Мелодія кави у тональності кардамону - Гурницька Наталія - Страница 16

Цілком ігноруючи існування Дмитра, Анна в якийсь момент зауважила, що той буквально переслідує її. Не розуміла, чому він вчепився саме до неї. Не дала йому ані найменшого приводу для того: не кокетувала, не намагалася звабити і взагалі майже не помічала. Навіть пригадати не могла, як довго все це триває. Здається, хтось познайомив її з тим хлопцем на уродинах у її найкращої колежанки. Знала б, чим це обернеться, нізащо б туди не пішла.

Не вигадавши нічого кращого, Анна почала вдавати, ніби не помічає хлопця, проте це не допомогло. Тепер Дмитро й на вулиці постійно її супроводжував, і в товаристві безперервно крутився біля неї, і біля будинку простоював лише для того, щоб поговорити. Вона вперто відхрещувалася від нього, проте колежанки не вірили жодному її слову і казали, що вона нарешті закохалася. Це настільки розлютило Анну, що вона почала з’ясовувати стосунки з Дмитром. У результаті з’ясування ігнорувати прихильність хлопця вже не було сенсу. Мусила визнати, що проблема існує і треба якось давати їй раду.

Завершилося тим, що в ситуацію втрутилася її тітка.

— Ну, і що ти собі думаєш? — якось увечері, залишившись із Анною наодинці, з притиском запитала вона її. — Доки ти соромитимеш себе і нас перед родиною та сусідами?

— Соромитиму? Я? — Не зрозумівши, про що та говорить, Анна зблідла так сильно, що й сама це відчула. — Неправда. Я нічого поганого не зробила. Я лише раз заходила до нього. Я навіть не хотіла туди йти. Він сам мені запропонував.

Слухаючи її, тітка аж рот відкрила від подиву.

— Зачекай, ти що, була у нього вдома? Коли?

Ціпеніючи від жаху, Анна злякано скулилася в кріслі.

— Ще восени. Але лише один-єдиний раз… Я не хотіла… Він сам мене запросив і…

Не дослухавши, тітка обірвала її на півслові.

— Як це запросив? Дмитро? Ти ж навіть не заручена з ним.

Розгублено кліпнувши, Анна густо почервоніла. То це вона говорить не про Адама.

— Ні, ні… Я не ходила до Дмитра. Я не зрозуміла… Я взагалі нікуди з ним не ходила. Він мені не подобається. Ви мені не вірите?

Тітка зміряла її роздратованим поглядом.

— Жодному твоєму слову. Щось із тобою діється, а що — зрозуміти не можу. Як собі хочеш, але я скажу Павлові, щоб поговорив із батьками Дмитра. Якщо в тебе нічого з ним не було — нехай відчепиться від тебе і не робить нам сорому перед родиною та сусідами, якщо ж ти збрехала — вийдеш за нього заміж.

— Заміж? Я? Але я нічого з ним не мала. Я не хочу. Чого я маю виходити за нього заміж?

— А чого ти маєш випробовувати наше терпіння і перебирати нареченими? Не поясниш?

Закусивши губи, Анна не відповіла.

— Доперебираєшся до того, що сама лишишся. Не дитина вже. Скажи, багато у тебе незаміжніх колежанок залишилося? Не розумію, що з тобою взагалі діється. А Дмитро, між іншим, — не найгірша для тебе партія.

— Але він мені не подобається.

— Господи, дитино, та хто ж тебе питатиметься, немудру таку. Мене теж ніхто не питався. Нічого, вийдеш заміж і потім ще дякуватимеш нам за це.

Спочатку Анна вирішила, що тітка лише лякає її, але незабаром зрозуміла, що та говорила серйозно. Вуйко Павло поговорив із батьками Дмитра, і перед нею знов постала проблема ймовірного заміжжя. Божевілля якесь. Доведеться розповісти все Адамові.

На її превеликий подив, він не лише давно все знав, але й доволі специфічно поставився до проблеми.

— Думаєш, якщо я мовчу, то нічого не бачу? Ти того, напевно, не розумієш, але тут цілком інакша ситуація. Мусиш сама визначитися, чого ти хочеш насправді — вийти заміж чи бути зі мною, бо так не буває, щоб мати одне й інше… І, знаєш, мені набридли твої шлюбні історії. Думай сама. Я нічого тобі не зробив. Якщо хочеш — можеш виходити заміж хоч завтра. Силою тягнути тебе до себе я не збираюсь.

Вражена словами Адама, Анна промовчала. Чому він нервує? Так, ніби її все це дуже тішить. Почувалася не лише несправедливо покривдженою ним, але знехтуваною у найкращих своїх почуттях. І кажи йому після цього правду.

Повернувшись додому, Анна замислилася. Отже, Адам давно помітив, що Дмитро упадає за нею. Можливо, навіть раніше, ніж вона сама. Помітив і нічого їй про це не сказав. Навіть не натякнув. Хотів подивитися, як вона реагуватиме на ці залицяння? Раптом їй пригадалося, як він уже кілька тижнів роздратовано приглядається до неї, і щось трохи почало розвиднюватися. Здається, він її ревнує. Ніколи б такого про нього не подумала. Такий розсудливий і розумний чоловік, а поводиться не краще, аніж будь-хто з її залицяльників. Кумедно.

Намагаючись не спровокувати Дмитра на сміливіші вчинки, Анна припинила вітатися з ним на вулиці, а в товаристві поводилася так, ніби зроду-віку його не знає. На її превеликий подив, це не справило на нього враження. Навпаки, він став сміливішим і з дозволу вуйка почав заходити до них додому. Коли вперше побачила його на порозі, ледь стримала гнів і змовчала лише тому, що за нею уважно спостерігав вуйко. А Дмитро, розцінивши це як свій очевидний успіх, уже не відступався від неї.

Спостерігаючи, до чого все це йде, Анна бачила, що її бездіяльне очікування не лише дратує Адама, але й примушує поводитися дивно. Якось навіть довелося ледь не зі сльозами на очах впрошувати його дати ще трохи часу на роздуми. Не наважувалася уникати його і не погоджувалася стати коханкою. Чому Адам не може прийняти ситуацію такою, якою вона є? Невже він аж так сильно ревнує її? А якщо ревнує, то чи означає це, що так само сильно її любить? Якщо ж любить, то чи зможе пробачити те, що вона не хоче стати його коханкою? А якщо вона не хоче стати його коханкою, то ж чи аж так сильно вона його любить? Якщо ж не сильно, то чому їй не байдуже, що він ревнує її з такою силою, що вже ні на що не зважає? У голові у Анни був суцільний хаос із думок, припущень та ідей, проте якимось дивом їй все ще вдавалося відтягнути момент прийняття остаточного рішення. Чого чекала? На що сподівалася? І сама до ладу не розуміла. Можливо, розраховувала, що проблема вирішиться сама, а може, що хтось інший зробить вибір за неї.

Увага Дмитра її злостила, намагання вуйка посприяти заручинам — доводили до шалу, а ревнощі Адама — збивали з пантелику. Поводитися розсудливо чи бодай обережно вже й не намагалася. Якось, довідавшись, що у неділю до них додому прийде Дмитро, нікому нічого не сказавши, відразу по Службі Божій пішла до колежанки. Навмисно не сказала, до кого йде, і пішла до тієї з колежанок, яка не лише мешкала якнайдалі, але й з якою бачилася якнайрідше. Може, домашні нарешті зрозуміють, що вона не лише не хоче бачитися з Дмитром, але й ніколи не погодиться вийти за нього заміж. І нехай собі кажуть, що вона непокірна, легковажна і невдячна. Їй давно все це байдуже.

Розділ 2

Додому Анна поверталася вже в півсутінках. Сама не зауважила, що затрималася довше, аніж вартувало. Улітку ніхто б не сварився, а зараз казатимуть, що в такий час порядні дівчата сидять вдома. Ще й, ніби навмисно, на сонце набігла хмара і з неба посипав густий лапатий сніг. За такої погоди на вулиці позалишалися самі лише приблуди та гуляки. Хоч би не втрапити в якусь халепу. Завжди мала до того особливе щастя, а зараз ще й обставини складаються не на її користь. Потемніло так, ніби то бозна-яка година, а не звичайна передвечірня пора.

Анна кинула погляд на темне небо і пришвидшила крок. Справді, ледь не ніч.

Заклопотана власними проблемами, вона й не зауважила, що за нею назирці йде Дмитро. Побачила його лише тоді, коли той заступив їй дорогу.

— О, Боже, що ти тут робиш? — від несподіванки вона послизнулася і мало не впала на розковзаній дітьми стежці. — Звідки ти тут узявся?

Вона роззирнулася і з подивом зауважила, що стоїть поряд із будинком Дмитра. І що її напоумило йти додому саме цією дорогою? Тепер проблем не уникнути.

Вона обережно глянула на хлопця, який стояв перед нею і потупила погляд. Хоч би Дмитро не надумав відпроваджувати її додому.