Обліковець - Троян Марина - Страница 6

Сорой підійшов і поклав руку мені на плече. Я одразу розкусив цей маневр: йому мало було знати, що я подумав – він бажав побачити, що я відчув. У цей момент дитина його майже не цікавила. Його цікавив я. Але не тільки. Чомусь він переводив погляд від Міли до Лейли, наче обмацуючи їх щупальцями чи прослуховуючи через стетоскоп. Він, капосник, дотепер залишався на крок попереду і був здатний чути на долю секунди раніше за мене.

За мить до мого акваріума влилася ще одна хвиля: кисла, гаряча і ядуча. Підігрітий оцет, залпом залитий у горлянку, який змусив мене остовпіти. Невже новонароджений може відчувати заздрість? А сум за чимось втраченим чи недосяжним, цей легенький солодкавий подих, що пробуджує відчуття голоду без надії наїстися? А сором – шматки цегли, що накришили тобі в легені, у шлунок, в очі і під шкіру?

Я сам став схожий на те дитя, що забилося у вирі нових відчуттів, яким іще не здатен дати ради.

– Схоже, тобі поталанило, – якось задумливо і, може, трохи здивовано вимовив Сорой. – Ти можеш вибирати.

– Справді? – закліпав я. – Між чим і чим?

– Між нею, – Сорой показав пальцем на Мілу, – і нею, – показав на Лейлу.

Оце зовсім зле, ми так не домовлялися!

– Я маю за кимось доношувати? – обурився я, глянувши на двох цілком дорослих істот, які до мене вже встигли набратися і розуму, і глупства.

Чомусь я думав, що маю починати з чистого аркуша, а мені підсовують чиїсь недоробки. Я що – нижча каста? Чому мені не можуть виділити немовля?

– А з чого ти взяв, що вам «виділяють» немовлят? – не змусив довго чекати реакції Сорой. – Вам виділяють «не дітей» – осіб від вісімнадцяти років. А щойно якраз і одній, і другій, – він знову показав на дівчат, – стукнуло по вісімнадцять.

З наділених тілом істот у цій кімнаті при ясному розумі залишалося, мабуть, лише немовля. Воно принаймні виконувало все, що від нього очікували, чого не скажеш про всіх інших. Міла й далі насолоджувалася непритомністю. Поля чи спала, чи просто вдавала, щоб її не займали. Лейла, обмиваючи й закутуючи дитину, нічого більше не чула й не бачила. Хоча на порозі товклося двоє прибульців, яких варто було помітити одразу.

Середнього віку жінка з фарбованим начорно волоссям і з не менш фарбованим обличчям, зайшовши у двері, спочатку ошелешено скрикнула, потім почала щось причитати про «нечисть» і «твою мать». Зайченко Надя – Мілина і Полина мати – не впізнала свою хату. Як не впізнала і чорняву дівку, що чаклувала над немовлям у Полі в ногах, поки сама Поля на пару з Мілою валялися непритомні.

– Чортова циганка! – кинулася вона з кулаками на Лейлу, яка нічого не встигла збагнути й тільки глянула з-понад дитини безтямними очима. – Що ти з ними зробила? – Мала на увазі доньок. – Що ти робиш із нею? – Показала на акуратно закутану дитину в усе ще брудних руках замурзаної кров’ю Лейли. – Господи, воно ж усе синє! Що ти з нею зробила, бісова порода?

Вусатий чолов’яга, який спочатку нерішуче товкся біля дверей, вирішив і собі взяти участь у «полюванні на відьом». Поки жінка виривала в Лейли з рук дитину, він, заразившись сліпим обуренням, рішуче вхопив «відьму» за рукава.

Лейлі вистачило секунди, аби струсити із себе вусатого дядька й без зайвих пояснень вискочити в коридор.

Хіба ж тут щось поясниш? Циганка – цим усе сказано! Знову війнув солодкий голодний вітерець. За п’ять секунд за нею бахнули двері в сінях.

Жінка підійшла до дивана й почала термосити Полю.

– Доню, отямся! Мама повернулася. Вставай, дядя Боря відвезе тебе з дитятком у лікарню.

Дядя Боря допоміг поспіхом одягненій Полі підвестися з дивана й потягнув до виходу, де за воротами чекала не заглушена «Нива». Мати однією рукою тримала дитя, іншою підстраховувала дочку, щоб та не впала.

Скреготнув замок у дверях. На вулиці дужче загурчав мотор. Поступово затих.

Про непритомну Мілу на підлозі ніхто й не згадав.

– Ну що, вибрав уже? – підганяв мене Сорой. – Часу не так багато. Ще трохи повагаєшся, і в тебе з-під носа потягнуть і одну, і другу.

Я ніяк не міг вибрати, бо не знав, за якими критеріями можу розпізнати саме «мій» варіант. На що звернути увагу зараз, щоб мати менше клопоту потім? Нарешті я здався і вибрав, на мій погляд, найлегший шлях: узяв тихішу. Мені тоді здалося, що зі скромною й милою Мілою матиму менше проблем. От ідіот!

Я підійшов до дівчини, яка вже починала приходити до тями, поклав руку їй на лоба й заплющив очі – треба починати знайомство.

Але перед тим устиг помітити, як за спиною в Сороя майнула біла тінь і зникла у вікні.

3

Тієї ночі на верхній околиці села Розлоге було напрочуд тихо. Буря вляглася, сніг завмер там, де встиг притулитися, а зорі на небі можна було побачити навіть тверезим оком. Як на диво, інших очей у цьому місці сьогодні не показувалося. Незважаючи на те, що тут живе іменинниця і можна було набитися на могорич.

Коли Лейла зайшла до хати, Шрам уже спав. У хаті, як завжди, усе було розкидано, але в цьому безладі пізнавалася тільки одна рука – Шрамова. Навіть маючи привід, він би ніколи не привів гостей за відсутності господинь – був уже навчений.

Після пригоди в Зайченків Лейла навмисно додому відразу не пішла – не бажала нікого бачити, а тим більше Шрама. Не хотіла споглядати гармидер, який був невід’ємним Шрамовим супутником, не хотіла вислуховувати його виканючування могоричу за її день народження, не хотіла глянути на нього і знову втаїти в собі те, що вона про нього думає. А також не хотіла, щоб він бачив її. Отакою розкислою, розм’яклою і вразливою.

Уперше ярлик, який на неї наліпили, ранив Лейлу, коли вона прийшла до першого класу сільської школи.

Дівчина погано пам’ятала свої попередні місця проживання, але при спробі щось пригадати з тих дошкільних часів перед очима спливали картини сільських околиць: кілька хат десь віддалік, межовані клапті городів з одного боку та ліс, пустир або сміттєзвалище – з іншого. Лейла не могла згадати своїх бабусь і дідусів, тому до школи була впевнена, що їх видають дітям у магазині за талонами, і якщо талона не маєш, то бабусю не отримаєш. Навіть тоді дівчина була достатньо кмітлива, аби збагнути, що в усякому разі батька мусили їй видати і без талона, тому мамі нічого іншого не залишалося, як зізнатися, що батько в неї є. Він працює далеко-далеко на полюсі – рятує білих ведмедів.

Незважаючи на те, що з рідні Лейла мала тільки маму, у садочок вона не ходила, мама завжди всюди брала її із собою, навіть на роботу. Лейла думала, це через те, що вони часто переїжджали з місця на місце і не мали змоги заздалегідь і надовго потрапити до дитсадка. А ще, може, тому, що мама її дуже любить і не хоче з нею розлучатися. Але справжня причина відкрилася дівчинці відразу, як, зав’язавши бантики і взявши до рук величезний портфель, вона притюпала до сільської школи й сіла поруч із п’ятнадцятьма місцевими дітлахами.

Діти тут були різні, – і кучеряві, і гладко зачесані, і худенькі, миршавенькі, як скупані кошенята, і рожеві пухкенькі, як молочні поросята, – але всі, як на підбір, мали волосся русявого спектру, від солом’яного до горіхового. І очі в усіх були різними, від сірого до медово-коричневого, але жодний не глипав на цей світ двома вуглинами, як Лейла.

Першого ж навчального дня Лейла знайшла у портфелі дохлого пацюка. Другого дня її стілець намазали багнюкою. Третього на перерві викинули її зошити у вікно. Четвертого, коли після уроків за ворітьми школи її почали дражнити «чорномазою», а вона, не витерпівши, зарюмсана і розлючена, запитала, як гавкнула, чим же вони кращі за неї, їй гаркнули у відповідь: «Ми – не цигани!»

Прийшовши додому, Лейла вперше виплакалася в матері на руках і запитала, хто такі цигани. Мама – білява голубоока мама – тоді зблідла.

– Чому ти питаєш? – стривожилася вона.

– Мене в школі б’ють за те, що я циганка, – відповіла розгублена дівчинка. – А я навіть не знаю, хто вони такі!

Мати після цих слів помітно заспокоїлася й відказала: