Зозулята зими - Владмирова Тала - Страница 8

Доведеться прилаштувати її на своєму дивані у вітальні, хай досипає. Пакет — у сховок, такий, що не всякий професіонал знайде. Ключі, звісно, з собою. Нічого, дівчисько посидить трохи і замкнене — то на користь. Бо знову кудись помандрує! А сам — гайда до офіса. Звичайно, можна було б і висадити її на в’їзді в місто. Але добрі справи, хай і не бувають безкарні, не повинні пропадати дурно. Здається, у дівки дар вплутуватися в неприємності. П’яних бовдурів у місті, особливо тепер, вистачає. А мені зараз, схоже, і так головний біль гарантований.

Трохи стиснув плече супутниці: прокидайся, чи що? Довгі вії здригнулися, хоч ледь чутне сопіння стало голоснішим. За роль Сплячої красуні я б їй точно «Оскара» не присудив. Ну, хай ще трохи поприкидається — сам не у настрої балакати.

Завернув у свій провулок і загальмував так, що ледь не вписався головою у лобове скло. Добре, хоч дівча було пристебнуте, а то б точно довелося звертатися за лікарською допомогою. Тим більше, що й телефонувати чи їхати нікуди б не довелося: відразу кілька машин «швидкої» з’юрмилися на вузенькій вуличці. Стояла тут для чогось і міліція. Певно, налякані люди викликали усіх гамузом. Із голосним завиванням під’їхала ще й пожежна машина. Останнє — це добре. Бо горів мій будинок. Із вікон на другому поверсі валили густі клуби диму.

Машинально порахував вікна від кута будинку. Так, зрозуміло: пожежа у моїй квартирі.

Руслана

«Нетипова реакція на пожежу у власній квартирі».

Ця фраза, наче взята із якогось фільму про дурнуватого американського психоаналітика, миттєво знайшлася в голові. А що, хіба ні? Реакція Олега була таки нетиповою.

— Ох ти..! Як же невчасно!

А хіба таке лихо може трапитися вчасно?! Хоч змушена погодитися: новорічна ніч — найневдаліша для таких «гостинців» пора. Чи, може, у нього якраз учора завершився термін дії страхового полісу на квартиру, а новий не встиг оформити? Чи у квартирі, яку зараз пожежники старанно заливають їдкою піною, на днях з’явилося щось надзвичайно цінне? А може, то шок? Чому ж тоді Олег спокійнісінько продовжує стирчати у машині, не кидається до збудженого натовпу людей, певно, сусідів та міліціонерів, розпитуючи, що тут відбувається.

Доста гратися у доморощеного Шерлока Холмса. Варто подумати, чи можу хоч чимось допомогти бідоласі? Мабуть, він краєм ока відстежував мої рухи, бо раптом стрепенувся, відвів очі від пожежної машини. І щосили вгатив кулаком по керму. Так, що аж засичав. Ой! Так збити пальці з одного удару — треба примудритися. Олег намагається розбитою рукою вихопити із кишені мобільного. З другої спроби це йому вдалося. Але слухавку він тримає в лівій руці. Правиця нервово стискає коліно.

Дуже обережно, аби не зробити гірше, торкаюся його правого зап’ястя. От чим краще літо: менше накручено одежі на людях, у випадку чого не доводиться долати усі ті шари сорочок, светрів, курток… Хоч гріх скаржитися, бачила я вбраних і тепліше, ніж Олег. В очах супутника невимовлене: «відчепись!», — майже миттєво змінюється подивом. Невже цього разу подіяло так швидко і йому вже не боляче? А цікавий ти хлопець, Олеже. Сам хоч здогадуєшся про це? Звісно мовчу. Йому теж не до розмов: на тому кінці, ну, не дроту… чорт, мені якось намагалися пояснити, як діє мобільний зв’язок — дарма витратили час, літр пива на трьох (це включаючи й мене) і кілька аркушів паперу. Так от, на другому боці чогось там абонент нарешті підіймає слухавку, тобто натискає на кнопку прийому.

Олег усе ж мовчки киває мені. Певне, це значить «спасибі». Потай стираю краплини холодного поту, що всіяли верхню губу, і трохи демонстративно відвертаюся до вікна. «Швидка допомога» з мого боку майже імпульсивна, але й така потребує деяких фізичних зусиль, тож Олегові ліпше на бачити моєї реакції.

За вікном голосить жінка середнього віку, в дорогій шубі, накинутій на рожевий, мов у ляльки Барбі, халат. У її руці — закіптюжене фарфорове янголя. На мить стискається горло: раптом згадується дитинство: «Мамо, а янголів-охоронців хто охороняє?» — «Господи! Які дурниці тобі лізуть у голову?! Ти б краще дитячу кімнату прибрала!»…

У голові ледь макітриться. Добре, що Олег, коли переналаштовував мобільний, подбав, щоб його розмови не були доступні для сторонніх. Тож відповідей його співрозмовника мені не чути і в нього немає підстав думати, що дізнаюся щось зайве.

— Василю? Ти біля офіса? Сєрий, тобто Сергій Федорович, із тобою? О’кей, це ж добре, що нічого не трапилося. Премію тобі все одно випишуть. Передай йому, будь ласка, слухавку, бо він, економний, вибрав такого оператора, що й у нормальних умовах не додзвонишся. Що? — Через неприродний спокій вперше пробивається емоція, тобто щире здивування. — А-а-а! О, так, тебе теж із Новим роком. — Сергію Федоровичу? Та є у мене годинник і про обіцянку я не забув. Та, думаю, якби хто дуже схотів, то офіс вже б давно пограбував. У мене поважна причина затримки. Пожежа у моїй квартирі… — Пауза. Олег дозволяє собі трохи підвищити голос. — Ні, не жарти, звісно. Що? Тобто «а раптом я сам випадково…»?! Ага, ще скажіть: «праску забув вимкнути». А я про що ж? Свої сорочки я власноруч не прасую. Та й, якби сам підпалив, уже б догоріло. А так — все тільки в розвої. Ні, зараз запитаю у міліції. Не знаю, хто викликав, теж запитаю. А що мені накажете робити?! Під ногами у спеців плутатися і з порожнім відром нічною вулицею бігати й несамовито верещати, що це саме я той бідний-нещасний, який без даху над головою залишився?! Тут пожежників повен двір, хай гасять. — Вдих-видих, розмовляє далі: — Та ні. Дім Мстислава Маврикійовича ніхто не підпалюватиме, вони ж не божевільні, отак підставлятися. Ну, тоді нехай хтось з охорони там покрутиться про всяк випадок… А Василь хай краще перевірить ще раз, хто із обслуги влаштувався до нас відносно недавно із, типу, супернадійними рекомендаціями. І особливо прискіпливо слід перевірити тих, у кого зараз новорічні канікули. — Дідько, та не знаю, чого мене без квартири залишили?! Мо’, думали, що там сховано щось важливе! Насправді? Звідки? Яка документація у мене вдома?! Розклад Мстислава Маврикійовича на найближчий тиждень і візитівниця з контактами? О’кей, побалакаємо при зустрічі. Мені зараз треба піти розпитати, що там з підпалом, аби сусіди не дивувалися — чому це потерпілому все одно? А Ви як думаєте?! Ні, не все одно! — Олег різко уриває чужі припущення. Натиснувши на відбій, він на мить заплющує очі. — Добре, що шефова донька з нянькою в Англії. Дурний тур, звісно, «Різдво в замку для справжніх малих леді», сюсі-пусі, тьфу! А от, скажи ж ти, згодилося. Хоч за дрібноту цю не треба зараз хвилюватися. А дружина шановного шефа, мабуть, саме зараз у лікарні, заламує театрально руки та благально зазирає в очі лікарю: «Скажіть правду, що з ним? Я без нього не житиму!» Хе! Актриса… Зірка місцевого театру, — останнє звучить як брудна лайка. Але підсумок цього монологу мене остаточно вражає: — Так що, як і запалять його будинок, не страшно, все одно застрахований.

Поки я приходжу до тями: це що, місцева традиція, підпалювати будинки конкурентів під Новий рік, якій уже й не дивується ніхто?! — Олег звичним жестом пригладжує модно підстрижене волосся, перевіряє, чи застебнута куртка. Тільки шрам-ниточка біля правого кутика вуст ледь помітно посмикується. Ех, Олеже, і ти не залізний!

Тоді невдоволено кривиться, зиркнувши на пошкоджену руку. Хоч тепер може здатися, що травму він отримав як мінімум зо два-три дні тому, найприскіпливіша міліція не причепиться. Типу — чи не з’ясовував з ким стосунки сьогодні. Якусь мить пильно дивиться на мене.

— Руслано, — у його голосі з’являються скрадливі нотки. Щулюсь, немов від холодного вітру: зараз буде прохання, яке мені не дуже сподобається. Звідкись у його руках з’являється новорічний пакет.

— Руслано, допоможи, будь ласка. Бачиш оцей пакет із Сантою? Там папери, тобто документація на один бізнес-проект, — моїми губами ковзає тінь усмішки: нічого собі обкладинка для бізнес-проекту! — Раптом менти забажають зробити обшук у цій машині, хто їх знає. Щось незрозуміле довкола коїться. То може, вирішать, що я наркокур’єр і оце за допомогою пожежі конкуренти знищили підпільну лабораторію?