Холодний Яр: спогади осавула 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру. - Горліс-Горський Юрій Юрійович - Страница 10

На хуторі довідуємося, що «товариші», утікаючи, кинули до хати, в якій сиділи заложники, гранату «Новіцкого». Та один із селян, що служив колись в гранатерах і був до гранат призвичаєний, вхопив її і викинув назад за вікно, де вона й вибухла.

З боку Лубенець показалася широка лава. То Лубенська «дієва сотня» з отаманом Пономаренком ішла виручати хутори...

До манастиря ми повернулися ввечері.

З Мельників до Жаботина проїжджає на санях селянин з жінкою «до тестя в гості». Рано розвідка повернулася і донесла, що в ночі хтось «пустив паніку», ніби з холодноярського лісу наступає три тисячі «бандитів», і «товариші» поспішно виступили з Жаботина в напрямку Смілої.

Після того бою ми з Чорнотою помінялися шаблями і стали побратимами, «кунаками». Через декілька днів хлопці, які походили із сіл по той бік залізниці, одержали відомості, що златопільська чека розстріляла їх родичів. Постановлюємо, щоб всі немісцеві, які мають на Україні родичів, заховували свої правдиві прізвища, а прибрали собі псевдоніми. Андрій «охрестив» мене Залізняком. Кажу, що буде трохи за голосне.

— Не турбуйся... Тут по селах Залізняків — як собак на ярмарку.

Якось в суботу верхівець із Мельників привіз Чорноті листа від Чучупаки, в якому той просив приїхати до нього на другий день.

— Поїдемо обидва. Познайомишся з мельничанами.

На другий день виїжджаємо грушківською дорогою.

— Маємо ще час, поїдемо під Грушківку, потім завернем понад Холодним Яром і хуторами поїдемо в Мельники. Покажу тобі дещо.

Коли проїхали проріз у валі, Андрій обернувся і глянув на вали:

— Отут, в 1918 році, шість братів Кошових з батьком і легендарний Рак з двома кулеметами розбили баталіон німецької піхоти, яка кольоною йшла займати манастир.

— Рак, це був напівздичілий «лісовик». Про його фізичну силу і відвагу оповідають справжні байки. Він через щось завівся був ще з царською поліцією і літо та зиму жив у лісах, маючи сховки на деревах і під землею. Селяни його не видавали. Візьме на якому хуторі харчів і в ліс. За Центральної Ради жив легально в селі, а за гетьмана знову завівся з державною вартою і німцями. Хоч тоді багато хлопців переховувалося в лісі, та він держався сам. Ходив озброєний як панцирник. Коли хто з влади робив прикрості селянам, то жив лише, поки його не знайшов десь уночі Рак. Коли німці зібрали з кількох сіл контрибуцію за панське майно, то Рак пробрався в ночі у грушківську цукроварню, де стояв їх штаб, вбив трьох вартових, викрав скриньку з грішми і роздав їх назад селянам. На нього робили німці облави, а загинув по дурному... Спутався з жінкою одного лісника і той, прислідивши, заколов обох багнетом на ліжку. А Кошові — це стара козацька родина з Івковець. В 1918 році переховувалися від німців в Холодному Яру, а в девятнадцятому спуталися з Коцуром. Пустилися на грабунки, ограбували декілька селянських підвід з Медведівки і Мельників, вбили двох холодноярців. Хлопці, якби ти бачив, як соколи, так і видно стару козацьку кість, а гинуть чорт зна защо. Одного денікінці вбили, одного недавно большевики розстріляли, двох розстріляли холодноярці і від їх рук не втечуть й останні.

По кількох кілометрах дорога розходиться. Андрій показує нагайкою на стовп, що стоїть на рові перед роздоріжжям.

— Оце я хотів тобі показати. Такого чудернацького стовпа певно нема в світі другого.

Під'їжджаємо. На обрізаного молоденького ясеня насиляно через прорізи тринадцять людських черепів, які, вищиривши вперед зуби, творять оригінальний стовп. До чола верхнього черепа прибита табличка з написом: «Володіння Холодного Яру. Проїзд чекістам суворо заборонений». Чомусь здається, що самі кістяки сміються над цим жартом.

— Оцих сім верхних, біліших, це штаб ударної групи бобринської чека на чолі з повноваженим Станайтісом — латишем, а цих нижчих не знаю. Це мельничанські хлопці пожартували.

— Де вони їх набрали?!

— Чи мало їх тут по лісах валяється?!.. Минулого року лисиць трупами так обгодували, що перестали курей красти по хуторах.

Отак, по людськи подумаєш — жаль людей... Але що зробиш... Слово «боротьба» і слово «жаль» — взаємно виключають одно друге... І ще прийдеться «лисиць годувати», якщо нами не погодують...

Звертаємо в ліс і їдемо без дороги, то спускаючися в яр, то підіймаючись.

Через деякий час виїжджаємо на край глибоченного яру. Дна не видно, видно тільки протилежний схил, вкритий лісом і заглибленнями. В яру панує мертва тиша. Андрій свиснув, і голосна луна, повторюючись на поворотах, покотилася вздовж яру.

— Оце тобі Холодний Яр...

Їдемо вздовж схилу. По протилежному боці між деревами пронеслося стрілою дві серни, видно налякані свистом.

Поглядаю в яр, що тепер не має вже якогось актуального значіння, та мимо того є якимсь символом боротьби і мої думки мимоволі біжать до Шевченкового:

Був він якийсь понуро-величний. Якась одвічна таємниця кровавої сумної долі України застигла в його диких рисах. Чомусь пригадалися вищирені зуби черепів і таблиця «Володіння Холодного Яру»... Могутнього німого владаря, що віки назад усміхався і тепер усміхається смертю і боротьбою, яка — не знає жалю...

Виїжджаємо на край лісу і розлогим в тому місці схилом з'їжджаємо в Холодний Яр. Назад звідси видно тільки круті схили й смугу неба. Другий бік крутий відразу і на ньому, поверх над поверхом, видніються порослі лісом вали.

— Це сліди укріплень, які захищали вхід до яру. Старі люди оповідають, що отут росло два старі дуби, між якими був перетягнений ланцюг. Оповідають, що одного зрізав кількадесять літ тому якийсь козак, що приїхав з Кубані, і забрав захований в його дуплі скарб. Дав пригорщу золота селянинові, у якого позичив на ніч пилку і сокиру.

В яру поганенький струмочок і озерка, а оповідають, що колись була річка, по якій плавали човнами. Літом у струмочку вода така холодна, що ноги не вдержиш. Взагалі в яру літом холод, хоч на верху і спека.

З'їжджаємо в глибоку балку, яка іде попід лісом. По обох боках її розкидані селянські господарства. Це Мельничанські хутори — продовження села Мельники. Коло одної хати Андрій стримав коня.

— Треба зайти, вдову Явдоху з синами провідати... Заходимо до хати. Коло печі порається зморщена бабуся в чорній плахті. За столом сидять з книжкою два гарні русяві хлопці.

Під образами, на лавці стоїть дві англійські рушниці. Під лавкою велика бляшана скринька з набоями. На вікні зложені ручні гранати.

Побачивши нас бабуся сплеснула руками.

— Андрієчку! Синочку мій! Давно ж я тебе не бачила!

Вітаємося з старою і хлопцями. Андрій починає розпитувати «як воно живеться»? Бабуся зідхає.

— От так... Помочі мені нема ніякої, сама, стара... Хоч би ти сказав моїм парубкам, бо мене не хочуть слухати,— хай би женився вже котрий! Невісточка молода — і поміч була б мені старій, і в хаті якось веселіше було би...

— Не журіться, мамо! От Україну відвоюємо, тоді відразу дві невістки приведемо вам.

— Коли б Господь дав скоріше!.. Андрієчку, може вам зсмажити чогось, може їсти хочете? Відмовляємося:

— Дякуємо. Ми на хвилинку,— їдемо дальше.

Побалакавши трохи — сідаємо на коней.

Через який кілометр з хати вибігає без шапки селянин.

— Агов — Андрію! Злізай-но, брате! Самогону вигнав — перша сорта! Баба вареників макітру наварила — поможіть но змолоти! Андрій стримав коня:

— Зайдем... добрі хлопці. Тай їсти захотілося трохи. Заходимо до хати. На столі пляшка і макітра з варениками. Під образами рушниці. Під лавкою кулемет «Максім», накритий жіночою запаскою. Андрій підняв запаску і глянув на механізм. Господар засміявся:

— Не дивись, брате! — «як рибляче око»! Якось Левадний заскочив, так чуть не з'їв мене за те, що густо був змащений і трохи порохом припав.