Холодний Яр: спогади осавула 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру. - Горліс-Горський Юрій Юрійович - Страница 16

— Скоріше на допомогу! Большевики у нас в селі. Отамана вбили. Петра й Солонька піймали живими. Підпалили Чучупакову хату і шукають по селі добрих коней. Наші хлопці збираються балкою та городами до лісу і на хутори, а ви вдарте з цього боку. Треба не випустити, вирятувати хлопців.

— Які большевики, де вони взялися?

— Чорт їх знає, звідки взялися — кіннота, чоловік двісті. Як би ж то було знати, а то тепер поставили на вулиці кулемети — не можна й зібратися.

Отаман наказав подати тривожний дзвін. Передягаюся і через кілька хвилин, як тільки збіглося зо дві сотні медведівчан — вирушаємо з трьома кулеметами балкою на Мельники, підсиливши сторожі в бік Трушівець. За першими хатами зустрічаємо ворожий роз'їзд, який давши кілька пострілів — повернув чвалом назад. Бігом, розсипаючись лавою по балці і городах, поспішаємо до центру села. Добре, як ворог почне відходити на ліс — там його зустрінуть мельничани. По обох боках вздовж села високі схили балки. Дорогу на Головківку відріжуть ті, що збираються на хуторах. Та й сама Головківка зустріне вогнем.

З хат вибігають і приєднуються до нас озброєні селяни. З протилежного боку села розлягається стрілянина. З гори, з правого боку, заклекотіло два кулемети. Що це? Невже надспіли лубенці і ворог оточений?! До середини села ще з кілометр... Серце нетерпляче рветься. Вибігаємо за поворот балки і бачимо на горі дві кулеметні тачанки, як б'ють по селі. З села до них підіймається через город зустрінутий нами роз'їзд. Піднявшися на гору, кіннотчики дали кілька стрілів у наш бік і разом з тачанками зникли за обрієм. На зустріч нам вибігає група мельничан з Чорноморцем. Ворожа кіннота, захопивши з собою полонених Петра Чучупаку та Солонька, несподівано заграла збірку і виступила з села вузенькою бічною доріжкою, що вилася через подвір'я й городи і вела на дорогу до мосту через Тясмин. Стаємо перед загадкою: як попала ця кіннота до Мельників і заскочила так несподівано наших на Кресельцях? Чому виступила з села, не очікуючи, поки знесуть харчі і овес, які замовила селянам знести, покинувши навіть те, що вже знесли, коли ніхто по ній не стріляв?

Звідки нарешті довідалася, що єдиний шлях для відступу — це ця непомітна для немісцевого доріжка? Що ця доріжка веде на шлях, яким можна злучитися з своїми по той бік Тясмина?

По схилі й по горі з протилежного боку бігла лава мельничан. Загинаємо крило і теж вибігаємо на гору. Далеко вже, повною ходою віддалялася в напрямку моста ворожа кіннота, увозючи з собою дорогих нам невільників. Деякий час горячково стріляємо їм навздогін і стаємо безпорадні. Пішки кінноти не здоженеш... Наших кіннотчиків, хоч би і встигли зібратися — було замало. Стає гірко від думки, що ми мали час і змогу з Медведівки перерізати їй шлях. Пригноблені вертаємося до села.

Над Чучупаковою хатою в'ється дим — догоряє покриття. В задимлених сінях, присипаний з горища чорною золою, в одній білизні лежав отаман Василь Чучупака. Руки широко розкинені. Уста й сіро-блакитні очі широко розкриті. Здавалося, що вся його струнка юнацька постать застигла в могутньому, нечуваному крикові,— чи то перестороги, чи протесту, що догоряє рідна стріха, що обличчя, після смерти вже, вкрили синяки від ударів кольбами... Збоку, на щаблеві драбини, теж покрита грубими чорними цятками золи, сиділа заломивши руки старенька Чучупачиха. Обличчя біле, як крейда. Широко відкриті, сухі застиглі в якомусь дивному виразі очі — втоплені в обличчі мертвого сина... Безкровні уста нечутно шепчуть — повторюють якесь слово...

Звертаюся до неї — але вона нічого нечує, не помічає людей, що стоять у сінях.

Старий Чучупака, сумно похитуючи сивою головою, стоїть по другім боці, похилившися на одвірок. Згорблений, прибитий, з безсило звисаючими руками... Якийсь час не звертає на нас уваги, потім повертається до мене:

— Чи Олекса — живий? — питається несподівано спокійним голосом.

Не знаючи, що з Олексою, машинально відповідаю, що живий.

Старий випростовується і блискає з під сивих брів очима:

— Прокляті!.. Привезли мертвого, здерли одежу і кинули до сіней: Получайте — кричать — свого бандита! А Петро, бідолаха, — на возі, дротом весь обкручений, — не журіться — каже до нас — вмираємо за Україну з чистим сумлінням... Не кажіть покищо нічого дочці...Так деж там! Прибігла Ганя з Лідою... А ті сукіни сини нарочито: «Полюбуйтесь, полюбуйтесь... зараз за селом розстріляєм...» Ганя в крик... а дитина вхопила за полу і ніжками тупотить: «Не дам батька!» — Тай годі... Старший кацапюга — відкинув її ногою тай командує: «Заганяйте всіх до середини та запалюйте хату!» Замкнули нас усіх в коморі і — запалили. Чуть не подусилися від диму, поки люди випустили. А з ними на коні за провідника був отой кацапчук з Жаботина, що в осени на Кресельцях в парні обіддя гнув.Отут в сінях старший гроші йому давав і дякував, як відпускав до дому.

Козак-мельничанин, що стояв на порозі, зхвильовано вдарив рукою до поли:

— Федька Пєсков!.. А ми ж його перестрівали в лісі, як їхав назад. Питаємо, де був — каже — приїжджав на Кресельці спитати, чи нема ще роботи, та хотіли большевики коня забрати — насилу випросився. Ми й повірили! А — чорт! В руках був і випустили!

Коло дверей зібрався вже чималий гурт людей. Кілька дівчат плакали, заглядаючи у сіни. Стискаючи нервово рушницю, стояв недалеко сусід Чучупаки — дядько Степан, блідий, з страшним, розлюченим поглядом. У нього «товариші» забрали останнього коня і знасилували двох дочок — одну підлітка.

Повертаюся до людей:

— Як знаємо, хто привів — не втече. Але хто їх попередив і вивів з села тою доріжкою?

В похмурих поглядах не було відповіді. У всіх стояло те саме запитання.

Молоденька дівчина, сирота Палазя, яка служила наймичкою у мельничанського багатія Сидора Гунявого, зробила мені непомітний знак заплаканими очима і пішла на вулицю. Виходжу й доганяю її.

— Пане Залізняк, я знаю, хто це. Це мій господар. Він дуже гнівався на Чучупаків за те, що оту найближчу ділянку з панського саду віддали старій вдові Явдосі, а не йому під нову садибу. Він же і лісу туди був навозив, щоб будуватися, а Петро Чучупака сказав, щоби забрав.

— Але ж звідки ти знаєш, що це він?

— Я чула. До нас на квартиру отой старший москаль став. Приходили до нього москалі — то він казав їм, що дві години будуть стояти — коней годувати і самі обідати. Наказав, щоб варили люди обід для москалів. Вони не знали, що наші з рушницями до лісу вивтікують і що у нас в селі багато козаків. Хвалилися все людям: — Ми, кажуть, всю вашу банду в лісі перебили і переловили. А потім старший почав до мене приставати, щипати, так я втікла з хати і заховалася в клуні за соломою. Але чую — заходить до клуні господар, а за якийсь час москаль-старший. «Зачем ти міня — питає,— звав?» А господар до нього: «Тікайте, товариші, поки не пізно, бо біда вам буде, і того — каже — сукіного сина Чучупаку відіб'ють. У нас — каже — село — сама банда. Усі з рушницями в лісі та на хуторях збираються. І кулемети — каже — вже на хуторі виставили. І на Головківку вас уже не пустять, і в Медведівці та в Лубенцях — чути — дзвонять,— як затримаєтеся — то з усіх боків почнуть вас бити. Виїжджайте отою доріжечкою через городи на гору, а там виїдете на дорогу і направо до мосту. А на тім боці ваші є. Тільки поспішайте, та уважайте, щоб на вас з Медведівки або Зам'ятниці не напали...»

Стискаю зхвильованій дівчині руку.

Добре, Палазю, не кажи тільки покищо про це нікому.

— Я не скажу.

Повертаючися, завважую, що за хатою Чучупаки, не дивлючись на холод, сидить на призьбі в одній блюзці Ганна Ерестівна, схиливши голову на коліна. Коло неї, сховавши личко в її плече, стоїть легко одягнена маленька Ліда. Відкликавши дядька Степана [6], даю йому відповідну інструкцію. Потім завертаю за хату й сідаю коло Ганни Ерестівни. Розуміючи, що Петро вже вичеркнений з листи живих, хоч ще жив — потішаю її, що ще не все пропало... Вона якийсь час слухає, не змінюючи пози, потім мовчки стає і взявшися руками за голову, хитаючися іде через подвір'я на леваду.