БЖД - Ушкалов Сашко - Страница 3

—Ефіопом? – охрінівши, перепитую я. – Але ж ефіопи – нігери, Антіне... як вас там...

—Антін Христофорович, галицький режи­сер, – підказує він, дихнувши мені в обличчя перегаром. – Шляк би мене трафив. Нігери, отже, нігери... Значить так, – починає виправ­довуватися він, – ти європейський археолог, котрого фашизм застав на теренах Ефіопії, і ти стаєш до лав армії цієї гордої й непохитної нігеро-кордофанської країни, аби ся бороти проти світового зла...

—Сєва, а що ми хоч рекламувати будемо? – обережно питаю я.

—Пиво... – зітхає Сєва.

—А до чого ж тут світове зло? – не розумію я.

—Це, – каже Сєва, – усе через їхню кліма­тичну зону.

—Через нігеро-кордофанську? – геть плута­юсь я.

Сєва так різко закочує очі під самого лоба, аж мені здається, що вони вже ніколи не повер­нуться в нормальне положення.

—Ну, добре, – погоджуюсь я, – а френч, галі­фе й гімнастьорка... теж через кліматичну зону?..

—Ні, – відказує Сєва, – це через те, що пиво називається «Офіцерське»...

Креативно-кретинного Христофоровича на­криває друга хвиля творчого пориву:

– Так... Баз сидить собі в шанці, всіх ефіопів повбивало, бо вони кепсько тямлять на військо­вій тактиці й військових маневрах... – аж захли­нається він. – У База лишається граната й кілька флєжок «офіцерського» пива... О, ні... Ні... Ні... Сєво, Сєво мій дорогий, нічого в нас так не ви­йде! – картинно заламує він руки. Сєва в розпачі хапається за голову.

—Сєвочко, нам потрібен макарон, – креативить Христофорович.

—Який макарон? – Сєвин розпач стає таким безмежним, що якби в нього росло волосся, то він би неодмінно його повидирав.

—Нам потрібен італійський зольдат, як же ти не розумієш?

—Але де я знайду вам солдата, та ще й італій­ського, Антіне Христофоровичу?

—Це від голови!!! – немовби переконуючи себе, кричить галицький режисер і кидає в рота ще кілька колес. – Сєво, курва мать, але ж ми десь взяли європейського археолога, котрого фа­шизм застав на теренах Ефіопії?

Я взагалі стою в повному ауті. Єдине, чого мені хочеться в цьому випадку, – міцно схопивши два стобаксових папірці, злиняти, просто непомітно злиняти від цих двох клоунів. Мене спиняє тільки даунський прикид і мої власні шмотки, що зали­шилися в мікроавтобусі під охороною старої шваб­ри. «Така не відпустить, – думаю я, – вчепиться зубами в сідницю й...»

Аж раптом Сєвине обличчя починає випро­мінювати якусь незрозумілу надію. Він дістає з кишені трубу й швидко набирає номер.

– Значить так, – каже він, – бери свій вело­сипед і мерщій пиздяч сюди.

Наступні хвилин десять минають у напруженій мовчанці. Сєва ходить туди-сюди й гризе нігті,

Антін Христофорович лазить довкола окопу й, зробивши з вказівних і великих пальців подобу об'єктива, вибирає ракурси для зйомки майбут­нього рекламного ролика.

За якийсь час на стадіон зі скаженою швидкі­стю влітає гопник-велосипедист у запилюженому костюмі. На всіх парах він підрулює до Сєви, зістрибує з велика й заклопотано відхекується, проте видно, що його просто розпирає природна гопницька цікавість.

– Значить так, – з ходу обламує його Сєва, – ти будеш макароном.

Гопник, судячи з усього, трохи вилітає з ко­лії й не зовсім ловить, чого від нього хочуть, але по-гопницьки довірливо й ствердно киває головою.

—Знайомся, це Баз, наш головний герой.

—Макарон, – діловито простягає мені руку гопник.

—Це наш кур'єр, – пояснює нарешті Сє­ва, – ніхто не знає міста краще за нього. Блис­кавка – не пацан! Антіне Христофоровичу, ми знайшли італійського солдата!

Антін Христофорович розмикає руки, тим самим ламаючи умовний об'єктив, і підходить до гопника.

– Перфектно! – каже він і дихає на гопника перегаром. – Тепер можна починати. Отже, наш головний герой – європейський археолог, кот­рого фашизм застав на теренах Ефіопії...

Після цього пасажу ентузіазм гопника по­волі згасає, і я розумію, що пін уже починає шкодувати.

—...залишається сам на сам із ворогом, – про­довжує галицький режисер, – тобто з макароном!

—Я, це я – макарон! – почувши знайоме слово, робить крок уперед гопник.

—Гаразд-гаразд, – плескає його по щоці Христофорович. – Наш макарон має бути дуже агре­сивний, просто розлючений. Ти вмієш матюкати­ся по-італійськи? – руба пита режисер гопника.

Той розгублено хитає головою: мов, ні.

—Мдя... Так... Мммм... Словом, будеш кри­чати – мадонна путана! Ану повтори!

—Як-як? – знічено перепитує гопник. – Макдональдс сраний?

—Сєва, шляк би тя трафив, шо це за кре­тин? – обурюється Христофорович.

—Я не кретин, я кур'єр... тобто макарон, – раптово обурюється гопник.

Сєва, почувши слово «кретин» у негативно­му значенні, виглядає трохи спантеличеним, але й собі обурюється:

—Ніхто не знає міста краще за нього!

—Добре-добре, – якось враз втухає Христо­форович. – Макарон, повтори: ма-дон-на-пу-та-на.

—Ма-дон-на-пу-та-на, ма-дон-на-пу-та-на, – повторює гопник зовсім легко з металевим дзво­ном у голосі, наче в лінгафонному кабінеті...

—Перфектно! – сплескує руками галицький режисер. – Усе... це твої слова, вивчи їх, ти біль­ше нічо не казатимеш, бо в нас дуже агресивний макарон, і весь ролик агресивний буде... Значить так, наш макарон із криками «мадоннапутана!!!» стрибає в шанець!

Почувши ще одне незнайоме слово, гопник насторожується. З виразу його обличчя я розу­мію, що він не зовсім доганяє, «шо за фігня така шанець», і взагалі – добре це чи погано. Тим не менше, гопницька цікавість таки бере гору й він продовжує слухати.

– Зара я розкажу вам концепцію, рибу... Гопник дивується ще дужче. «Гаразд, мабуть, –

думає він, – може, це... концепцію й можна розпо­вісти, але рибу, як можна розповісти рибу?»

– Баз сидить у шанці, – продовжує Христо­форович, – в одній руці в нього граната, а в ін­шій флєжка «офіцерського» пива. До речі, Сєво, у нас ще щось лишилось чи ці вже все вижрали? – якось винувато показує Христофоровична операторів.

Сєва підстрибом біжить до мікроавтобуса й тяг­не звідти ящик пива в якихось відстійних пляшках, закритих кришечками з кільцем.

—Баз сидить у шанці. Чутно крик макарона.

—Да, да, – я макарон, – укотре погоджуєть­ся гопник.

Але на нього ніхто не звертає уваги, навіть га­лицький режисер не плескає його по щоці, тож він ображено ступає крок назад.

– Баз, ти в цей момент робиш дуже зле лице, перекошене від люті, – входить у раж Христо­форович, – відриваєш чеку й кидаєш гранату з шанця. Ну, тут ми в студії зробим ефект вибу­ху, в шанець полетить земля, руки, ноги й тель­бухи макаронів...

По цих словах Христофорович якось підозріло підморгує Сєві, й мені це, правду кажучи, не зовсім

подобається... Гопнику, схоже, так само, бо йому, мабуть, не хочеться, щоб його тельбухи кудись ле­тіли. Він навіть забуває про своє «я, я макарон».

– На якусь мить западає зловісна тиша. Пі­сля неї знов чутно крики макаронів. Вони все ближче й ближче, ближче й ближче... І тут, Баз, ти не витримуєш, ти кидаєшся до ящика з пи­вом, хапаєш флєжку, чітким рухом, наче кіль­це гранати, зриваєш кришечку... Робиш кілька ковтків... І... хріначиш флєжку з шанця!!! Потім другу, третю, четверту... Хріначишхріначишхріначиш... Аж раптом з'являєшся ти, – Христофорович підходить до гопника й знову плескає його по щоці, – із криками...

– Ма... Ма... – згадує гопник...

– Мадонна путана, – пошепки підказує йо­му Сєва...

– Ма-дон-на-пу-та-на, – повторює він, на­че в лінгафонному кабінеті.

— Правильно, – погоджується Христофоро-вич. – Ти стрибаєш у шанець, і ви з Базом почи­наєте імітувати рукопашний бій...

— Це вони... як два пальці... – для чогось до­дає Сєва.

— Да-да, – погоджується гопник-кур'єр і якось недобре зиркає на мою неформальну зачіску.

— Що, як два пальці? – не розуміє режисер.

— Ну, у нас тут на Слобожанщині таке при­слів'я є, – знічується голомозий Сєва.

—Так, ніяких двох пальців, – цитькає Христофорович, – тут усім керую я, це мій сценарій, за який я несу відповідальність! Це моя, бля, ре­путація, і я не потерплю в ній жодних ваших