована чайка і потрошила спійману рибину, а її родичі лише жадібно позирали на неї, не маючи жодного шансу відібрати в неї бодай найменший шматок ласої здобичі.

Але зовсім не чайка і не химерні візерунки на скелі привернули б сьогодні увагу розумної істоти, якби така забрела, чи, точніше, заплила сюди. Майже коло самої води, на великому плескатому камені був розстелений шмат червоної китайки, завбільшки з сорочку, а на ньому, виблискуючи золотом і сріблом оправи з майстерно вправленими перлинами, лежав гребінь зі слонової кістки. Хто його тут залишив, чайку абсолютно не цікавило, вона була цілком і повністю захоплена своєю здобиччю, вважаючи себе в цю мить завершальною ланкою природного ланцюга споживання. Раптовий плескіт води неподалік скелі змусив чайку відірватися від свого важливого заняття. Птаха тривожно оглянулася, схопила свою розпотрошену рибину і полетіла геть. Тієї ж миті над водою з’явилася мила жіноча голівка, швиденько пороззиралася довкруг і знову занурилася. За мить вона виринула далі, але вже з іншого боку скелі. Обпливла її довкола, потім знову пірнула, а згодом з’явилася вже коло самої скелі, а точніше — коло плескатого каменя, на якому була розстелена китайка з гребенем. Спершись на каміння руками, дівчина до половини висунулася з води, явивши світові нічим не прикриті дівочі принади, і стала з цікавістю розглядати гребінь. Дівчина була тендітна, але струнка і досить вродлива; по її білій, як мармур, шкірі тоненькими сріблястими цівками збігала вода; волосся було зібране ззаду в тугий, мудрований вузол, що нагадував мушлю. Ще раз огледівшись, вона якось нерішуче простягнула руку і взяла гребінь. Золото зблиснуло на сонці й відбилося в її блакитних очах. Дівчина крутила гребінь у руках, розглядаючи його зусібіч. Потім відклала вбік, закинула руки за голову, зробила ними швидкий рух — і тугий вузол, що захищав волосся від намокання, розсипався по плечах каскадом густого золота. Опісля дівчина знову взяла гребінь і провела ним по волоссю. Гребінь пройшов легко і плавно, так, ніби її волосся й не було укладене в мудровану зачіску ще хвилю тому. Дівчина повільно провела гребенем по волоссю ще раз, хоч явної потреби в цьому не було: ймовірно, їй подобався сам процес. Вона продовжувала розчісуватися, аж раптом гребінь зненацька клацнув і намертво застряг у волоссі. Зойкнувши, дівчина обережно потягнула його, але гребінь не піддався. Вона заскиглила, і, не випускаючи гребеня з рук, стала розгублено роззиратися навкруги. Раптом найближчі зарості очерету розступилися, і відтіля показалося усміхнене чоловіче обличчя з вусами; довгий оселедець на голові був закинутий за вухо.

— Не засмучуйся, лялечко, всьому на світі можна зарадити, — сказав незнайомець турботливим тоном, і відразу з очерету виплив човен, у якому стояв високого зросту й міцної статури чоловік, власник вже знайомого нам вусатого обличчя й турботливого голосу.

Дівчина відчайдушно скрикнула, вигнулася і пірнула у воду, щосили вдаривши досі схованим під водою риб’ячим хвостом.

— Отакої! Злякалася! — розсміявся чоловік, і було видно, як, вимовляючи слова, він злегка кривив лівий куточок рота. — Ну, нічого, я почекаю… — І чоловік неспішно поплив до скелі, щось тихо насвистуючи собі під ніс.

З огляду на пишні вуса та довгий оселедець, а також на те, що вдягнений він був у закатані до колін червоні шаровари, підперезані широким поясом, у білу вишиту сорочку з розстебнутим коміром, безсумнівним стає, що був той чоловік козаком. На вид йому було не більше тридцяти, але каштанова чуприна й вуса вже помітно сріблилися сивиною. Ліва брова була трохи вища за праву, очі — чи то темно-сині, чи то темно-сірі — були глибоко посаджені по обидва боки тонкого й прямого носа.

Підпливши до скелі і прив’язавши човен, козак якнайзручніше вмостився в ньому, зняв з пояса кисет, дістав люльку і набив її тютюном. Потім дістав кругле скельце і направив його на люльку — тютюн одразу ж задимився, і козак смачно затягнувся.

— Ух! — сказав він, видихаючи. — Дим як масло!

Козак явно нікуди не поспішав: курив повільно, добродушно мружився на сонці, насолоджуючись кожною затяжкою, і лише час від часу поглядав на водну гладь за бортом. Хвилин з десять просидів він отак, коли раптом у кількох метрах від човна з води знову винирнула дівчина. Світле волосся намокло й потемніло, одна рука була опущена, а друга безпорадно стискала злощасний гребінь, який все ще міцно сидів у волоссі. Очі дівчини були сповнені відчаю й докору. Козак устав і злегка вклонився дівчині, не приховуючи при цьому посмішки.

— Прошу пробачити мене за те, що вдався до такого варварства, але, даруй, у мене просто не було вибору. Мені, красна панночко, треба з тобою про дещо побалакати, але ви, русалки*, не дуже-то й хочете з нами, людьми, до розмови ставати. Не любите ви нас, а чому — не збагну… Я, з твого дозволу, присяду.

Русалка крутнулась у воді, гнівно вдаривши хвостом.

— А за що вас любити? — з її вуст вирвався чистий, високий голос, у якому відчувалися образа і гнів. — За оце?! — вона вказала на гребінь.

Козак розвів руками.

— Я мусив, бо йнакше мені не вдалося би з тобою поговорити…

— А тобі й так не вдасться! Зніми негайно!.. Хоча ні — краще скажи, як зняти…

Козак посміхнувся.

— Не хочеш, аби я тебе торкався?

Русалка знову гнівно вдарила хвостом по воді.

— Не хочу!

— А й не треба. Я заклинаннячко знаю, скажу — гребінь сам і розкриється.

Русалка підпливла трохи ближче.

— Ну то кажи…

Козак закрутив головою.

— Е ні, коли скажу — тільки тебе й бачили.

Русалка злостиво примружилась і швидко обпливла навколо човна.

— Ой, перекину я твоє корито і втоплю тебе до біса*!

Козак узяв люльку, постукав нею об облавок свого човна, витрушуючи попіл, і усміхнувся:

— А цього-от робити не раджу, якщо лише ти не хочеш довіку залишитися з гребенем. Хоча… Ти ж завжди можеш обрізати свої коси! Шкода тільки, що волосся в русалок довго відростає.

Дівчина застогнала і схопилася за гребінь.

— Ох! Катюга…

Козак набив люльку тютюном і знову закурив.

— Ніякий я не катюга. Вислухай мене, а потім уже й суди. У мене до тебе одне прохання є… Ні, ні, нічого надзвичайного…

Русалка понуро опустила голову. Козак хмикнув і продовжив:

— …і сороміцького.

Русалка покосилася на нього.

— Будеш слухати?

— Буду, — невдоволено буркнула дівчина.

— Тоді слухай. Отам, трохи нижче за течією, рік тому відбувся бій. Турки нагнали на галерах козацькі чайки. Може, чула?

Русалка відмахнулася.

— Дуже треба! У вас тут щодня як не битва, то бій, мене це не цікавить. Ближче до справи.

— Ну, до справи, то до справи. Козацькі чайки довго тримали бій, але сили були не рівні, і, щоб урятуватися, довелося пожертвувати однією з них. Ця чайка прикривала відступ, коли в неї влучило ядро… Вижив тільки один козак, і то чудом: його викинуло вибухом за борт, а чайку на друзки рознесло. Так-от, на цій чайці була скриня, а в ній — шабля та ще деяке барахло. Все те барахло мені ні до чого, а от шабля… Розумієш, дуже вже вона дорога тому козаку… Словом, дістанеш шаблю, зніму з тебе гребінь. Мало того, подарую його тобі й навчу ним користуватися. Запам’ятаєш два простих заклинання і зможеш пожартувати над якоюсь своєю подружкою. Годиться?