Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи] - Яценко Петро - Страница 41

Ми з Мулою повідкривали роти, а гладка людина хлюпала по калюжах, зірвала з голови бейсболку, скинула на траву свій плащ, і тут уже всі пізнали Продавця лотерейних квитків. А він біг і волав:

— Стоп!.. Стоп!!.. Зачекайте!!..

— Він живий! — прошепотів я.

— Він є! — подивився на мене отетерілими очима Мула.

— Значить, ця дівчина — н-а-ш-а!!! — закричали ми і притьмома кинулися на поле.

Та безголовий кат нічого не міг чути, а його помічники, як і всі, розгубилися та забули спинити екзекутора.

Кат опустив сокиру…

— Ну як, ви вже передумали? — перед нами ніби з-під землі виріс усміхнений торговець пивом. — Продаєте дар?.. — він запопадливо зазирав нам в очі. — Я маю грубі гроші…

І ми, дивлячись повз нього, безживно прошепотіли:

— Забирай.

V

Сумні мелодії мокрих вулиць. Далекі жовті вікна багатоповерхівок. Самотні перехожі. Дивний вечірній щем… Осінь.

Мула застудився, температурить і кашляє. Я щодня прокидаюсь о п’ятій і плентаюсь на міське звалище. Вертаюся в обід та пізно ввечері з ліками і чимось їстівним.

Мулі гіршає. Крім нього, у мене нікого нема.

Лікарі бояться приходити до нас, бо жоден лікар навіть за гроші не хоче лізти в люк неподалік котельні та спускатися металевою драбиною під землю, в бетонний тунель теплотраси, де ми тепер мешкаємо.

Мула зустрічає мене щоразу радісно, тулячись до величезних гарячих труб, слухняно ковтає піґулки, намагається жартувати.

— Чому ти не хочеш іти до лікаря? — кожен раз наполягаю я.

— Ця велика труба краща за лікаря, — ледь посміхається він. — Вона додає мені сил.

— Я домовлюсь із кимось на звалищі, ми піднімемо тебе нагору і понесем до лікарні.

— Так, я знаю, ти зможеш заподіяти мені таке, — ображено бурмоситься Мула, — удвох із якимось п’яницею насильно тягти мене до лікарні… Бо ж на звалищі, крім тебе, всі п’яниці. А я не люблю п'яниць… Та й до якої лікарні?.. Туди ж не приймуть без грошей. Тут є ти, тепла труба і якісь ліки, а там цього не буде… — він бере мене за руку своєю кволою рукою. — Краще попіклуйся про свій флюс…

Я тікаю в далекий закуток тунелю і там часом нечутно коротко плачу. Так, я плачу, хоча й чоловік, бо знаю, що Мула має рацію.

Конкуренція на звалищі з кожним днем стає все жорстокішою. Цінного мотлоху, за яким у приймальних пунктах платять хоч якісь копійки, на всіх не вистачає. Пункти закриваються, а ті, що лишились, зменшують розцінки. Такі, як я, збирачі ділять територію. Часто трапляються бійки.

Ми пішли з нашого села, бо там усе нагадувало про Неї. І навіть тепер я не можу спати вночі: мені сниться жахливий безголовий кат з блискучою сокирою, і я прокидаюсь. Я чую, як важко дихає і хрипить уві сні Мула, запалюю шматок паперу і спостерігаю за великими сірими щурами, що лежать на трубах і гріються.

Ми не чіпаємо щурів, а вони не чіпають нас. У цих тварин розумні очі. Коли продавці, робітники та хроби на чолі з босами знищать самі себе, панівним видом на Землі стануть щурі. Але якщо й вони будуть жадібні, даватимуть і братимуть хабарі, обманюватимуть одне одного, то їх світ чекатиме теж сумна доля.

Якогось дня мене прогнали зі звалища. Уранці, коли я прийшов на свою невелику ділянку, там уже працювали двоє чоловіків і одна добре вбрана жінка. Побачивши мене, жінка почала вигукувати матюки, а чоловіки кидали в мене каміння й погрожували обрізками водогінних труб. Жінка влучила мені в спину гнилим яблуком, і я пішов.

Лишалися ще сміттєві контейнери в місті, але всі вони були поділені між безробітними, і якщо б мене спіймали поруч із якимось, то негайно б затовкли. А я ще потрібен Мулі.

Кілька разів я намагався жебрати на міських вулицях. Мені вдалося навіть пристойно заробити, але невдовзі з’ясувалось, що вступний внесок в гільдію жебраків складає п’ять тисяч євро, і кілька молодих хробів швидко переконали мене «нє паявляться».

Після того випадку я став іноді шепелявити і зрозумів, що жебраки — багаті люди. Мені дуже потрібні були гроші на їжу та ліки для Мули, і якось я підійшов до замурзаного чоловіка з кривою ногою, який жебрав на центральному проспекті.

— Вибачте, — сказав я, — але не могли б ви дати хоч трохи грошей… Ні, не для мене… Для мого друга, який лежить в тунелі і хворіє… Мули.

Інвалід почав копошитися у своїй подертій одежині, вийняв мобільного телефона, приклав до вуха й заторохкотів рипучим голосом:

— Рєбятачкі, срочна памаґітє!.. Ка мнє тут какой-та псіх прістал!..

Зубів у мене лишалося не так уже й багато, тому я щодуху тікав, поки, до решти знесилений, не опинився в нашому тунелі.

Мулу била пропасниця, і я не відходив від нього дві доби. Добре, що в нас була заздалегідь припасена каністра з водою, а згори у відчинений люк залітали й радували нас перші несміливі сніжинки.

Третього дня нам уже зовсім не хотілося їсти. Мула казав, що йому покращало, кутався в стару ковдру і все запитував тихо:

— Скажи, друже… там, на стадіоні… то була неправда?.. То все нам наснилося, так?..

— Так, бешперечно, — впевнено шепелявив я. — Хіба се могло бути правдою? То була чиясь нехороша вигадка.

Після моїх запевнянь Мула починав посміхатися, його більше не турбувала пропасниця, і він засинав. Я теж стуляв повіки й бачив приємну картинку: вечір, велике червоне сонце скочується за західний пагорб; наш яблуневий сад увесь вбраний у біло-рожевий цвіт. Чути, як шурхотять у кронах яблунь хрущі, а під деревами, за столиком, який я так і не встиг змайструвати, сидять та чаюють наша дівчина і товстий веселий Продавець квитків. Вони тихо розмовляють, і Продавець запитує в нашої дівчини з недовірою:

— Це правда, що ти — останній Творець?

— Так! — відказує вона, заходячись дзвінким сміхом…

Під вечір Мула сказав, що хоче побачити землю, вкриту першим і останнім снігом, і попросив мене допомогти.

— Я мрію ще, — сказав він, — подивитися на сільську стежку, якою ходила вона, і зазирнути в нашу поштову скриньку… Ми давно її не перевіряли.

— Звичайно, — мовив я, — як тільки ти видужаєш… Я відчуваю, що в скриньці може бути не один, а цілих два листи!..

Чому я це сказав? Я ж чудово знав, що, окрім судової повістки, поштою нам ніколи нічого не надходило.

Я допоміг Мулі підвестися з матраца, вбратися якнайтепліше й узяв товариша на спину. Але несподівано ноги мої виявились настільки немічними, що я осів на бетонну підлогу.

Довго різними способами я намагався допомогти Мулі видертись металевою драбиною нагору, але без успіху. Нарешті, коли сам спробував дістатися затягнутого сірим небом люка, то зрозумів, що мені це теж несила.

— Ми бранці, — проказав я, спершись на велику трубу і часто дихаючи.

— Так, — всміхнувся Мула, — ми себе ув’язнили.

— Давай тут помремо, — запропонував я. — Тут тепло і спокійно.

— Ми не можемо померти, — захитав головою Мула, — ми ж придурки.

— Можемо, — заперечив я, — просто знову не так, як усі…

Мула позіхнув і влігся на свій старий матрац, а я — на купу дрантя, що слугувала мені ліжком. З напівтемряви за нами спостерігали намистинки щурячих очей.

Я все частіше забувався і кожного разу бачив дива. Переді мною поставав галасливий, сповнений кольорів східний ринок, де смагляві торгівці майже задарма віддають незвідані ласощі; де повно найрізноманітнішої їжі, а особливо багатим є рибний ряд… Ще я бачив вишукані ресторани з оздобленим позолотою інтер’єром. Пихаті офіціанти пливли їх залами, а в їхніх руках, на тацях, ховалися під срібними і кришталевими накривками найдорожчі смакоти… Мені привиділось також, як ми з Мулою відчиняємо і не подужаємо відчинити височезний холодильник. Якась дебела жіночка в білому куховарському фартусі відпихає нас однією рукою, сміючись і кажучи басом: