Гойдалка дихання - Мюллер Герта - Страница 13

А потім Шіштваньйонов виліз із кабіни, почухав собі підборіддя і обтрусив ноги, бо вони, мабуть, були ще сонні. Він покликав закутаних до себе. Вони відкинули задню стінку вантажівки і поскидали донизу кайла і ломи. Шіштваньйонов жестикулював вказівним пальцем, говорив незвично коротко і тихо. Потім знову сів у кабіну, і порожня машина повезла його геть.

Тур змушений був перетворити його бурмотіння у наказ і прокричав:

— Копати ями під дерева!

Ми шукали інструменти в снігу, ніби подарунки. Земля замерзла на камінь. Кайла відстрибували від льоду. Ломи видавали такий звук, ніби залізо стукало об залізо. Шматки льоду завбільшки з горіхи відламувалися і влучали нам в обличчя. Я вкривався потом у цей мороз, а потім мерз від власного поту. Я розділився на гарячу і крижану половини. Верхня частина тіла була обгоріла, механічно схилялася лише від страху перед нормою. Нижня частина замерзла, крижані ноги входили просто в кишківник.

У пообідній час руки були стерті до крові, але ями під дерева вийшли не глибшими за товщину долоні. Такими вони і залишилися.

Лише наприкінці весни ями викопали як слід і засадили два довгі ряди дерев. Алея швидко росла. Дерев більше не було ніде: ні у степу, ні в селі і ніде в околицях. Усі роки в таборі ніхто не знав, як називаються ці дерева. Чим вищими вони ставали, тим білішими здавалися гілки і стовбури. Вони не були такими філігранними і восково-біло-прозорими, як берези, а значно міцнішими і соліднішими, з цупкою, ніби гіпсова паста, корою.

Першого літа після повернення з табору я побачив такі ж дерева вдома, в Ерленпарку, старі і крислаті дерева. У ботанічній енциклопедії мого дядька Едвіна зазначалося: дерево росте надзвичайно швидко і вистрілює до 35 метрів у висоту. Витривалість це дерево доводить своїм стовбуром, який виростає 2 метри завтовшки і може жити протягом 200 років.

Мій дядько Едвін не уявляв собі, яким правильним, краще сказати точним, був цей опис, коли прочитав мені вголос слово ВИСТРІЛЮЄ. Він сказав:

— Це дерево невибагливе і надзвичайно гарне. Але по-королівськи брехливе. Бо чому воно зі своїм білим стовбуром називається ТОПОЛЯ ЧОРНА?

Я не заперечував йому, але подумав собі: якщо одного разу ти під лакованим начорно небом півночі чекав на розстріл, то ця назва більше не здаватиметься тобі брехливою.

У таборі було багато різних тканин. Життя переходило від однієї тканини до іншої. Від онучі до рушника, від ряднини, яка накриває хліб, до пошивки, яку наповнюєш лободою, і далі, до шмаття для жебракування й обмінних оборудок по хатах у селі і навіть до носовика, якщо він у когось був.

Росіяни у таборі не користувалися носовиками. Вони затискали вказівним пальцем одну носову пазуху і видували слиз із іншої, викидаючи його на землю, ніби шматок тіста. Потім закривали чисту пазуху і видували слиз із іншої. Я намагався так робити, але мій слиз не хотів вистрибувати. Ніхто в таборі не користувався носовиками. Ті, у кого носовики були, використовували їх як мішечки для цукру і солі. А коли носовики були вже зовсім подертими, то як туалетний папір. Якось одна росіянка подарувала мені носовик. Було дуже холодно. Після роботи я ще раз пішов у село зі шматком антрацитового вугілля, яке у таку пору було потрібним для опалення. Я постукав в одні двері. Відчинила старенька росіянка, взяла у мене вугілля і впустила в дім. Кімната була низенька, вікно у стіні було пробито на рівні моїх колін. На ослінчику стояли двоє худющих сіро-білих курей. Одній з них постійно падав гребінь на око, і вона махала головою, як людина без рук, якій волосся закриває очі.

Жінка довго щось говорила. Я розумів тільки окремі слова, але відчув, про що йдеться. Вона боялася сусідів і вже давно жила сама з двома курми, бо краще вона буде говорити з курми, ніж із сусідами. У неї є син мого віку, його звати Борис, і він теж дуже далеко від дому, але в іншому напрямку, у таборі в Сибіру, у штрафбаті, бо на нього доніс сусід.

— Можливо, вам пощастить, тобі і моєму сину Борису, — сказала вона, — і вас незабаром відпустять додому.

Вона показала мені на стілець, і я сів біля столу. Жінка зняла мені шапку і поклала її на стіл. Біля шапки поклала дерев'яну ложку. Потім пішла до печі і поклала у бляшану миску картопляної зупи з баняка. Там було не менше ніж літр зупи. Я їв, а вона стояла у мене за плечима і дивилася. Зупа була гарячою, я їв і озирався на неї. Вона кивала. Я намагався їсти повільніше, щоб довше тішитися зупою. Але мій голод сидів біля тарілки, як пес, і пожирав усе. Обидві курки підтягнули під себе ноги, лягли на животи і заснули. Зупа зігріла мене аж до кінчиків пальців ніг. З носа у мене закапало.

— Абажді, — сказала жінка і принесла із сусідньої кімнати сніжно-білу хустинку.

Запхнула її мені в долоню і стиснула кулак на знак того, що це тепер моє. Вона подарувала мені цю хустинку. А я не наважувався висякатися. Те, що трапилося тоді, виходило далеко за межі обмінних оборудок, не йшлося ні про мене, ні про хустинку. Ішлося про її сина. А мені від цього стало дуже добре, але потім приємне відчуття змінилося неприємним, бо хтось із нас, вона або я, а може, ми обоє зайшли занадто далеко. Їй потрібно було зробити щось для свого сина, бо я був тут, а він далеко від дому, так само, як я. Мені було соромно, що я опинився там, що на моєму місці був не він. І що вона відчувала це, але змушена була змиритися, бо не могла більше витримати постійної тривоги через нього. Я теж більше не витримував, бути одночасно двома людьми, двома вивезеними, цього мені було вже забагато, це було не так просто, як двоє курей поряд, одне біля одного, на тому ж ослоні. Мені і самого себе вже було на один тягар забагато.

Потім, коли я вже був надворі, я висякався у свою шмату, в якій ніс вугілля. А потім зав'язав на шию, це був мій шалик. Його кінчиком я під час ходи витирав собі кутики очей, часто і коротко, так, щоб це не було помітно. І хоча ніхто за мною не спостерігав, я хотів, щоб це не було помітно. Я занадто добре знав правило, що не можна починати плакати, коли маєш для цього забагато причин. Я переконував себе, що сльози — це від холоду, і вірив собі.

Білосніжний носовик із тонесенького батисту був старий, добротна річ ще з царських часів. Його край був вручну вишитий ажуром, шовковими нитками. Акуратні стовпчики, а в куточках — вишиті троянди. Чогось настільки гарного я вже давно не бачив. Краса звичайних побутових предметів удома не важила особливо багато. А в таборі про неї краще було забути. Ця хустинка накрила мене з головою спогадами. Ця краса боліла мені. Чи повернеться коли-небудь додому цей син старенької росіянки, який був мною і собою в одній особі. Я почав співати, щоб припинити думати про це. Я співав для нас обох блюз вагона для худоби:

По небу туго набитими подушками бігли хмари. Потім визирнув ще напівпрозорий місяць із обличчям моєї матері. Хмари підсували їй подушку під підборіддя і ще одну під праву щоку. А крізь ліву щоку витягли подушку на інший бік. І я запитав у місяця: хіба моя мама вже така слабка? Хіба вона хвора? Чи наш дім ще стоїть на місці? Чи живе вона ще там, чи її теж забрали у табір? Чи вона ще взагалі жива? Чи знає вона, що я ще живу, чи вже оплакує мерця, коли думає про мене?

Я був у таборі вже другу зиму. Нам не дозволялося писати листів додому, жодних звісток. У російському селі стояли кругом голі берези, а під ними снігові дахи, ніби криві нари у повітряних бараках. У цих ранніх сутінках блідість кори берез виглядала по-іншому, ніж удень, а її білизна відрізнялася від снігу. Я бачив, як спритно вітер прокрадається між гілками. На протоптаній поміж плетеними вербовими парканами стежці мені назустріч вибіг пес кольору темного дерева. Його голова була трикутною, ноги високими, тоненькими, ніби барабанні палички. З його пащі вилітав білий подих, так ніби він з'їв мій носовик, а при цьому барабанив своїми ногами. Песик пробіг повз мене, ніби я був лише тінню паркана. І він мав рацію, у темряві на цій стежці до табору я нічим не відрізнявся від звичайних російських предметів.