БЖД - Ушкалов Сашко - Страница 1

Сашко Ушкалов

«БЖД»

Власне, усе почалося через оце придурасте сонячне затемнення. Із самого ранку в мене все пішло шкереберть. Прокинувшись і поплентав­шись у душ, я переплутав звичайний людський шампунь із гігієнічним шампунем-кондиціонером для довгошерстих котів, через що моя ко­ротка зачіска тепер стирчала в різні боки так, неначе мене довбонув струмом електрочайник. А приїхавши на офіс своєї газетки, я дізнався, що шеф-редактор, в народі «шефуля», він же Сан Санич, звільнив з роботи нашого штатного астролога, звільнив через те, що його, тобто Сан Саничева, дружина, між нами кажучи, рідкіс­на істеричка, пожалілася, тіпа, його прогнози не збуваються.

—Шурік, – сказала вона за сніданком, – ти довіряєш своєму астрологові?

—А що? – злякався Сан Санич, який дуже любив свою дружину.

—Ти Козерог, – сказала вона.

—Чого це? – образився Сан Санич.

—Не в тому сенсі, – пояснила дружина, – за гороскопом.

—Ну і?.. – не врубався шефуля.

—Ти читав прогноз для Козерогів на суботу, тобто на вчора?

—Звісно, читав, я ж шеф-редактор, – збре­хав Сан Санич.

—І що? – наполягала дружина.

—І нічо... – знизав плечима шефуля.

—А де? Де? Йокелемене... – розізлилась вона.

—Що де? – зовсім розгубився Сан Санич.

—Обіцяна сексуальна активність!!!

—Чого?..

—Там було написано, що в суботу Козероги будуть сексуально активні, а ти ліг і відразу ж за­хріп... Я навіть нову білизну вдягла... Ти хоч по­мітив, якого вона кольору?

—Ніби рожевого? – зовсім убито спитав шефуля.

—Ну, Козерог... – процідила крізь зуби дру­жина й грюкнула дверима.

Словом, уранці астролог і вилетів.

Зрештою, на цьому мої невдачі могли б і скін­читися, якби Сан Санич не сказав: доки газета не знайде нового астролога, його обов'язки тимча­сово виконуватимеш ти. Але, чувак, запам'ятай, жодної сексуальної активності. Отож, останні дві з половиною години я тільки тим і займався, що від ліхтаря вигадував астрологічні прогнози. Без жодної сексуальної активності, звісна річ...

По обіді Сан Санич покликав мене «на коврик». Я саме застряг на горезвісних козерогах і ніяк не міг зрушити з місця – бо просто не уявл­яв, який у цих тупих упертих тварин може бути астропрогноз без жодної сексуальної активності. «Усе, – подумав я, – настав капець...» – і відчи­нив двері його кабінету.

—Слухай, Баз, – перейшов він одразу до спра­ви, – хочеш двісті баксів за півдня?

—Мокруха, да? – поцікавився я.

—Ні, шоу-бізнес...

—Що завгодно, тільки не довбані козероги.

—Що-що? – перепитав шефуля.

—Нічого-нічого, кажу, мене через сонячне затемнення цілий день кумарить.

—Значить так, – буркнув шефуля, – со­нячне затемнення ще не почалося, тож забудь про своїх довбаних козерогів, збирай манатки й дуй у 163-тю школу.

—Куди-куди?

—163-тя школа, – повторив він по складах.

Правду кажучи, слово «школа» викликало в ме­не майже ті самі асоціації, що й словосполучення «сексуальна активність» у Сан Санича. У дитинстві я був дуже непосидючим... і в більшості справ, які мені доводилось робити, обламувався вже після першої ж невдачі. Так було і з навчанням. Ко­ли я пішов у перший клас, мене вистачило майже на півроку, аж доки я не написав першу в своєму житті контрольну з російської. Контрольна скла­далася всього з одного слова, яке нам видавали на карточках. Від нього треба було утворити мно­жину... І от мені трапилося слово «сук». Не заду­муючись, я написав поряд «сукі» (хто б міг подума­ти, що правильно буде «сучья») і здав... За що мені поставили двійку, для чого викликали до школи батька, я так і не зрозумів, проте на навчання вирі­шив забити вже тоді, не чекаючи, доки воно при­несе ще якісь неприємні сюрпризи. З наступної моєї школи, а їх я змінив ні мало, ні багато, чотири, так от, з наступної школи мене вигнали через баскських сепаратистів... Я тоді був у третьому, була весна й у нас саме мав бути перший урок праці, на якому нам мали прищепити безмежну любов до сільського господарства й узагалі – аграрного, так би мовити, світогляду. Простіше кажучи, ми мали сіяти кабачки й баклажани на пришкільній ділянці... Але замість того, щоб читати посібник з розведення баклажанів і кабачків, я, на лихо, зна­йшов у шкільній бібліотеці брошуру про баскських сепаратистів й усю її прочитав, запоєм... Для чого в шкільній бібліотеці брошура про баскських се­паратистів, я тоді якось не задумувався. Так от, під враженням я перекупив у одного мажористого старшокласника петарду, завбільшки з добрячий огірок, і, коли всі садили кабачки й баклажани, за­рив її в грядку, а фітіль залишив нагорі. Його я під­палив тоді, як наша вчителька праці, загальмована Прибалтика, почала перевіряти, чи рівні вийшли грядки. Петарда вибухнула прямо в неї під нога­ми, а сира земля заліпила їй величезні тортилівські окуляри... Я більш ніж упевнений: наша загальмо­вана прибалтійка так би нічого й не збагнула, як­би на мене відразу ж не показали пальцями дві сучки-заучки.

—Чтоооо? – спитала вона в сучок-заучок...

—Ето он вас падарвал!!! – запищала перша.

—А ви ж паставітє нам пять, за то шо ми такіє харошиє? – запищала друга.

Загальмована вчителька праці хвилин чотири стояла мовчки, а потім кинула в мій бік:

– Ідьоооом к дірєктаааару...

– А как же ми? – запищали сучки-заучки.

З третьої школи мене випхали вже тоді, ко­ли я навчався в дев'ятому. Я не був пацифістом, проте наглухо не розумів, для чого на фізкультурі в мирні часи потрібен норматив з кидання грана­ти. Ми довго сперечалися з фізруком, і тоді він покликав директора, колишнього афганця.

—Кидай, сопляк, – сказав той, – у школі ти маєш навчитися всьому, навіть захищати родіну.

—Від кого? – не зрозумів я.

Від кого її треба захищати, він, схоже, теж не знав, тому буркнув:

– Кидай, бо викличу батьків.

І я кинув. Граната закружляла в повітрі, гепну­лась об футбольні ворота, відрикошетила й влу­чила фізрукові в ногу, розтрощивши йому вели­кого пальця... Фігня полягала в тому, що фізрук, судячи з усього, не був ворогом нашої батьківщи­ни й не являв для неї жодної загрози...

Словом, я був злий на школу, тому плекав на­півбожевільні плани й, зовсім природно, вирішив помститися. Але оскільки терористичний досвід баскських сепаратистів після того, як я вилетів із другої школи, почав здаватися мені не дуже діє­вим, я обрав дещо іншу тактику. По закінчен­ні одинадцятого класу я свідомо вступив у педа­гогічний і вирішив знищувати ворожу систему, ставши її частиною й проводячи підривну роботу зсередини...

– Ти ще тут? – здивовано глянув з-під оку­лярів Сан Смнич.

—Уже зник, – видихнув я.

—До речі, що за дурня з твоєю головою? – спитав шефуля, коли я був уже біля самих дверей.

—Гммм... – почав викручуватися я, – розу­мієте, літо скоро... Час міняти імідж...

—Імідж – це добре, – погодився Сан Санич, – але чого від тебе штиняє дустом?

Тут я вже не знайшовся з відповіддю й просто знизав плечима. Шефуля ще раз скоса на мене зиркнув, скрушно зітхнув, мовляв, що за редак­ція: астролог на якийсь біс пише прогнози із сек­суальною активністю, від передовика чогось шти­няє дустом, – і суворо сказав:

—Робиш роботу, береш двісті баксів. Завтра вранці мої, чесно зароблені відсотки, – «чесно за­роблені» він виділив логічним наголосом, – тоб­то рівно половина, мають лежати в мене на столі. А тепер щезни. І зроби щось зі своєю головою.

—Лежатимуть, зроблю, на все добре, – по-шаркав ногами я, – вітання дружині, муділа, – додав я вже за дверима. При цьому на мене недо­бре зиркнула секретарка – вагітна растаманка Свєточка.

За п'ятнадцять хвилин я справді їхав у 163-тю школу, хоч зовсім не підозрював, який іще шоу-бізнес може на мене чекати. Можливо, там зні­мають шкільне порно, – думалось мені, – але навіщо я їм потрібен, якщо від мене штиняє дус­том і в мене що попало на голові?

На мій превеликий подив школа 163 вияви­лась зачиненою, як, зрештою, і всі порядні школи в неділю. Спочатку я навіть обламався й хотів був