Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи] - Яценко Петро - Страница 50

Невдовзі вже всі мешканці, чепурні й святково вбрані, гомоніли довкола казанів з паруючим українським борщем, набирали його хохлею, мліючи від неземного запаху найсмачнішої в світі страви, і до червоного вогню її додавали білий холод сметанних айсбергів.

Чарівні золоті немовлята пурхали довкруг, встигаючи нашепотіти на вухо кожному: «Забуваймо про дрібні втрати, геть печаль! Нехай лякається і тікає горе від наших веселих вигуків!.. Веселімось і співаймо!.. Радіймо життю, бо ми перемогли!»

Жіночки роздавали з таць пахучий житній хліб. Зевс сидів на лаві неподалік нас і гомонів із Продавцем, тримаючи на виделці шматок смугастого шпондера. Ми з Мулою мастили хліб хріном та зачерпували ложками вогненний борщ.

Старенький вартовий казав, що нема нічого кращого за сосиску в гірчиці й пригощав нею крокодила Гєну, що невідомо як вцілів у битві і лежав тепер під столом… Навіть бджоли як подяку за допомогу в обороні від хробів отримали миски з прозорим нектаром, радісно дзижчали й хоботками смоктали трунок.

За живою зеленою огорожею, поруч із фонтаном, заграв чудову мелодію відомий на весь світ оркестр — оркестр міських сажотрусів. Музикам з кущів та дерев підспівували птахи.

Перевізник Харон сидів за столом вже не голий, а оперезався, ніби шотландець, картатим пледом. Обабіч нього були повії з ненадпитими келихами домашнього вина в руках. Харон розповідав щось басовито, і жіночки якимось дивом розуміли його мову і захоплено дивились в очі велетневі.

Частувалися і сміялись неподалік мойри, вбрані в однакові сіро-сині сукні і тому схожі на черниць. Ми з Мулою посміхнулись їм і вклонилися на знак вітання, а богині долі помахали нам руками.

Позаду нас, на широких сходах старезного храму, бігали з вереском діти, граючись у хробів і переможців.

— Так добре, так цікаво й дивно! — чомусь із сумом в очах спостерігаючи за дітлахами, казав Продавець Зевсові. — Ви, з іншого світу, тепер тут, із нами…

— Це тому, — сміявся старий Зевс, — що наші світи невід’ємні й нероздільні. І я сказав би навіть, що цей світ і той світ — одне ціле…

По завершенні обіду члени Асоціації розповсюджувачів лотерейних квитків роздавали всім бажаючим щасливі білети. Зевс запевнив особисто, що кожен власник такого квитка отримає те, чого таємно бажає і на що заслуговує. Опісля він попросив нас із Мулою супроводжувати його, і ми миттю перенеслись за межі фортеці, на очищені від хробів поля, де подякували стадам корів.

До нас приєднався ще Цербо, який, пожерши щурів, набув свого звичайного виду й розміру і весело гавчав.

Зевс говорив коровам:

— Хроби перетворились на чудове добриво. Тепер на полях виросте соковита молода трава — смакуйте нею, давайте молоко і живіть весело й довго!..

Худібка мукала схвально, теленькала дзвониками на шиях та рушила полями до затишних ферм, де ніхто не робитиме з неї ковбасу.

Ми знов опинилися у фортеці, де тривала роздача щасливих квитків, і раптом у натовпі помітили капітана-генерала Перелюба і з ним — Великого Боса! Вони мали вже повні жмені білетів і хапали ще…

Невідомо звідки на майдані перед шатром театру з’явились вуличні актори, жонглери та клоуни. Щасливі квитки нарешті вичерпалися, і всі мешканці фортеці та гості гуртом перемістились до артистів, оточивши їх.

Жонґлер вправно ловив палаючі смолоскипи, актори ставили віршовані веселі сценки, акробати стрибали одне на одного й виробляли вигадливі кульбіти, а клоуни — веселий та сумний — смішили публіку.

— Послухай, Жорику, — плаксиво казав веселому рудому сумний білий клоун з великою намальованою на щоці сльозою. — Уже ж п’ята година!.. Який жах!..

— Чого ти, Балабахо! — дивувався й вигукував рудий. — Ти боїшся п’ятої години?!..

— Ну, так, — похнюплено кривився сумний Балабаха. — Це час віддавати дарунки.

— А! — підстрибнув веселий клоун. — Хіба можна забути!.. Справді!.. П’ята година — це час роздавати дарунки всім-всім!.. — і він підскочив до натовпу і висмикнув з нього знайомих нам повій, запитуючи: — А де ваші квитки?..

— А от… І вот, — мовили повії, кокетуючи й показуючи лотерейні білети.

— Ким ви хотіли б стати? — не вгавав рудий клоун. Повії всміхнулись, знизали плечима, і молодша мовила:

— Міліціянтками.

— О! Як чудово!! — заволав клоун. — Гаразд!.. Зараз, одну хвилинку!.. — і він пірнув знов у натовп глядачів і виволік звідтам капітана-генерала Перелюба. Той був уже не в камуфляжі, а в цивільному, страшенно переляканий і нервово озирався.

— Ваш квиточок, будь ласка, — ввічливо попросив клоун, і Перелюб тремтячою рукою дістав з кишені одразу кілька.

— А, то ви багач! — гукнув артист. — Ви можете замовити в нас будь-яке своє бажання! І ми неодмінно його виконаємо! Як вас звати?..

Капітан-генерал у відповідь лише витріщив очі й заекав. Глядачі засміялися.

Зненацька Перелюб упав перед клоуном навколішки та заголосив навзрид:

— Я втертися в довіру до нього хотів, я спеціально терпів приниження, збирав матеріали, шоб його посадити — цього бандита, цього нелюда!.. Не вбивайте!.. Пожалійте мене!..

Веселий клоун здивувався й заговорив уже іншим голосом:

— Ніхто вас і не думав убивати. Ми прагнемо лише виконати ваше бажання, оскільки ви узяли свій щасливий квиток. Та пам’ятайте, що кожен за своїм квитком отримує лиш те, на що заслуговує…

Тут бруківка під Перелюбом провалилася, і він на мить зник під землею і вистрибнув знов, але в новому образі. Його одяг кудись зник, а натомість капітан-генерал був вбраний в сітчасті колготи, червону міні-спідницю, а груди його стягував чорний блискучий бюстгальтер. Губи Перелюба були намальовані помадою, і все обличчя капітана зазнало макіяжу і, слід сказати, Перелюб міг би стати цікавою жінкою.

— От і перший подарунок віддали! — опустив руки сумний білий клоун, а з трубочок за його вухами забризкали, імітуючи сльози, цівки води. — Такий шматок щастя!.. Я заздрю цьому чоловікові!..

— І є чому заздрити! — жваво відгукнувся клоун-веселун, підстрибом оббігаючи шокованого Перелюба. — Цей пан набув вигляду, що відповідає його внутрішній сутності!

— А він брав у людей гроші й робив те, що ті люди захочуть, — прикривши долонею рота, став жалітися глядачам сумний клоун. — І при цьому порушував закон, тобто, продавав свою совість так само, як, наприклад, повія продає тіло!

— Ти нудний, Балабахо! — рудий клоун наступив сумному на кінчик довжелезного черевика, від чого цівки сліз у того перетворились на справжні водоспади. — Людина щойно стала щасливою!.. Знайшла себе!.. І цей пан, як і раніше, їздитиме на чудовому гуркітливому «бобику» на виклики, але тепер він не заарештовуватиме й не каратиме людей, а буде робити спраглих щасливими!

— І я не сидітиму більше в нудному міліційному кабінеті? — раптом засяяв Перелюб. — Не заповнюватиму цих проклятущих офіційних папірців? Не розслідуватиму безнадійно довго справи?..

— Так! Так! — загукали клоуни, плескаючи Перелюба по плечах. — І брехати буде не слід, і замолювати гріхи — теж!.. І напиватися за компанію до свинячого рохкання — і поготів!!..

— Ура! — закричав Перелюб. — Я за!.. Я все життя справді про це мріяв! — глядачі заглушили його оплесками, і перевдягнений в жінку сяючий капітан-генерал відсалютував руками й щез.

Тут усі побачили, що повії змінилися теж: на жіночках були вже чорні спіднички вище колін й елегантні міліційні піджачки, які дуже їм личили. І повії крутилися одна перед одною в захваті і, здалося, помолодшали.

— На вас чекає відповідальна служба, — мовив, пускаючи мильні бульбашки, рудий клоун. — Та я спокійний, бо знаю, що вона вам до снаги… І навіть ми з Балабахою — базіки й вар’яти — одразу побачили, що ви добрі й мужні жіночки. Вам без зброї вдасться втихомирювати шибеників. А злочинці самі приходитимуть до вас каятись у провинах…

— До в'язниці буде черга! — вигукнув із глядацьких лав чоловічий голос.

— Але знаєш, Жорику, — жалібно мовив сумний клоун, — як не дивно, існують люди, що ладні втекти від свого щастя якнайдалі… — він втер рукавом свого червоного круглого носа. — І я скажу навіть: один такий пан у цей момент втікає…